А-Ї сидів на дереві, коли раптом побачив нічне небо, залите яскравим світлом. Так він зрозумів, що це була його сестра. Він не бачив Дзяолона і подумав, що сестра прийшла знайти його і забрати додому. Тому він зістрибнув з гілки і зарився в сніг, щоб сховатися. Видовище, коли він зарився в землю, виставивши хвіст догори, було одночасно смішним і незручним, адже його хвіст вже був оголений Цан Дзі.
Своїм бігом А-Ї розбудив птахів. Він почув, як сміються лісові духи, тож він став на захист і суворо вилаяв їх.
-Хто це був? Хто ще раз засміється, я виколю йому очі і відріжу язик!
Він був і розлючений, і ображений, і сказав у роздратуванні:
-Не смійтеся! Вам не можна сміятися!
А-Ї був настільки принижений і сповнений ненависті до Цан Дзі, що хотів здерти з нього шкіру живцем. Лють охопила його, і він розвернувся, маючи намір піти в сад Дзін Ліня, щоб витягнути Цан Дзі і жорстоко побити його. Але він зробив лише пару кроків, коли земля під ним затряслася і гора нахилилася. Гора була повна птахів, які злетіли в повітря. Занепокоєний тим, що його сестра все ще була на вершині, він побіг туди.
Звідти вискочив дикий кабан. Не встигнувши вчасно ухилитися від А-Ї, він перекинув його на спину і продовжував бігти. Розкинувшись на спині дикого кабана, А-Ї так сильно кидало, що він був увесь у каламуті.
-Ти сліпий?! Хочеш померти?! - А-Ї вивернув шию і почав лаятись.
-Ми помремо! - дикий кабан важко задихався, опустивши голову в шаленому пориві. - Морський дракон перевертає гору! Якщо ми не втечемо зараз, ми помремо!
-Це всього лише змій, навіть не дракон. Чого ти боїшся? - А-Ї відчув полегшення. - Цей змій керує Східним морем. Він не скривдить невинних. Швидше за все, він просто патрулює цю гору. Гей, ти не бачив мою А-Цзє?
-Я бачив її. Я бачив її! Мені так боляче дивитись на тріпотіння крил божества Цан Лі! - Дикий кабан несамовито кинувся до підніжжя гори.
А-Ї підняв голову і посміхнувся. Розправивши обидва крила, він вдоволено промовив:
-Це цілком логічно. Моя А-Цзє…
Не встиг він закінчити свої слова, як повз нього пронісся шквал хуртовини і зачепив його крила. А-Ї почув дзенькіт, коли випав мідний дзвіночок.
-Що ти робиш, крадеш чужий дзвіночок?
Сюе Мей зібрався у форму - половина його обличчя вже була знищена. Він сховав обличчя, показавши лише око. Він злякано подивився на А-Ї і насилу посміхнувся.
-Його здуло вітром. Він був нікому не потрібен. Тож я взяв його, щоб погратися з ним.
-Це так цікаво? - А-Ї посміхнувся. - Тоді подаруй його мені. Я теж з ним пограюся. А тепер забирайся.
Сніжний демон несподівано відкрив звірину половину свого обличчя і зустрівся з А-Ї поглядом, перш ніж зупинитися на проханні:
-Я залишався тут сотні років, не наважуючись вийти назовні. Мені було нелегко знайти іграшку. Будь ласка, дозвольте мені залишити її собі.
-Що такого цікавого у розбитому дзвіночку? Думаєш, я тобі повірю?
-Що ж це за скарб такий, до якого ти не можеш дотягнутися? Я просто хочу дзвіночок, щоб розвіяти свою нудьгу. Ти навіть його хочеш відібрати у мене? - у глибині очей сніжного демона з'явився холод, а голос його звучав так, ніби він ридав від болю.
-Відібрати?! Ба! Кого хвилює зламаний дзвіночок каліки? Я не хочу його, навіть якщо ти мені заплатиш! - голос А-Ї став верескливим. - Якого біса… ти сказав, що я його у тебе вкрав!? То, тим більше, я тобі не віддам його, що ти можеш тепер зробити?! Забирайся!
Злісна аура Сюе Мея була очевидною, коли він рухався, щоб схопити його.
-Поверни його мені!
На тілі А-Ї була печатка, накладена Фу Лі, яка захищала його від привидів та демонів. Коли птах побачив зухвалість Сюе Мея, який напав на нього, він виплеснув усю свою ненависть до Цан Дзі на Сюе Мея і штовхнув його ногою. Сніжний демон встиг лише трохи наблизитися до, як його ошпарило п'ятиколірне пір'я А-Ї, змусивши його скрикнути від болю.
-Ти сліпий?! Ти ще наважуєшся битися зі мною через це?!
Сюе Мей жалібно заскиглив, наче жінка, що плаче. Демонструючи свою могутність, А-Ї зістрибнув зі спини кабана і почав ходити навколо Сюе Мея, пихато виставляючи напоказ своє пір'я.
-Ти визнаєш свою помилку?! Тепер ти боїшся мене?! Я не вдарю тебе, якщо ти будеш кланятися і благати про милість, - А-Ї наступив на Сюе Мея кігтями. - Поквапся! Інакше ти помреш тут сьогодні вночі, і в тебе не залишиться навіть душі.
Сюе Мей заплакала ще більше. Навіть А-Ї не міг далі слухати. Він схопився за голову і закричав:
-Перестань плакати!
-Віддай його...- сніжний демон продовжував плакати. - Поверни його мені.
-Чому ти так зациклився на зламаному дзвіночку? - А-Ї був спантеличений. - Може, у тебе з ним щось спільне у минулому?
На якусь мить Сюе Мей просто заплакав, не промовивши ні слова.
-Але це, очевидно, належить Дзін Ліню. Тільки не кажи мені, що ти маєш на нього якусь образу. Якщо це так, то чому ти досі хочеш його? Якщо це не образа, то… - А-Ї задумався і продовжив: - Це тому, що у вас з ним колись були любовні стосунки? Знаєш, мені було цікаво, чому він ув'язнив саме тебе, а не інших. А, я зрозумів! Тепер я зрозумів! Тоді не треба переді мною плазувати. Скажи мені, Дзін Лінь…
А-Ї ще не встиг підскочити від хвилювання, як навколишні звірі з галасом розбіглися. Дикий кабан першим кинувся тікати, вигукуючи на ходу:
-Тікай! Тікай!
-Куди бігти? - А-Ї все ще напирав на Сюе Мея і кричав: - Куди ти тікаєш?!
А-Ї зрозумів, що щось не так, коли всі зникли. Сюе Мей також перестав плакати, нерухомо лежачи на землі. Це викликало у А-Ї мороз по шкірі, і він відступив на кілька кроків. Побачивши, що на нього ніхто не дивиться, він розвернувся і кинувся навтьоки. Хто б міг подумати, що він зробив лише кілька кроків, як хтось підхопив його за крила? А-Ї був спійманий на гарячому. Водночас до нього прийшло розуміння, і він з обуренням сказав сніжному демону:
-Ти посмів покликати людей, щоб зловити мене?!
Він здивувався, чому Сюе Мей плакав, як дівчина, і вирішив, що все це було зроблено для того, щоб заманити до них людей. Вони вже підійшли до підніжжя гори, і за кілька миль там з'явилися ознаки людського житла. Дивні заворушення в горах, мабуть, налякали їх, і, ймовірно, це був хтось, хто скористався хаосом, щоб полювати за скарбами. А-Ї готувався змахнути крилами, коли хтось схопив його за крила і запхав у мішок. Прямо зараз А-Ї був сповнений образи, але він не знав, кого ненавидіти! Його А-Цзє утримувала його в первісній формі, і коли він зустрічався з людьми, то нічим не відрізнявся від звичайного птаха. Якщо він не зміг втекти, то залишилося тільки вдатися до останньої боротьби.
-Ти хочеш цей дзвіночок? Добре! - А-Ї міцно тримався за мідний дзвінок, перекидаючись у мішку. Він був настільки розлючений, що розреготався і сказав презирливо: - Навіть не думай про це! Якби мене забрали, то й йому б не було порятунку. Без наказу Дзін Ліня ти ніколи в житті не зможеш покинути цю гору! Як тобі таке? Ти ніколи його знову не побачиш!
Він почув, як Сюе Мен кидається на нього, і почувся шелест снігу, що сповзав з гори.
-Поверни це мені!
Чоловік, що тягнув мішок, відчував лише холодний вітер, що накинувся на нього, і затремтів від холоду. Він не хотів затримуватися, тому розвернувся і пішов, забравши А-Ї з собою.
-Хмпф! Так тобі і треба! - А-Ї потряс дзвіночком. - Ти ніколи його не побачиш!
Сюе Мей розплакався так, ніби йому було щиро сумно.
Дзін Лінь подивився на захід. Ніч була чорною, і все навколо було завалено снігом. Він нічого не бачив. Фу Лі залишилась осторонь, її охоплювало дивне відчуття. Це було тому, що коли вона була під командуванням Дзін Ліня, вона ніколи не бачила його таким близьким ні з ким. Навіть лорду Ша Ґе, Лі Жон, якого можна було вважати близьким другом Дзін Ліня, він подавав щонайбільше чашку чаю. Вона відчувала, що Цан Дзі був злим за своєю природою, але вона не наважувалася говорити необдумано, коли вона все ще не була впевнена щодо симпатій і антипатій Дзін Ліня. Тепер, коли вона втратила прихильність і довіру Дзін Ліня, вона не наважувалася втручатися більше, ніж уже зробила.
Це побоювання було саме тим, на що сподівався Цан Дзі.
-Ти можеш піти, - нахмурене обличчя Дзін Ліня стало ще темніше, коли він відчув, що мідний дзвіночок віддаляється. Він не мав бажання більше залишатися тут.
У відповідь Фу Лі впала ниць і після отримання команди відступила, навіть не наважуючись запитати його. Помахом руки вона перетворила сад на крапку флуоресцентного світла і взяла її з собою, коли злетіла в небо.
-Тепер залишилися тільки ми з тобою. Ніхто нас не турбуватиме, - сказав Цан Дзі. - Я заощаджу багато енергії, якщо ти будеш таким слухняним кожного дня.
-Руку прибери, - сказав Дзін Лінь.
Долоня Цан Дзі пестила спину Дзін Ліня аж до його куприка, час від часу розминаючи його спину з різною силою, бережно обмацуючи її.
-Ось як відчувається дотик до людини. У тебе теж є м'які місця, - сказав він.
Дзін Лінь від природи мав м'які місця - його шкіра всюди була ніжною. Цан Дзі добре це знав, але хотів відчути Дзін ЛІня своїми руками. Це не було втратою для нього, якби Дзін Лінь розлютився б від сорому. Шкода, що Дзін Лінь залишився байдужим, навіть коли Цан Дзі поклав руку на м'яку талію Дзін Ліня, щоб підтримати його.
-Спробуй лягти на землю, - сказав Дзін Лінь, - і я допоможу тобі знайти нам’якше місце на твоєму тілі.
-Я лише обійняв тебе, Дзін Лінь. Чому ти такий жорстокий зі мною? Я досі в такому шоці. Мені так страшно, - Цан Дзі озирнувся і побачив, як постать Дзяолона відступила серед хмар. - Де мідний дзвіночок?
-Він прямує на захід, - відповів Дзін Лінь.
Цан Дзі стояв на місці. Він знав, що захід - це процвітаюча й гарна територія Джонду, де змішуються всілякі духи. Його хвилинне вагання було не через страх, а тому що, він зважував усі за і проти.
Якби він з’їв Дзін Ліня тут, він залишив би Дзін Ліня лише для себе. Але опинившись на заході, він не знав, чи хтось інший також буде дивитися на плоть і кров Дзін Ліня. Він не збирався його ділити з іншими - це народилося з інстинкту охорони своєї їжі.
Дзін Лінь одразу побачив його наскрізь і саркастично сказав:
-Якщо це тебе лякає, чому б тобі не з'їсти мене зараз? Споживання меншого обсягу культивації все одно краще, ніж нічого.
-Ти справді такий уважний, - Брови Цан Дзі розслабилися, похмурість зникла, і все ж він сказав: - Перш ніж ми вирушимо в дорогу, я повинен попередити, що б ми не зустріли, не дозволяй цьому торкатися себе. Хоча я за своєю природою великодушний і щедрий, я дуже вибагливий до їжі. Ні одна волосина не повинна впасти з тебе.
-Зараз я риба на дошці, - сказав Дзін Лінь. - Безглуздо казати мені, що ніж буде робити.
-Спробуємо по-іншому, - Цан Дзі вщипнув Дзін Ліня за щоки і повільно сказав: - Я накопичую енергію, і зараз я перебуваю в такому стані, коли мені дуже хочеться їсти. Тому хто насмілиться поцупити мою рибу, я відплачу з лихвою. Якщо вони хоч раз доторкнуться до тебе, один раз відчують або вкусять, я всіх з’їм, незалежно від того демони вони чи смертні. Але якщо ти торкнешся когось, бажаючи скористатися можливістю втекти….Дзін Лінь, - Цан Дзі опустив голову, його очі були злобними, - тоді я приволочу тебе назад, розірву дюйм за дюймом, не проливши жодної краплі твоєї крові, щоб інші не могли скуштувати. Ми станемо одним цілим, щоб ніколи більше не розлучатися.
-Ми були супутниками стільки днів, - Дзін Лінь витріщився на нього, наче дивився на дитину, - і я ніколи не думав що ти такий наївний і милий.
Він не був схожий ні на людину, ні на рибу - він явно був схожий на звіра. Скупий і ненаситний. Упертий і самовпевнений. Вправний у притворстві, але дурний і недалекий. Це було так, ніби Дзін Лінь дивився в дзеркало і бачив у ньому самого себе.
-Не применшуй. Тобі це добре відомо. Ти просто навмисне потураєш мені, - Цан Дзі відпустив свою хватку і спитав: - Ну, і як це було? Ти був тим, хто годував мене, поки я не став таким. Це те, чого ти хотів? Ти задоволений?
Дзін Лінь не відповів, і Цан Дзі стрибнув до підніжжя гори. Рукава мантії Дзін Ліня тріпотіли на вітрі, а її блакитний колір був схожий на джерельну воду, що огорнула Цан Дзі. Вони обидва здавалися взаємозалежними одне від одного, коли піднімалися й опускалися, і все ж обидва мовчали.
Цан Дзі попрямував на захід. На потилиці у нього з'явився якийсь важкий тягар, і маленька кам'яна фігурка вискочила назовні. Цан Дзі розсміявся, ще ніжніше, ніж тоді, коли він бачив Дзін Ліня:
-Я думав, що ти загинув і більше ніколи не прокинешся.
Чомусь маленька кам’яна фігурка вдарила його кілька разів. Не зважаючи на удари, Цан Дзі злегка струснув себе, і маленька кам'яна фігурка впала в руку Дзін Ліня. Цан Дзі глянув на Дзін Ліня, але виявив, що той знову заплющив очі. Він глузливо пирхнув собі під ніс і подумав: “Він завжди такий. Іноді я дійсно хочу вкусити його до смерті.”
З цими думками він сказав маленькій кам’яній фігурці:
-Хоч ти й лише шматок каменю, ти набагато тепліший за живу людину.
Дзін Лінь, здавалося, не почув його. Маленька кам’яна фігурка сиділа на грудях Дзін Ліня й дивилася вниз. Цан Дзі сказав:
-Ти не щаслива, хоча я тебе хвалю. Невже камені дурні? Ти така ж, як і твій господар, ти така ж …
Маленька кам’яна фігурка вдарила головою по Цан Дзі. Той закашлявся і мало не впав обличчям у сніг, ковтаючи слова, які він ще мав сказати.
Далі
Том 1. Розділ 10 - Лвоча (1)
Кілька мідних перлин покотилися по землі, і постарілий чоловік нахилився, щоб підняти їх. Одну за одною він витер їх, перш ніж покласти у свій мішечок. Коли він закривав мішечок, він випустив приємний дзенькіт. Старий, що стояв навпроти нього, клацав намистинками на рахівниці, видаючи ряд звуків. -Будь ласка, вийдіть, якщо ви закінчили, - старий недбало відмахнувся від нього, не підводячи голови. - Зробіть дорогу тим, хто позаду вас. Не кажучи ні слова, чоловік розвернувся і проштовхнувся крізь натовп, щоб вийти на вулицю. По дорозі сюди А-Ї так кидало в сторони, що все потемніло перед очима. На даний момент він міг лише лежати на землі, ледве дихаючи, поки його зважували, спостерігаючи, як кривдник розчинився в натовпі. Чоловік накинув на голову капелюх, сховавши під його тінню своє стримане обличчя та відкривши лише легкий контур його морозного обличчя. Він дивився прямо перед собою, рухаючись крізь натовп, як камінь, що мчить галасливою вулицею — байдуже й непомітно. Він зайшов у провулок і постукав у маленькі вузькі двері. Двері повільно відчинилися, зупинившись на півдорозі, відкривши втомлене обличчя жінки. Рум'яна на її обличчі вже частково розвіялися. Хваді притулилась до дверей, навіть не переймаючись тим, щоб одягнути верхній одяг. Побачивши чоловіка, вона сказала: -Ще одна марна поїздка, і твої кишені тепер порожні, чи не так? Придурку, ти випробовуєш свою удачу, ставлячись до цього місця як до заїжджого двору? Хоча Хваді лаялася на нього, вона все одно відступила від дверей. Чоловік обійшов її, і хвиля аромату вдарила йому в обличчя, коли він увійшов. Він зняв капелюх і сів, згорбившись, на диван жінки. На невеликій печі кипіло вино та каша - він міг нарешті зігріти свої мерзлі руки й ноги. Хваді ковзнула в ковдру спиною до нього й на мить заплющила очі. Не почувши жодного руху позаду, вона знову докоряла йому: -Ти забув, як їсти після подорожі в глушину?! Чоловік заварив вино і випив його залпом. Він спокійно сидів з напівопущеними очима. У хаті було тихо. Щойно він увійшов у дім, то побачив усілякі речі, які не прибрали, і знав, що минулої ночі Хваді мала покровителів. Його адамове яблуко гойднулося, і з нього вирвалося тихе зітхання. Він упав і згорнувся калачиком на маленькому дивані, потім заплющив очі. -Чи є якісь новини з півночі? - чоловік тихіше запитав. Хваді розплющила очі й глянула на яскраву портьєру. Дзеркало, що висіло над нею, було таким маленьким, що можна було побачити лише одне її око та тонкі зморшки в кутику цього ока. Вона підняла палець і пригладила чубчик. Її відповідь була різкою: -Я думала, ти здався. Ти не питав про це півмісяця. Отже, ти все ще стурбований, га? Чоловікові не було де розвернутися, і він жалюгідно скорчився на вузькій канапі. Але він виглядав так, ніби вже звик. -У мене лише одна донька, - відповів він. У горлі Хваді стояв підступив комок, і вона квапливо зажмурила куточки очей. Намагаючись говорити рівним голосом, вона сказала: -Твоя дружина померла, а ти настільки бідний, що навіть не можеш звести кінці з кінцями, хто захоче піти за тобою? Скільки дочок ти сподіваєшся мати, якщо навіть не можеш знайти дружину? -Достатньо однієї. -З півночі ще ніхто не прийшов. Важко пробиратися по снігу. Це займе ще кілька днів. Крім того, землі Джонду величезні. Знайти викрадену дитину буде не так просто. Ти ж розумієш це? Чоловік замовк і пішов спати. Йому було нелегко пробігти всю дорогу сюди, зрозумівши, що за ним женеться демон. На щастя, він мав при собі скарб, який міг прискорити швидкість, і саме так він міг втекти. Тепер, коли він досяг міста, йому не потрібно хвилюватися про те, що демон переслідує його, якщо його запах змішався з запахом міста. Ніс Цан Дзі злегка смикнувся, коли він сказав: -Я більше не можу його відстежити. Це місце надто переповнене людьми. Його важко відрізнити від інших, коли він розтанув у натовпі. Дзін Лінь, де твій дзвіночок? Очі Дзін Ліня пробігли по натовпу і він відповів: -Його більше немає. Це місце перебувало під наглядом Демаркаційного відділу нагорі, тоді як внизу воно покладалося на державне бюро смертних для придушення зла. Тут також було безліч людей та демонів, а шари перешкод значно зменшували шанси на те, що мідний дзвіночок буде чутно. -Це місто не маленьке. Знайти мідний дзвін, безперечно, все одно, що намагатися знайти голку в копиці сіна, - сказав Цан Дзі. - Я припускаю, що він точно не наважиться вийти на вулицю за власним бажанням, тому нам поки що не потрібно хвилюватися. Гей, я біг цілу ніч. Я вмираю з голоду. Дзін Лінь підняв маленьку кам’яну фігурку й пішов вулицею. Коли він злегка заплющив очі, то відчув демонічну ауру навколо себе. Демонів, одягнених у людську шкіру, можна було побачити всюди. Мало того, він міг навіть помітити божество, яке відповідає за це місце, патрулюючи між храмами пильними очима. Це виявилося ще складніше. -Можна я поїм? - Цан Дзі раптом нахилився збоку і сказав на вухо Дзін Ліню. - Дайте мені поїсти, або я сам знайду, що з’їсти. Тут так багато людей, що не буде дивним, якщо один чи двоє пропадуть. -Ти можете спробувати, - відповів Дзін Лінь. - Божество, відповідальне за це місце, - Хвейань, який знаходиться під командуванням лорда Ша Ґе, Лі Жона. Він має орлині очі, даровані Небесами, які можуть розпізнати первісну форму демона, вільну від ілюзій. Крім того, він має величезну духовну свідомість. Він, як яструб, спостерігатиме за кожним твоїм вчинком, ніколи не спить і не відпочиває. -Хіба це не вторгнення в приватне життя? Про яку чесноту можна говорити? - сказав Цан Дзі й торкнувся грудей. - Він бачить крізь одяг? Дзін Лінь кинув на нього погляд, як і маленька кам’яна фігурка. Цан Дзі злегка підняв підборіддя. -Не соромся сказати, якщо ти теж хочеш побачити. Але хіба у такого, як він, очі не попливуть? Тут більше людей, ніж демонів. -Він бачить лише демонів, коли очі розплющені, і лише смертних, коли очі заплющені. -Тоді, якщо він хоче побачити тебе, йому слід відкрити чи закрити очі? -Осліпнути. -Я просто спитав, - Цан Дзі тримався за плечі Дзін Ліня, ніби підтримував його, і прикривав його під тілом. - Чому ти нервуєш? -Коли ти почав бути образливим, - Дзін Лінь підняв руку, щоб відмахнутися від рук Цан Дзі, - це перестало бути просто питанням. -Ти ханжа чи просто впертий? Ми з тобою знаємо один одного так довго, що це нормально, коли в нас такі інтимні стосунки, - Цан Дзі перекинув руку на плече Дзін Ліня. - Підійди ближче. Ти тепер найдорожчий моєму серцю, я не можу дозволити собі втратити тебе - Тоді мені доведеться тебе потурбувати, - сказав Дзін Лінь. - Показуй дорогу. Цан Дзі повів його крізь натовп, час від часу зустрічаючи погляди, які таїли злі наміри. Цан Дзі подумки оцінив їх: “Цей надто тонкий, той занадто товстий, всі вони надто потворні.” Він не міг переварити жодного з них. Дзін Лін прослідкував за очима Цан Дзі й побачив сором’язливу й усміхнену леопардову кішку. Кінчики її вух почервоніли, коли Цан Дзі дивився на неї, а пара очей кокетливо дивилася назад на Цан Дзі. -Розмір підходить, - сказав Цан Дзі, - але незручно відрубувати голову і їсти її сирою. Тут нема де голову сховати. -Ти просто хочеш її з’їсти? - запитав Дзін Лінь. Цан Дзі подивився на нього з виразом “а чого ти ще очікуєш?”, а потім з розумінням сказав: -Їсти її сирою непривабливо, тому я не буду їсти її на твоїх очах. Але нас з тобою не можна розлучати. Ти можеш просто заплющити очі, поки я їстиму. Чи ти все ще маєш співчуття до демонів? -Ні, - Дзін Лінь відповів і більше не запитував. Спочатку Цан Дзі був зачарований, коли йшов вулицею, але потім йому стало нудно. Ті, хто приходили і йшли, були людьми, і їхні розмови та дії не відповідали його вподобанням. Він ледве міг їх зрозуміти. Він почувався так, наче все ще був на горі, дивлячись на людей здалеку. Він не розумів, чому люди сміються чи червоніють. Серце під його шкірою було холодним і твердим, і він не вважав людство прекрасним і не прагнув до нього. Дзін Лінь увійшов до корчми. Його змінена зовнішність була звичайною, як у простолюдина, і вже не зачаровувала. Цан Дзі знав, що він приховує свою зовнішність. Він спостерігав, як Дзін Лінь передав срібну перлину, а потім пішов за ним сходами. -Тут живуть люди? - Цан Дзі плюхнувся на ліжко, перевернувся, а потім підняв голову, щоб подивитися на Дзін Ліня: - Це нічим не відрізняється від дому. Дзін Лінь сказав: -Оскільки немає різниці, іди до своєї кімнати. -Це не проблема, якщо ти хочеш, щоб я пішов. Просто візьми мене і викинь геть, як ти робив це раніше, - Цан Дзі підняв руку й схопив куточок одягу Дзін Ліня, потягнувши його. - Ти багато знаєш про світ людей. Ти коли-небудь був тут раніше? Дзін Лінь не відповів. Маленька кам’яна фігурка стрибнула на живіт Цан Дзі і той підняв палець, щоб відмахнути його, навіть не подумавши про це. Він продовжував тягнути Дзін Ліня. -Відповідай мені. Дзін Лінь зняв верхній одяг і повернувся, щоб піти. Неочікувано Цан Дзі швидко підвівся і взяв Дзін Ліня за руки, а потім схопив й обійняв його. -Навіть після того, як ми пройшли весь шлях сюди, ти все одно не розумієш, - Цан Дзі небезпечно схилився до голови Дзін Ліня. - Ти і я, хто з нас тепер господар? Рукав Дзін Ліня злегка сповз, показуючи його зап’ястя, яке почервоніло від хватки Цан Дзі. Він легко сказав, не змінюючи виразу: -Це не принесе тобі ніякої користі, якщо ти будеш показувати свою перевагу в кожній справі. -Те, що добре для мене, все тут, - сказав Цан Дзі, - моїх руках. Окрім мене, ніхто не може вирішувати за мене. -Як чудово, - сказав Дзін Лінь нейтральним тоном. Цан Дзі був обурений ставленням Дзін Ліня. Він потягнув Дзін Ліня на ліжко і натиснув на спину Дзін Ліня, щоб притиснути його до постільної білизни. Цан Дзі опустив голову, демонструючи ознаки злоби. Проте він посміхався. -Ти взагалі не маєш наміру підкорятися мені. Ти навіть не боїшся. Це нагадало мені щось. Ти теж був таким, коли вигнав мене, не було ні смутку, ні жалю. Тепер мені цікаво, чи є в тебе серце? Тебе взагалі вважаєш себе людиною? Половина обличчя Дзін Ліня занурилася в постіль, оголивши білу пляму на його шиї. Його губи були міцно стиснуті і він холодно засміявся, коли почув Цан Дзі. -Хіба ти не пам'ятаєш? Я мертвий. -Мертві здебільшого не можуть говорити. Цан Дзі не міг не завмерти, коли побачив, що потилицю Дзін Ліня можна легко дістати. -Я дам тобі ще один шанс. Давай добре поговоримо. Ти був тут раніше? Ти був смертним до того, як став безсмертним? -Перед тим, як поїсти, я ніколи не питаю, як себе почуває їжа і де її дім, - Дзін Лін скоса подивився на нього. - Коли справа доходить до певних моментів, ти завжди здаєшся надзвичайно… Дзін Лінь заплющив очі й втягнув повітря, перш ніж встиг закінчити свої слова. Цан Дзі прикусив кусочок на шиї Дзін Ліня. Було тепло. Це недоторкане та недосліджене місце було схоже на делікатес, настільки, що Цан Дзі не зміг зупинитися. Як і очікувалося, він знов відчув смак цієї безмежної духовної сили. Духовна енергія ринула в його тіло такими потоками, що він ледве стримувався. Зжерти його. Поки він поглинає Дзін Ліня, байдужість і настороженість Дзін Ліня будуть поглинуті ним, і світ більше ніколи не побачить їх. Цан Дзі злегка клацнув зубами і вгризся в шкіру. Він жадібно злизнув цю краплю крові і вже збирався її проковтнути, коли зрозумів, що голова Дзін Ліня похилилася і він став нерухомий. Цан Дзі поспішно відпустив рот і підвівся. Перевернувши Дзін Ліня, він виявив, що той заснув і весь холодний. Це неправильно. Цан Дзі подумав, що щось не так. Це правда, що він весь цей час хотів зжерти Дзін Ліня. Але він не був таким шаленим, навіть якби його спокусила плоть й кров. З тих пір, як він був заплямований кров’ю Дзін Ліня, він міг смутно відчути, що той, кого, здавалося, поглинули, був він сам. Йому потрібно було докопатися до суті того, ким був Дзін Лінь. Інакше він почувався б просто маріонеткою в чиїхось пальцях, що танцює під чужу дудку. Цан Дзі витер кутики губ і подивився у вікно. Маленька кам’яна фігурка похитнулась і впала на ліжко. Цан Дзі тицьнув його кілька разів, зауваживши, що він здається виглядає засмученим. -Того, кого я вкусив, був Дзін Лінь, - Цан Дзі тицьнув пальцем в обличчя маленької кам’яної фігурки й витріщився на неї. - Чого ж ти такий слабкий? Маленька кам’яна фігурка залишилася нерухомою і відштовхнула палець Цан Дзі, а потім сховалась в постіль. Цан Дзі підняв її та поклав собі на груди, а потім ліг на бік і подивився на Дзін Ліня. -Якби ж то він не вмів говорити, як ти, - тут же він пошкодував про свої слова і сказав: - Забудь про це. Він завжди був загадкою. Слухай, а як давно ти з ним? Чому він такий добрий до тебе? Нас усіх виховували, задля його розваги, а нас ще поділяють за старшинством? Маленька кам’яна фігурка перевернулася, розвалилася на Цан Дзі й подивилася на нього. Потім вона відвернула голову, ніби збиралась спати. Цан Дзі змусив її відкинути голову назад, спонукаючи обернутися навколо пальця Цан Дзі, щоб вдарити його. Цан Дзі якусь мить грався з ним, не звертаючи уваги на небо, що поступово темніло. Була ніч, і Цан Дзі був сонний після того, як наївся досхочу. Серед ночі почався вітер, від якого шалено гойдалися гілки за вікном. Цан Дзі раптово прокинувся і скотився з ліжка. Він обережно відчинив вікно, і снігова буря кинулася йому в обличчя. Цан Дзі насторожено вдивлявся в ніч і відчув незвичайний неприємний сморід. Раптом масивний сірий журавель з білими кігтями й очима, схожими на спалах фосфоресценції, пролетів крізь ніч, сморід пронизав повітря там, де він проходив. Цан Дзі насупив брови. Він не знав, що це за птах. Він міг лише бачити, як воно стрибає через дах, пробивається вперед крізь сніг і несеться вдалині. Потім із безлюдної вулиці почувся брязкіт ланцюгів, коли Примарні охоронці помчали у напрямку, куди летів величезний птах. Коли вони проходили повз, один із них щось відчув і підняв очі. Вікно різко зачинилось. Дзін Лінь закрив рот і ніс Цан Дзі, щоб приховати його дихання. Цан Дзі трохи задихався, і його демонічна зовнішність вже розкрилася. Дзін Лінь не зводив очей з паперового вікна. Злегка нахиливши голову, він прошепотів на вухо Цан Дзі: -Не кусай. Не рухайся. Не кажи ні слова. Напружене тіло Цан Дзі поступово розслабилося, і сяйво луски, що почало з’являтися на його шиї, зникло з поля зору. ін залишився нерухомим в обіймах Дзін Ліня. Ніби похваливши його, Дзін Лінь промовив: -Який ти слухняний.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!