Розділ 2



– В Ель-Рагніле одна жінка зазвичай командує групою. А середня кількість в одній групі - близько тридцяти осіб.--

       Одного дня було достатньо, щоб перевернути весь світ догори дном.

      Якось,  замість механічного звуку будильника на робочому столі Со Джи Ву прокинулася від того, що на неї дивилося багато людей. Вона була всередині білосніжної будівлі з великими колонами позаду них. Не замислюючись, вона могла сказати, що це місце було схоже на храм.

Вона була в саміському  центрі  цієї будівлі навколо всіх цих людей.

Вона сиділа на якомусь холодному та твердому місці, яке,  чимось нагадувало вівтар.  На ній була та сама піжама, яку вона одягнула перед сном. Але її не збентежила раптова зміна обставин .

  Один з них підійшов до неї. Він був високого зросту в елегантній мантії та короною на голові, ці елементи нагадували вбрання священика.

Коли він проходив повз, люди, що стояли поруч навколо нього схиляли голови. 

Хоча це був не той тип одягу, який вона зазвичай бачила, можна було сказати, що це  місце, яке люди вважали священним. Якщо це місце було храмом, то ця людина, схоже, була єпископом. Але коли він ввічливо схилив перед нею голову, Дживу ще більше збентежилася.

– Приємно познайомитися з вами, Акарно. Для мене велика честь познайомитися з вами.- сказав він. 

І як не дивно, вона зрозуміла його. Він говорив не корейською, але вона розуміла цю дивну мову.

– А, Акарна…?

 – Ти, охоронець Акарна, який спустився з небес, щоб виконати волю Господа.

– А…– Джи Ву спробувала щось сказати, але все що вийшло це лише дурнувата реакція. Але  це не тому, що вона погодилася зі словами, цієї людини, а тому, що вона могла лише розуміти мову, але не могла розмовляти нею.

Почувши це, старий чоловік, схожий на священика, посміхнувся до Джи Ву і ця його реакція  ще більше насторожила. Раптово він витягнув з нагрудної кишені  невеликий кинджал.

Не чекаючи поки вона якось зреагує, він схопив її за руку і в одну мить різнув по долоні Джи Ву, заставивши її здригнутися і випустити тоненький крик. Але, на диво, біль був не дуже сильним.

У порівнянні з глибоким порізом ножем, пекучий біль, який вона відчула, був схожий на укол голкою. Кров потекла цівкою, але швидко зупинилася. Рана яка була  до того і здавалось ще довго буде гоїтися,  не залишила після себе а ні сліду. 

– Це найпевніший доказ того, що Акарна є прихильницею богів. І… - почав свою промову священик і не договоривши порізав собі руку, тим самим кинджалом. Він схопив руку Джи ву ще до того, як вона встигла щось сказати, а потім провів кров'ю Джи ву по своїй рані.

Краплі швидко  просочилися в поріз на  його руці і так само загоїлися, як і рана Дживу.

– Це доказ того, що Акарна зійшла, щоб виконати волю Божу тут, на землі.- Закінчивши, він доброзичливо посміхнувся до Дживу, яка здивовано відкрила рота.

– Показати тобі більше

– .....

– Ви можете сказати "так" або "ні".

– ...Ні.

На перший погляд він здавався добрим, але було щось в його словах, що створювало враження, що ця пропозиція була не просто пропозицією.

  З того дня Со Джи Ву почала жити  в цьому храмі та незнайомому для неї світі. Перш ніж вона змогла пристосуватися до навколишнього середовища, їй довелося змиритися зі своїм становищем.

Акарна була досить високою посадою в храмі. Ще до того, як вона хотіла  назвати своє ім'я, до Со Джи Ву почали ставитися як до святої  і називати її Акарною. Намагаючись адаптуватися, вона майже забула своє власне ім'я.

Мова була дійсно великою проблемою. Важко було добре спілкуватися, просто розуміючи незнайому мову, але не мати змоги щось відповісти. На щастя, вона змогла підбирати слова і слухати, але щоразу, коли вона намагалася говорити, виходила лише тарабарщина.

Вона не могла позбутися відчуття, що присутні служителі і священики були розчаровані тим, що вона не могла говорити належним чином, тому  іноді її навіть ігнорували.

Тим часом, незважаючи на це вона мусила виконувати обов'язки Акарни. Обов'язок піклуватися про хворих і очищати заражену землю від міазмів.

Людина на ім'я Акарна була уповноважена робити це. Поранені та хворі харчувалися її власною кров'ю, а вона повинна була допомагати очищати землю, яку роз'їдали міазми. Їй не подобався цей обов'язок, який несподівано поклали на неї. Вона не була Акарною. Навіть не Божий охоронець.

Якщо існував справжній Бог і Бог поклав на неї ці обов'язки, то хіба вона не повинна була бути проінформована заздалегідь? Але в храмі її думка взагалі не вважалася важливою. Позбавлена свободи, якою користуються сучасні люди; коли її просили кудись піти, вона йшла, а коли просили прийти, вона приходила.

Крім того, храм дуже потребував Акарну, але безпека Со Джи Ву не здавалася їм такою важливою. Вони вірили, що якщо Со Джи Ву помре, то дух Акарни, який перебував у її тілі, просто переселиться в інше тіло.

Якщо ж Джи Ву  би понехтувала своїм обов'язком акарни, вони б вбили  її без жодних вагань, вважаючи, що дух акарни знайшов не те тіло. Старий вельможа в храмі говорив це милостивим тоном, але, зрештою, саме це він і мав на увазі.

Вона думала про втечу з храму, але цей світ був надто незнайомим для Со Джи Ву. Цей світ був місцем, де існувала кастова система, і якби така чужинка, як вона, незнайома з мовою та культурою, вийшла на вулицю сама, її б одразу ж перетворили на рабиню. Єдиною можливістю для Дживу, яка не мала жодних зв'язків, це  лише  можливість жити в храмі.

Зрештою, з кожним днем вона все більше і більше занурювалася в депресію.

Коли у неї майже не було часу побути на самоті, вона сідала навпочіпки в тіні храмової будівлі і бездіяльно проводила час. Лише небо в цьому світі було таким самим, як і в корейському небі. Так вона могла трохи забути про свою реальність.

– Чому ти плачеш у такому місці?

Тоді вона вперше зустріла його.

Вона навіть не підвелася з місця і звернула свій погляд туди, звідки почувся голос. Це був незнайомець, якого супроводжувала пара лицарів. Обличчя, якого вона ніколи не бачила в храмі, де прожила більше року.

Він ніби світився, бо стояв спиною до сонця, і вона спочатку навіть не могла дивитися прямо перед собою. Він був прекрасною людиною. У нього було вражаюче яскраве чорне волосся, незважаючи на світло, а його акуратний лоб і яскраво-червоні очі під густими бровами справляли надійне враження, як сонце. Високе перенісся та кутасте підборіддя навіть надавали йому елегантності.

Чживу потерла очі тильною стороною долоні. Їй здавалося, що цей чоловік говорить якісь дивні речі, але це справді викликало сльози на її очах.

– Дякую.

– Гм?- він не образився. 

Під час цієї дивної зустрічі Джіву було неспокійно.

Поклав цьому край служитель храму, який розшукував Акарну.

– Акарно, Акарно! Ти тут? – Служитель кинувся назустріч Дживу, оскільки вона була приголомшена. Він  підійшов блище і коли помітив ситуацію вибачився.

– Вітаю вас, Ваша Високосте, спадкоємний принц. Акарна ще не дуже добре знає земні слова.

– Акарна? Ця?- принц, який дивився на Джіву зверху вниз, через деякий час мальовничо посміхнувся.

– Якщо вона ще не знає слів, чи означає це, що вона все ще в процесі навчання?

– Так, так. Саме так, Ваша Високосте.

– Тоді, Акарно, чи не хотіла б ти навчитися читати й писати зі мною?

Дживу і священик одночасно здивувалися неочікуваній пропозиції. Принц який  не переставав посміхатися простягнув руку до Дживу, яка насторожившись все ще сиділа та чекала продовження розмови.

– Тим не менш, я прийшов, щоб зустрітися з Акарною цього покоління, і, здається, я  прийшов у правильне місце. Імперія отримує багато допомоги від вас, Акарна, тож я також хочу допомогти вам, скориставшись цією можливістю. Я поживу в замку деякий час, тож проведи зі мною трохи часу.

Для Джи ву було вкрай необхідно вивчити мову, яку могла розуміти  лише вона сама.

У храмі їй давали лише два варіанти - так чи ні. Навіть якщо вона іноді намагалася висловити іншу думку, її зазвичай відкидали, бо Акарна мала бути взірцем храму.

Незалежно від того, чи відправляли її всередину храму, чи в іншу місцевість, вони завжди підтримували Джи Ву як акарну з таким обтяженим обличчям. Це було ще й тому, що вона не досягала успіху, бо в неї не було прогресу, навіть коли вона намагалася вчитися.

Це був перший раз, коли хтось так звернувся до Акарни. Джи Ву прагнула хоч якихось людських стосунків, тож вона взяла за руку спадкоємного принца.

Його звали Алеф. Наслідний принц, Алеф з імперії Каарбод. Найбільшої та наймогутнішої країни у світі. Він був наслідним принцом імперії і героєм, який привів війну до перемоги.

Здавалося, він був її ровесником, але вже встиг побувати на полі бою і привести свою армію до перемоги. Їй було цікаво і хотілося слухати.

Він був добрим учителем для Акарни. Вона без проблем розуміла мову, а оскільки вона твердо вирішила вивчити слова і букви, решта далася їй легко.

– Акарно, ти швидко вчишся, чи не так? Ти коли-небудь вчилася раніше? - здивовано запитував принц.

Коли він запропонував викладати, то  був вражений тим, як швидко вона вчиться.

– Я ходила до школи з самого дитинства.

– З  самого дитинства. Мати можливість вчитися в юному віці - нелегке завдання навіть в Імперії... Здається, ти вже давно це відчуваєш?- запитавши  принц раптово схопив її за руку.

Дживу здавалося, що  в той момент її серце зупиниця від переповнення її емоцій, але він лише дивився на сліди, які залишилися глибоко в її руці після того, як вона занадто довго тримала ручку. Чжи Ву спробувала заспокоїтися  й вгамувати її галасливе серце, сказала:

– Так, гм... Близько 16 років?

– Ви виглядаєте молодо.

Імперія розвивалася швидше, ніж інші місця, і була попереду в усіх відношеннях, але державна освіта не була такою розвиненою, як у сучасній Кореї. Як це місце могло порівнюватися з країною її світу? Дивлячись на зовнішній вигляд і спосіб життя людей, чи правильно було б сказати, що вона перебуває в середньовічній Європі?

Врешті-решт Джи Ву підібрала слова і дала відповідь.

– Це поширене явище на моїй батьківщині.

– Як би там не було, мені дуже приємно, що тобі цікаво викладати.

Принц не тільки жив при дворі, а й подорожував по полю бою і зустрічався з багатьма людьми. Тож завдяки йому Джи Ву змогла вивчити не лише одну мову, а й багато різних мов та акцентів.

Але це ще не все. Поки Джи Ву тягали туди-сюди, з'явився принц і не тільки поставив Акарні щільний графік, але й дав їй хвилинну відстрочку.

Насправді, Джи Ву, яка звикла до корейської культури понаднормової роботи, жила своїм життям, не усвідомлюючи, що воно було важким. Ні, насправді, навіть якби вона це знала, це не принесло б користі.

Храм не намагався активно вирішити труднощі Акарни зі спілкуванням. Настільки, наскільки вона  почала вважати, що це було навмисно. Тож, хоча для принца це, можливо, не мало великого значення, Джи Ву відчувала до нього велику вдячність.

Одного разу, під час уроку, він сказав:

– Ти не можеш завжди так вчитися. Чому б нам не піти кудись разом?

– Як? Куди...

– Йди за мною. У храмі на тебе накладають занадто старомодні правила.

– Але...

– На даний час, просто скажи: “Ходімо, Ваша Високосте”- повів її,  кажучи, який добрий він учитель.