На захід

А-Ї сидів на дереві, коли раптом побачив нічне небо, залите яскравим світлом. Так він зрозумів, що це була його сестра. Він не бачив Дзяолона і подумав, що сестра прийшла знайти його і забрати додому. Тому він зістрибнув з гілки і зарився в сніг, щоб сховатися. Видовище, коли він зарився в землю, виставивши хвіст догори, було одночасно смішним і незручним, адже його хвіст вже був оголений Цан Дзі.

 

Своїм бігом А-Ї розбудив птахів. Він почув, як сміються лісові духи, тож він став на захист і суворо вилаяв їх.

 

-Хто це був? Хто ще раз засміється, я виколю йому очі і відріжу язик!

 

Він був і розлючений, і ображений, і сказав у роздратуванні:

 

-Не смійтеся! Вам не можна сміятися!

 

А-Ї був настільки принижений і сповнений ненависті до Цан Дзі, що хотів здерти з нього шкіру живцем. Лють охопила його, і він розвернувся, маючи намір піти в сад Дзін Ліня, щоб витягнути Цан Дзі і жорстоко побити його. Але він зробив лише пару кроків, коли земля під ним затряслася і гора нахилилася. Гора була повна птахів, які злетіли в повітря. Занепокоєний тим, що його сестра все ще була на вершині, він побіг туди. 

 

Звідти вискочив дикий кабан. Не встигнувши вчасно ухилитися від А-Ї, він перекинув його на спину і продовжував бігти. Розкинувшись на спині дикого кабана, А-Ї так сильно кидало, що він був увесь у каламуті.

 

-Ти сліпий?! Хочеш померти?! - А-Ї вивернув шию і почав лаятись.

 

-Ми помремо! - дикий кабан важко задихався, опустивши голову в шаленому пориві. - Морський дракон перевертає гору! Якщо ми не втечемо зараз, ми помремо!

 

-Це всього лише змій, навіть не дракон. Чого ти боїшся? -  А-Ї відчув полегшення. - Цей змій керує Східним морем. Він не скривдить невинних. Швидше за все, він просто патрулює цю гору. Гей, ти не бачив мою А-Цзє?

 

-Я бачив її. Я бачив її! Мені так боляче дивитись на тріпотіння крил божества Цан Лі! - Дикий кабан несамовито кинувся до підніжжя гори. 

 

А-Ї підняв голову і посміхнувся. Розправивши обидва крила, він вдоволено промовив:

 

-Це цілком логічно. Моя А-Цзє…

 

Не встиг він закінчити свої слова, як повз нього пронісся шквал хуртовини і зачепив його крила. А-Ї почув дзенькіт, коли випав мідний дзвіночок.

 

-Що ти робиш, крадеш чужий дзвіночок?

 

Сюе Мей зібрався у форму - половина його обличчя вже була знищена. Він сховав обличчя, показавши лише око. Він злякано подивився на А-Ї і насилу посміхнувся. 

 

-Його здуло вітром. Він був нікому не потрібен. Тож я взяв його, щоб погратися з ним.

 

-Це так цікаво? - А-Ї посміхнувся. - Тоді подаруй його мені. Я теж з ним пограюся. А тепер забирайся.

 

Сніжний демон несподівано відкрив звірину половину свого обличчя і зустрівся з А-Ї поглядом, перш ніж зупинитися на проханні:

 

-Я залишався тут сотні років, не наважуючись вийти назовні. Мені було нелегко знайти іграшку. Будь ласка, дозвольте мені залишити її собі.

 

-Що такого цікавого у розбитому дзвіночку? Думаєш, я тобі повірю?

 

-Що ж це за скарб такий, до якого ти не можеш дотягнутися? Я просто хочу дзвіночок, щоб розвіяти свою нудьгу. Ти навіть його хочеш відібрати у мене? - у глибині очей сніжного демона з'явився холод, а голос його звучав так, ніби він ридав від болю.

 

-Відібрати?! Ба! Кого хвилює зламаний дзвіночок каліки? Я не хочу його, навіть якщо ти мені заплатиш! - голос А-Ї став верескливим. -  Якого біса… ти сказав, що я його у тебе вкрав!? То, тим більше, я тобі не віддам його, що ти можеш тепер зробити?! Забирайся!

 

Злісна аура Сюе Мея була очевидною, коли він рухався, щоб схопити його.

 

-Поверни його мені!

 

На тілі А-Ї була печатка, накладена Фу Лі, яка захищала його від привидів та демонів. Коли птах побачив зухвалість Сюе Мея, який напав на нього, він виплеснув усю свою ненависть до Цан Дзі на Сюе Мея і штовхнув його ногою. Сніжний демон встиг лише трохи наблизитися до, як його ошпарило п'ятиколірне пір'я А-Ї, змусивши його скрикнути від болю.

 

-Ти сліпий?! Ти ще наважуєшся битися зі мною через це?!

 

Сюе Мей жалібно заскиглив, наче жінка, що плаче. Демонструючи свою могутність, А-Ї зістрибнув зі спини кабана і почав ходити навколо Сюе Мея, пихато виставляючи напоказ своє пір'я.

 

-Ти визнаєш свою помилку?! Тепер ти боїшся мене?! Я не вдарю тебе, якщо ти будеш кланятися і благати про милість, - А-Ї наступив на Сюе Мея кігтями. - Поквапся! Інакше ти помреш тут сьогодні вночі, і в тебе не залишиться навіть душі.

 

Сюе Мей заплакала ще більше. Навіть А-Ї не міг далі слухати. Він схопився за голову і закричав: 

 

-Перестань плакати! 

 

-Віддай його...- сніжний демон продовжував плакати. - Поверни його мені.

 

-Чому ти так зациклився на зламаному дзвіночку? - А-Ї був спантеличений. - Може, у тебе з ним щось спільне у минулому? 

 

На якусь мить Сюе Мей просто заплакав, не промовивши ні слова.

 

-Але це, очевидно, належить Дзін Ліню. Тільки не кажи мені, що ти маєш на нього якусь образу. Якщо це так, то чому ти досі хочеш його? Якщо це не образа, то… - А-Ї задумався і продовжив: - Це тому, що у вас з ним колись були любовні стосунки? Знаєш, мені було цікаво, чому він ув'язнив саме тебе, а не інших. А, я зрозумів! Тепер я зрозумів! Тоді не треба переді мною плазувати. Скажи мені, Дзін Лінь…

 

А-Ї ще не встиг підскочити від хвилювання, як навколишні звірі з галасом розбіглися. Дикий кабан першим кинувся тікати, вигукуючи на ходу:

 

-Тікай! Тікай!

 

-Куди бігти? - А-Ї все ще напирав на Сюе Мея і кричав: - Куди ти тікаєш?!

 

А-Ї зрозумів, що щось не так, коли всі зникли. Сюе Мей також перестав плакати, нерухомо лежачи на землі. Це викликало у А-Ї мороз по шкірі, і він відступив на кілька кроків. Побачивши, що на нього ніхто не дивиться, він розвернувся і кинувся навтьоки. Хто б міг подумати, що він зробив лише кілька кроків, як хтось підхопив його за крила? А-Ї був спійманий на гарячому. Водночас до нього прийшло розуміння, і він з обуренням сказав сніжному демону:

 

-Ти посмів покликати людей, щоб зловити мене?!

 

Він здивувався, чому Сюе Мей плакав, як дівчина, і вирішив, що все це було зроблено для того, щоб заманити до них людей. Вони вже підійшли до підніжжя гори, і за кілька миль там з'явилися ознаки людського житла. Дивні заворушення в горах, мабуть, налякали їх, і, ймовірно, це був хтось, хто скористався хаосом, щоб полювати за скарбами. А-Ї готувався змахнути крилами, коли хтось схопив його за крила і запхав у мішок. Прямо зараз А-Ї був сповнений образи, але він не знав, кого ненавидіти! Його А-Цзє утримувала його в первісній формі, і коли він зустрічався з людьми, то нічим не відрізнявся від звичайного птаха. Якщо він не зміг втекти, то залишилося тільки вдатися до останньої боротьби.

 

-Ти хочеш цей дзвіночок? Добре! - А-Ї міцно тримався за мідний дзвінок, перекидаючись у мішку. Він був настільки розлючений, що розреготався і сказав презирливо: - Навіть не думай про це! Якби мене забрали, то й йому б не було порятунку. Без наказу Дзін Ліня ти ніколи в житті не зможеш покинути цю гору! Як тобі таке? Ти ніколи його знову не побачиш!

 

Він почув, як Сюе Мен кидається на нього, і почувся шелест снігу, що сповзав з гори.

 

-Поверни це мені!

 

Чоловік, що тягнув мішок, відчував лише холодний вітер, що накинувся на нього, і затремтів від холоду. Він не хотів затримуватися, тому розвернувся і пішов, забравши А-Ї з собою. 

 

-Хмпф! Так тобі і треба! - А-Ї потряс дзвіночком. - Ти ніколи його не побачиш!

 

Сюе Мей розплакався так, ніби йому було щиро сумно.

 

Дзін Лінь подивився на захід. Ніч була чорною, і все навколо було завалено снігом. Він нічого не бачив. Фу Лі залишилась осторонь, її охоплювало дивне відчуття. Це було тому, що коли вона була під командуванням Дзін Ліня, вона ніколи не бачила його таким близьким ні з ким. Навіть лорду Ша Ґе, Лі Жон, якого можна було вважати близьким другом Дзін Ліня, він подавав щонайбільше чашку чаю. Вона відчувала, що Цан Дзі був злим за своєю природою, але вона не наважувалася говорити необдумано, коли вона все ще не була впевнена щодо симпатій і антипатій Дзін Ліня. Тепер, коли вона втратила прихильність і довіру Дзін Ліня, вона не наважувалася втручатися більше, ніж уже зробила.

 

Це побоювання було саме тим, на що сподівався Цан Дзі.

 

-Ти можеш піти, - нахмурене обличчя Дзін Ліня стало ще темніше, коли він відчув, що мідний дзвіночок віддаляється. Він не мав бажання більше залишатися тут.

 

У відповідь Фу Лі впала ниць і після отримання команди відступила, навіть не наважуючись запитати його. Помахом руки вона перетворила сад на крапку флуоресцентного світла і взяла її з собою, коли злетіла в небо.

 

-Тепер залишилися тільки ми з тобою. Ніхто нас не турбуватиме, - сказав Цан Дзі. - Я заощаджу багато енергії, якщо ти будеш таким слухняним кожного дня.

 

-Руку прибери, - сказав Дзін Лінь.

 

Долоня Цан Дзі пестила спину Дзін Ліня аж до його куприка, час від часу розминаючи його спину з різною силою, бережно обмацуючи її. 

 

-Ось як відчувається дотик до людини. У тебе теж є м'які місця, - сказав він.

 

Дзін Лінь від природи мав м'які місця - його шкіра всюди була ніжною. Цан Дзі добре це знав, але хотів відчути Дзін ЛІня своїми руками. Це не було втратою для нього, якби Дзін Лінь розлютився б від сорому. Шкода, що Дзін Лінь залишився байдужим, навіть коли Цан Дзі поклав руку на м'яку талію Дзін Ліня, щоб підтримати його.

 

-Спробуй лягти на землю, - сказав Дзін Лінь, - і я допоможу тобі знайти нам’якше місце на твоєму тілі.

 

-Я лише обійняв тебе, Дзін Лінь. Чому ти такий жорстокий зі мною? Я досі в такому шоці. Мені так страшно, - Цан Дзі озирнувся і побачив, як постать Дзяолона відступила серед хмар. - Де мідний дзвіночок?

 

-Він прямує на захід, - відповів Дзін Лінь.

 

Цан Дзі стояв на місці. Він знав, що захід - це процвітаюча й гарна територія Джонду, де змішуються всілякі духи. Його хвилинне вагання було не через страх, а тому що, він зважував усі за і проти.

 

Якби він з’їв Дзін Ліня тут, він залишив би Дзін Ліня лише для себе. Але опинившись на заході, він не знав, чи хтось інший також буде дивитися на плоть і кров Дзін Ліня. Він не збирався його ділити з іншими - це народилося з інстинкту охорони своєї їжі.

 

Дзін Лінь одразу побачив його наскрізь і саркастично сказав:

 

-Якщо це тебе лякає, чому б тобі не з'їсти мене зараз? Споживання меншого обсягу культивації все одно краще, ніж нічого.

 

-Ти справді такий уважний, - Брови Цан Дзі розслабилися, похмурість зникла, і все ж він сказав: - Перш ніж ми вирушимо в дорогу, я повинен попередити, що б ми не зустріли, не дозволяй цьому торкатися себе. Хоча я за своєю природою великодушний і щедрий, я дуже вибагливий до їжі. Ні одна волосина не повинна впасти з тебе.

 

-Зараз я риба на дошці, - сказав Дзін Лінь. - Безглуздо казати мені, що ніж буде робити. 

 

-Спробуємо по-іншому, - Цан Дзі вщипнув Дзін Ліня за щоки і повільно сказав: - Я накопичую енергію, і зараз я перебуваю в такому стані, коли мені дуже хочеться їсти. Тому хто насмілиться поцупити мою рибу, я відплачу з лихвою.  Якщо вони хоч раз доторкнуться до тебе, один раз відчують або вкусять, я всіх з’їм, незалежно від того демони вони чи смертні. Але якщо ти торкнешся когось, бажаючи скористатися можливістю втекти….Дзін Лінь, - Цан Дзі опустив голову, його очі були злобними, - тоді я приволочу тебе назад, розірву дюйм за дюймом, не проливши жодної краплі твоєї крові, щоб інші не могли скуштувати. Ми станемо одним цілим, щоб ніколи більше не розлучатися.

 

-Ми були супутниками стільки днів, - Дзін Лінь витріщився на нього, наче дивився на дитину, - і я ніколи не думав що ти такий наївний і милий.

 

Він не був схожий ні на людину, ні на рибу - він явно був схожий на звіра. Скупий і ненаситний. Упертий і самовпевнений. Вправний у притворстві, але дурний і недалекий. Це було так, ніби Дзін Лінь дивився в дзеркало і бачив у ньому самого себе.

 

-Не применшуй. Тобі це добре відомо. Ти просто навмисне потураєш мені, - Цан Дзі відпустив свою хватку і спитав: - Ну, і як це було? Ти був тим, хто годував мене, поки я не став таким. Це те, чого ти хотів? Ти задоволений?

 

Дзін Лінь не відповів, і Цан Дзі стрибнув до підніжжя гори. Рукава мантії Дзін Ліня тріпотіли на вітрі, а її блакитний колір був схожий на джерельну воду, що огорнула Цан Дзі. Вони обидва здавалися взаємозалежними одне від одного, коли піднімалися й опускалися, і все ж обидва мовчали.

 

Цан Дзі попрямував на захід. На потилиці у нього з'явився якийсь важкий тягар, і маленька кам'яна фігурка вискочила назовні. Цан Дзі розсміявся, ще ніжніше, ніж тоді, коли він бачив Дзін Ліня:

 

-Я думав, що ти загинув і більше ніколи не прокинешся.

 

Чомусь маленька кам’яна фігурка вдарила його кілька разів. Не зважаючи на удари, Цан Дзі злегка струснув себе, і маленька кам'яна фігурка впала в руку Дзін Ліня. Цан Дзі глянув на Дзін Ліня, але виявив, що той знову заплющив очі. Він глузливо пирхнув собі під ніс і подумав: “Він завжди такий. Іноді я дійсно хочу вкусити його до смерті.”

 

З цими думками він сказав маленькій кам’яній фігурці:

 

-Хоч ти й лише шматок каменю, ти набагато тепліший за живу людину.

 

Дзін Лінь, здавалося, не почув його. Маленька кам’яна фігурка сиділа на грудях Дзін Ліня й дивилася вниз. Цан Дзі сказав:

 

-Ти не щаслива, хоча я тебе хвалю. Невже камені дурні? Ти така ж, як і твій господар, ти така ж …

 

Маленька кам’яна фігурка вдарила головою по Цан Дзі. Той закашлявся і мало не впав обличчям у сніг, ковтаючи слова, які він ще мав сказати.