Кілька мідних перлин покотилися по землі, і постарілий чоловік нахилився, щоб підняти їх. Одну за одною він витер їх, перш ніж покласти у свій мішечок. Коли він закривав мішечок, той випустив приємний дзенькіт. Старий, що стояв навпроти нього, клацав намистинками на рахівниці, видаючи ряд звуків.
– Будь ласка, відійдіть, якщо ви закінчили, – старий недбало відмахнувся від нього, не підводячи голови. – Зробіть дорогу тим, хто позаду вас.
Не кажучи ні слова, чоловік розвернувся і проштовхнувся крізь натовп, щоб вийти на вулицю. По дорозі сюди А-Ї так кидало в сторони, що все потемніло перед очима. На даний момент він міг лише лежати на землі, ледве дихаючи, поки його зважували, спостерігаючи, як кривдник розчинився в натовпі.
Чоловік накинув на голову капелюх, сховавши під його тінню своє стримане обличчя, залишивши видимим лише легкий контур морозних рис. Він дивився прямо перед собою, рухаючись крізь натовп, як камінь, що мчить галасливою вулицею – байдуже й непомітно. Він зайшов у провулок і постукав у маленькі, вузькі двері.
Двері повільно прочинилися й зупинилися на півдорозі, відкривши втомлене обличчя жінки. Рум’яна на її щоках уже частково зійшли. Хваді сперлася на двері, навіть не переймаючись тим, щоб накинути верхній одяг. Побачивши чоловіка, вона сказала:
– Ще одна марна поїздка, і твої кишені тепер порожні, чи не так? Придурку, ти випробовуєш свою вдачу, ставлячись до цього місця як до заїжджого двору?
Хоч Хваді й лаялася на нього, та все ж відступила від дверей. Чоловік обійшов її, і хвиля аромату вдарила йому в обличчя, щойно він увійшов. Знявши капелюх, він згорблено сів на диван. На невеликій печі кипіли вино й каша – він нарешті міг зігріти свої змерзлі руки й ноги.
Хваді ковзнула в ковдру спиною до нього й на мить заплющила очі. Не почувши жодного руху позаду, вона знову докоряла йому:
– Ти забув, як їсти після подорожі в глушину?!
Чоловік заварив вино й випив його залпом. Він сидів спокійно, з напівопущеними очима. В хаті панувала тиша. Щойно він увійшов, то помітив розкидані речі й одразу зрозумів: минулої ночі Хваді мала покровителів. Його адамове яблуко здригнулося, і з грудей вирвалося тихе зітхання. Він повалився на маленький диван, згорнувся калачиком і заплющив очі.
– Чи є якісь новини з півночі? – чоловік тихіше запитав.
Хваді розплющила очі й глянула на яскраву портьєру. Дзеркало, що висіло над нею, було таким маленьким, що можна було побачити лише одне її око та тонкі зморшки. Вона підняла палець і пригладила чубчик. Її відповідь була різкою:
– Я думала, ти здався. Ти не питав про це півмісяця. Отже, ти все ще стурбований, га?
Чоловікові не було де розвернутися, і він жалюгідно скорчився на вузькій канапі. Але він виглядав так, ніби вже звик.
– У мене лише одна донька, – відповів він.
У горлі Хваді підступив комок, і вона квапливо зажмурила куточки очей. Намагаючись говорити рівним голосом, вона сказала:
– Твоя дружина померла, а ти настільки бідний, що навіть не можеш звести кінці з кінцями, хто захоче піти за тобою? Скільки дочок ти сподіваєшся мати, якщо навіть не можеш знайти дружину?
– Достатньо однієї.
– З півночі ще ніхто не прийшов. Важко пробиратися по снігу. Це займе ще кілька днів. Крім того, землі Джонду величезні. Знайти викрадену дитину буде не так просто. Ти ж розумієш це?
Чоловік замовк і пішов спати. Йому було нелегко пробігти всю дорогу сюди, зрозумівши, що за ним женеться демон. На щастя, він мав при собі артефакт, який міг прискорити швидкість, і саме так він міг втекти. Тепер, коли він досяг міста, йому не потрібно хвилюватися про те, що демон переслідує його, якщо його запах змішався з запахом міста.
***
Ніс Цан Дзі злегка смикнувся, коли він сказав:
– Я більше не можу його відстежити. Це місце надто переповнене людьми. Його важко відрізнити від інших, коли він розтанув у натовпі. Дзін Лінє, де твій дзвіночок?
Очі Дзін Ліня пробігли по натовпу і він відповів:
– Його більше немає.
Це місце перебувало під наглядом Демаркаційного відділу нагорі, тоді як внизу воно покладалося на державне бюро смертних для придушення зла. Тут також було безліч людей та демонів, а шари перешкод значно зменшували шанси на те, що мідний дзвіночок буде чутно.
– Це місто не маленьке. Знайти мідний дзвін, безперечно, все одно, що намагатися знайти голку в копиці сіна, – сказав Цан Дзі. – Я припускаю, що він точно не наважиться вийти на вулицю за власним бажанням, тому нам поки що не потрібно хвилюватися. Гей, я біг цілу ніч. Я вмираю з голоду.
Дзін Лінь підняв маленьку кам’яну фігурку й пішов вулицею. Коли він злегка заплющив очі, то відчув демонічну ауру навколо себе. Демонів, одягнених у людську шкіру, можна було побачити всюди. Мало того, він міг навіть помітити божество, яке відповідає за це місце, патрулюючи між храмами пильними очима.
Це виявилося ще складніше.
– Можна я поїм? – Цан Дзі раптом нахилився збоку і сказав на вухо Дзін Ліню. – Дайте мені поїсти, або я сам знайду, що з’їсти. Тут так багато людей, що не буде дивним, якщо один чи двоє пропадуть.
– Ти можете спробувати, – відповів Дзін Лінь. – Божество, відповідальне за це місце, – Хвейань, який знаходиться під командуванням Лорда Ша Ґе, Лі Жона. Він має орлині очі, даровані Небесами, які можуть розпізнати первісну форму демона, вільну від ілюзій. Крім того, він має величезну духовну свідомість. Він, як яструб, спостерігатиме за кожним твоїм вчинком, ніколи не спить і не відпочиває.
– Хіба це не вторгнення в приватне життя? Про яку чесноту можна говорити? – сказав Цан Дзі й торкнувся грудей. – Він бачить крізь одяг?
Дзін Лінь кинув на нього погляд, як і маленька кам’яна фігурка.
Цан Дзі злегка підняв підборіддя.
– Не соромся сказати, якщо ти теж хочеш побачити. Але хіба у такого, як він, очі не попливуть? Тут більше людей, ніж демонів.
– Він бачить лише демонів, коли очі розплющені, і лише смертних, коли очі заплющені.
– Тоді, якщо він хоче побачити тебе, йому слід відкрити чи закрити очі?
– Осліпнути.
– Я просто спитав, – Цан Дзі тримався за плечі Дзін Ліня, ніби підтримував його, і прикривав своїм тілом. – Чому ти нервуєш?
– Коли ти почав бути образливим, – Дзін Лінь підняв руку, щоб відмахнутися від Цан Дзі, – це перестало бути просто питанням.
– Ти ханжа чи просто впертий? Ми з тобою знаємо один одного так довго, що це нормально, коли в нас такі інтимні стосунки, – Цан Дзі перекинув руку на плече Дзін Ліня. – Підійди ближче. Ти тепер найдорожчий моєму серцю, я не можу дозволити собі втратити тебе.
– Тоді мені доведеться тебе потурбувати, – сказав Дзін Лінь. – Показуй дорогу.
Цан Дзі повів його крізь натовп, час від часу зустрічаючи погляди, які таїли злі наміри. Цан Дзі подумки оцінив їх: “Цей надто тонкий, той занадто товстий, всі вони надто потворні.” Він не міг переварити жодного з них.
Дзін Лінь прослідкував за поглядом Цан Дзі й побачив сором’язливу, усміхнену леопардову кішку. Її вуха почервоніли, коли Цан Дзі дивився на неї, а пара очей кокетливо зустрілася з його поглядом.
– Розмір підходить, – сказав Цан Дзі, – але незручно відрубувати голову й їсти її сирою. Тут ніде сховати голову.
– Ти просто хочеш її з’їсти? – запитав Дзін Лінь.
Цан Дзі поглянув на нього з виразом: “А чого ти ще очікуєш?”, а тоді, нарешті зрозумівши, мовив:
– Їсти її сирою непривабливо, тому я не буду їсти її на твоїх очах. Але нас з тобою не можна розлучати. Ти можеш просто заплющити очі, поки я їстиму. Чи ти все ще маєш співчуття до демонів?
– Ні, – Дзін Лінь відповів і більше не запитував.
Спочатку Цан Дзі був зачарований, коли йшов вулицею, але потім йому стало нудно. Ті, хто приходили і йшли, були людьми, і їхні розмови та дії не відповідали його вподобанням. Він ледве міг їх зрозуміти. Йому здавалося, що він усе ще на горі, спостерігає за ними здалеку. Він не міг збагнути, чому люди сміються чи червоніють. Серце під його шкірою було холодним і твердим. Він не вважав людство прекрасним і не прагнув до нього.
Дзін Лінь увійшов до корчми. Його змінена зовнішність була простою, як у звичайного простолюдина, і вже не привертала уваги. Цан Дзі знав, що він приховує свою справжню подобу. Він спостерігав, як Дзін Лінь передав срібну перлину, а тоді рушив за ним угору сходами.
– Тут живуть люди? – Цан Дзі плюхнувся на ліжко, перевернувся, а потім підняв голову, щоб подивитися на Дзін Ліня: – Це нічим не відрізняється від дому.
Дзін Лінь сказав:
– Якщо все одно, йди до своєї кімнати.
– Це не проблема, якщо ти хочеш, щоб я пішов. Просто візьми мене і викинь геть, як ти робив це раніше, – Цан Дзі підняв руку й схопив куточок одягу Дзін Ліня, потягнувши його. – Ти багато знаєш про світ людей. Ти коли-небудь був тут раніше?
Дзін Лінь не відповів. Маленька кам’яна фігурка стрибнула на живіт Цан Дзі і той підняв палець, щоб відмахнути його, навіть не подумавши про це. Він продовжував тягнути Дзін Ліня.
– Відповідай мені.
Дзін Лінь зняв верхній одяг і вже збирався піти, коли раптом Цан Дзі рвучко підвівся, схопив його за руки, а потім міцно притягнув до себе й обійняв.
– Навіть після того, як ми пройшли весь шлях сюди, ти все одно не розумієш, – Цан Дзі небезпечно схилився до голови Дзін Ліня. – Ти і я, хто з нас тепер господар?
Рукав Дзін Ліня злегка сповз, показуючи його зап’ястя, яке почервоніло від хватки Цан Дзі. Він легко сказав, не змінюючи виразу:
– Це не принесе тобі ніякої користі, якщо ти будеш показувати свою перевагу в кожній справі.
– Те, що добре для мене, все тут, – сказав Цан Дзі, – в моїх руках. Окрім мене, ніхто не може вирішувати за мене.
– Як чудово, – сказав Дзін Лінь байдужим тоном.
Цан Дзі був обурений ставленням Дзін Ліня. Він потягнув його на ліжко і натиснув на спину, притискаючи його до постільної білизни. Нахилившись, Цан Дзі здавався злим, але на його обличчі залишалася усмішка.
– Ти взагалі не маєш наміру підкорятися мені. Ти навіть не боїшся. Це нагадало мені щось. Ти теж був таким, коли вигнав мене, не було ні смутку, ні жалю. Тепер мені цікаво, чи є в тебе серце? Тебе взагалі вважаєш себе людиною?
Половина обличчя Дзін Ліня занурилася в постіль, оголивши його білосніжну шию. Його губи були міцно стиснуті, і він холодно засміявся, коли почув Цан Дзі.
– Хіба ти не пам'ятаєш? Я мертвий.
– Мертві здебільшого не можуть говорити.
Цан Дзі не міг не завмерти, коли побачив, що потилицю Дзін Ліня можна легко дістати.
– Я дам тобі ще один шанс. Давай добре поговоримо. Ти був тут раніше? Ти був смертним до того, як став безсмертним?
– Перед тим, як поїсти, я ніколи не питаю, як себе почуває їжа і де її дім, – Дзін Лінь скоса подивився на нього. – Коли справа доходить до певних моментів, ти завжди здаєшся надзвичайно…
Дзін Лінь заплющив очі й втягнув повітря, перш ніж встиг закінчити свої слова.
Цан Дзі прикусив ділянку на шиї Дзін Ліня. Було тепло. Це недоторкане й незвідане місце здавалося справжнім делікатесом – настільки, що він не зміг зупинитися. Як і очікував, він знову відчув смак безмежної духовної сили. Вона ринула в його тіло таким потужним потоком, що він ледве стримувався.
Зжерти його.
Поки він поглинає Дзін Ліня, байдужість і настороженість цього чоловіка будуть поглинуті ним, і світ більше ніколи не побачить їх.
Цан Дзі злегка клацнув зубами і вгризся в шкіру. Він жадібно злизнув цю краплю крові і вже збирався її проковтнути, коли зрозумів, що голова Дзін Ліня похилилася і він став нерухомий.
Цан Дзі поспіхом відсторонився і підвівся. Перевернувши Дзін Ліня, він побачив, що той уже спить – холодний на дотик.
Це неправильно.
Цан Дзі подумав, що щось не так. Це правда, що він весь цей час хотів зжерти Дзін Ліня. Але він не був таким шаленим, навіть якби його спокусила плоть й кров. З тих пір, як він був заплямований кров’ю Дзін Ліня, він міг смутно відчути, що той, кого, здавалося, поглинули, був він сам. Йому потрібно було докопатися до суті того, ким був Дзін Лінь. Інакше він почувався б просто маріонеткою в чиїхось пальцях, що танцює під чужу дудку.
Цан Дзі витер кутики губ і подивився у вікно. Маленька кам’яна фігурка похитнулась і впала на ліжко. Цан Дзі тицьнув його кілька разів, зауваживши, що він здається виглядає засмученим.
– Того, кого я вкусив, був Дзін Лінь, – Цан Дзі тицьнув пальцем в обличчя маленької кам’яної фігурки й витріщився на неї. – Чого ж ти такий слабкий?
Маленька кам’яна фігурка залишилася нерухомою і відштовхнула палець Цан Дзі, а потім сховалась в постіль. Цан Дзі підняв її та поклав собі на груди, а потім ліг на бік і подивився на Дзін Ліня.
– Якби ж то він не вмів говорити, як ти, – тут же він пошкодував про свої слова і сказав: – Забудь про це. Він завжди був загадкою. Слухай, а як давно ти з ним? Чому він такий добрий до тебе? Нас усіх виховували, задля його розваги, а нас ще поділяють за старшинством?
Маленька кам’яна фігурка перекотилася, розвалившись на грудях Цан Дзі, й подивилася на нього. Потім вона відвернула голову, вдаючи, що засинає. Цан Дзі нахилив її назад, змусивши закрутитися навколо його пальця – й тут вона вдарила його.
Цан Дзі якусь мить грався з ним, не звертаючи уваги на небо, що поступово темніло. Була ніч, і Цан Дзі був сонний після того, як наївся досхочу.
Серед ночі почався вітер, від якого шалено гойдалися гілки за вікном. Цан Дзі раптово прокинувся і скотився з ліжка. Він обережно відчинив вікно, і снігова буря кинулася йому в обличчя. Цан Дзі насторожено вдивлявся в ніч і відчув неприємний сморід.
Раптом масивний сірий журавель із білими кігтями та очима, що світилися, мов фосфоресценція, прорізав нічне небо. За ним залишився сморід, що пронизав повітря. Цан Дзі насупив брови – він не знав, що це за птах. Міг лише спостерігати, як той стрибає через дахи, пробивається крізь сніг і зникає вдалині. Невдовзі з безлюдної вулиці почувся брязкіт ланцюгів: примарні охоронці помчали слідом за птахом. Коли вони проходили повз, один із них раптом щось відчув і підняв очі.
Вікно різко зачинилось. Дзін Лінь закрив рот і ніс Цан Дзі, щоб приховати його дихання. Цан Дзі трохи задихався, і його демонічна форма вже розкрилася.
Дзін Лінь не зводив очей з паперового вікна. Злегка нахиливши голову, він прошепотів на вухо Цан Дзі:
– Не кусай. Не рухайся. Не кажи ні слова.
Напружене тіло Цан Дзі поступово розслабилося, і сяйво луски, що почало з’являтися на його шиї, зникло з поля зору. Він залишився нерухомим в обіймах Дзін Ліня.
Ніби похваливши його, Дзін Лінь промовив:
– Який ти слухняний.
