Хода Примарного охоронця була поспішною, коли він тягнув важкий ланцюг за вікном. Здавалося, що він нічого не підозрював, або, можливо, у нього були якісь справи і він не хотів ускладнювати ситуацію. Коли вони пішли, Дзін Лінь забрав руку.
Дзін Лінь змахнув пальцями пил з передньої частини свого одягу, і його одежа розпахнулася, відкриваючи плече. Він розсіяно закріпив свій пояс, виглядаючи так, ніби був глибоко занурений у роздуми.
Цан Дзі пішов за ним і запитав:
– Що це було щойно?
– Птах.
Привівши себе до ладу, Дзін Лінь уже збирався зробити крок уперед, коли хтось перегородив йому шлях.
Цан Дзі стояв, притулившись до дверей, заступаючи прохід. Його погляд був наполегливим, і він очевидно не збирався поступатися.
– Чому Примарні охоронці підземного світу женуться за птахом? Воно смердить, і здається, що це не демон, а злий дух.
– Це птах Лвоча. Він створений із накопичення енергії трупів і є майстром у зміні форми. Він... – Дзін Лінь зробив паузу, а потім урочисто продовжив: – Він любить їсти рибу.
Цан Дзі швидко схрестив руки й нахилився.
– Полюбляє їсти рибу? Тоді чому він не прийшов сюди, щоб знайти мене?
– В інших місцях риба жирніша, – Дзін Лінь відповів зі спокійним обличчям.
Цан Дзі дивився на Дзін Ліня сумнівними очима. Він думав, що щось не так, але він звик до урочистості Дзін Ліня і ніколи раніше не бачив, щоб той комусь брехав. Тому він знову запитав:
– Чому Примарні охоронці ганяються за птахом, який їсть рибу?
– Можливо, вони не женуться за ним, – сказав Дзін Лінь, – а намагаються взяти душу під варту.
На шляху до підземного світу потрібно було переправитися через берег Лі Дзінь. Примарні охоронці, що супроводжували душі, мали спочатку перетнути річку, перш ніж дістатися до Зали Короля Пекла. У Джонду скупчувалась незліченна кількість духів і душ померлих, тож ця робота була далеко не легкою. Часто траплялося, що душу, яку слід було затримати, втрачали лише через те, що прибули із запізненням. Тому, щойно в Реєстрі тривалості життя з'являвся запис про завершення чийогось земного шляху, Примарні охоронці вже ховались поблизу, чекаючи останнього подиху. Тоді вони сковували душу ланцюгами та відводили її. Втім, Реєстр міг фіксувати лише тих, хто помер природною смертю. Щодо тих, хто загинув раптово або несправедливо, про це мали повідомити відповідальні божества. Вони передавали інформацію до потрібного відділу, а той – у Залу Короля Пекла. Лише після цього вирушали Примарні охоронці. Якщо ж у всьому цьому ланцюжку виникала бодай коротка затримка – душу, призначену для захоплення, можна було втратити. Намагатися вистежити і повернути душу на величезних землях Джонду було так само складно, як знайти голку в стозі сіна.
І все ж цей Реєстр тривалості людського життя часто був пов’язаний із підвищенням рангу Примарних охоронців. Таким чином, у момент, коли закінчується людське життя, Примарні охоронці прагнули розділити свої ноги на чотири і кинутися на допомогу.
Але сьогодні ввечері все було трохи інакше – птах Лвоча фактично випередив інших. Очевидно, хтось із глибокою образою помер у місті. Ця справа була настільки незвичною, що за нею, ймовірно, стояв мідний дзвіночок.
Цан Дзі проліз крізь рукав Дзін Ліня, щоб схопити його за великий палець, а потім визирнув назовні. Зменшившись до розмірів маленької кам’яної фігурки, він сховався в рукавах Дзін Ліня. Усе тому, що Дзін Лінь сказав, що птах Лвоча любить їсти рибу, а він все ще недостатньо сильний, щоб з'їсти птаха, якщо він прийде за ним зараз.
Ніч ще була тиха. Вітер вщух, але почав падати сніг.
Одягнений у темно-синій одяг, Дзін Лінь безшумно ступав по тонкому шару м’якого снігу, будучи лише спустошеною фігурою, несучи з собою ліхтар. Він не залишив жодного сліду, коли йшов і довго шукав вулицею.
– Ти стаєш дедалі більше схожим на смертного, - сказав Цан Дзі й на мить підвів очі, – чи ти з самого початку був смертним?
– Сховайся в рукав краще. Не показуй свого обличчя.
– Повинна бути причина, чому ти завжди уникаєш відповіді, – Цан Дзі ліниво обернув тканину рукава Дзін Ліня навколо себе, відкривши лише голову. – Ти ховаєш свою дорогоцінність, бо боїшся, що я колись її з’їм і дізнаюся про мирські бажання?
– Ти сам собі суперечиш.
Цан Дзі знав, що Дзін Лінь говорив про його минулі слова, коли він вкусив його за шию. Він не міг стриматись, від того, щоб провести язиком по своїм зубам, коли згадував цей момент.
– Словам, сказаним у пориві гніву, не можна вірити. Хіба тобі цього ніхто не казав раніше?
Дзін Лінь мовчки подивився на нього. Цан Дзі знав, що правда не на його боці, але не думав, що він винний. Він просто розмірковував, чи був Дзін Лінь смертним, божеством чи привидом, але сам Дзін Лінь завжди залишався мовчазним з приводу цього питання. Це настільки схвилювало його, що тепер він хотів дістатися до правди.
Поки він про це думав, Дзін Лінь раптом зупинився. Ще до того, як Цан Дзі встиг щось розгледіти, Дзін Лінь м’яко втис його глибше в рукав. Цан Дзі впав усередину, а тоді підвівся, сів, схрестив ноги й витягнув шию, намагаючись дослухатися до звуків ззовні.
Ліхтар Дзін Ліня раптово згас, коли він стояв перед зачиненими дверима. Карниз дверей був покритий травою, а дошки були старі. Сніг на земляних східцях обмерз, здавалося, давно, але його ніхто не розчищав.
Під темрявою ночі повітря пронизував металевий запах крові, від її смороду стискалося горло, а голова поколювала. Цан Дзі почув демона в розпалі трапези – хрускіт кісток, що розколювалися на шматки.
– Тільки вдень я сказав, що це місце непридатне для полювання, – Цан Дзі розсміявся, заклавши руки за голову, – але тепер здається, що це гарне місце, щоб поїсти.
Щойно він заговорив, звуки жування припинилися.
Двері зі скрипом відчинилися, коли Дзін Лінь підштовхнув їх ногою. Примарних охоронців не було. На підлозі застигла калюжа крові, а кривавий слід вів від вузьких, низьких дверей. Дзін Лінь переступив поріг. Двір був тісний і мав лише дві будівлі – спальню та дровітню. Двері не мали ширми, а єдине вікно було сильно пошкоджене. Через дірку на підвіконня бризнула кров. Ще нещодавно на тому місці було приклеєне обличчя, але тепер віконний папір просочився червоним.
Жодного трупа на подвір'ї не було. Виглядало так, ніби когось витягли з будинку до передньої частини сараю, де розтрощили до невпізнання засувом дверей, коли зрозуміли, що він чи вона ще живі. Тоді їх, нарешті, потягли назад тим самим шляхом. На снігу все ще були сліди боротьби, але сліди на снігу були розміром з дитячі.
Дзін Лінь стояв на місці й озирнувся. Цан Дзі раптом сказав:
– Я відчуваю запах людини. Це той, хто вкрав мідний дзвіночок.
Але це місце вже було безлюдним. Що тут робив крадій? Він добре знав, що його переслідує демон, тому мав би сховатися, тікаючи назад до міста.
Дзін Лінь знову увійшов до внутрішньої будівлі. Темрява поглинула його. Ліхтар у руці спалахнув – полум’я ожило, заливши кімнату тьмяним світлом. Та щойно вогонь засвітився, перед ним з’явилося злісне обличчя, що витріщалося на нього з гіркою образою.
Дзін Лінь раптово зробив крок назад, не через страх, а через огиду. Рот цього чоловіка ледь міг закритися, а м’ясо й кров, які він з’їв, здавалося, застрягли в його горлі, змушуючи його блювати з зусиллям.
– Моє… – він засунув руки в рот і, хитаючись, попрямував до Дзін Ліня. – М… Моє…
Ніс Цан Дзі здригнувся.
– Смердить до небес. Ось воно. Це той птах.
Птах Лвоча нахилився, ковтаючи слину і шматки м'яса, що падали з його рота. Він тягнувся вперед до Дзін Ліня.
Відразу ж, Цан Дзі різко крикнув:
– Не дозволяй йому торкатися тебе, інакше я здеру з нього шкіру!
Дзін Лінь махнув рукавом, щоб змусити Цан Дзі замовкнути. Але було вже пізно. Птах Лвоча почув звук і щось блиснуло в його очах. Він хрипко засміявся й кинувся до рукава Дзін Ліня, намагаючись вихопити Цан Дзі. Короп заметався в тканині, аж поки не побачив зірок. Не думаючи, він міцно стиснув палець Дзін Ліня і вкусив.
Одразу з’явилося худорляве тіло Цан Дзі – з однією рукою, вкритою лускою. Він імітував вигляд Морського дракона Дзон Їня того дня, коли той прийняв людську подобу. Натиснувши птахові на потилицю, Цан Дзі звалив його з ніг і вгатив обличчям об землю.
– Мені байдуже, хто ти, – грізно сказав Цан Дзі, – але як ти наважився вихопити мою їжу?!
Перш ніж Цан Дзі встиг закінчити говорити, Дзін Лінь потягнув його назад за комір, змусивши його нахилитися назад. Інше тіло, що важко падало обличчям вниз, ледь торкнулось його.
Гострий слух Дзін Ліня вловив звук мідного дзвіночка. Він підняв ногу, і різкий порив сильного вітру в тісній кімнаті змусив птаха Лвоча відступити. Однією рукою він підняв войовничого Цан Дзі, а іншою заклинав. Засвітилося зелене світло, і голограма талісмана миттєво зросла перед ними, закриваючи їх. Однак Дзін Лінь був двічі укушений Цан Дзі за одну ніч. Звідки в нього могла взятися духовна енергія, щоб підтримувати талісман? Наступної миті зелене світло чар замерехтіло під пронизливим криком птаха й розлетілося на шматки.
У грудях Дзін Ліня стало важко, він затулив рота і захлинувся кров'ю.
Обидва птахи Лвоча розлютилися й одночасно кинулися в атаку, цілячись просто в очі Дзін Ліня. Цан Дзі підставив руки, щоб захистити його. На шкірі миттєво проступила луска, та навіть попри це один із птахів зумів розірвати її кігтями й пустити кров.
– Це була лише мить! – сказав Цан Дзі. – Як воно стало таким сильним?!
Дихання Дзін Ліня було важким, коли вони обидва відступили одночасно. Він махнув рукавами, викликаючи вітер, і сніжинки посипалися гронами. Птах Лвоча нарешті показав свій справжній образ, перетворившись зі своєї оболонки, що імітувала два мертві тіла, на літнього чоловіка з потворним обличчям. Сніжинки кружляли навколо нього, як ріжучі ножі. Птах Лвоча верещав, але на ньому не було жодної рани.
– Воно з’їло мідний дзвіночок.
Перш ніж Дзін Лінь встиг закінчити свої слова, спина птаха розкололася, і з неї проросли сірі крила. Птах Лвоча прорвався крізь вітер і пронісся крізь сніг, щоб кинутися до них.
Культивування Цан Дзі лише почалося, і його духовна енергія залишалася нестабільною. Тільки завдяки своїй ненаситній жадобі до сили Дзін Ліня він зумів сформувати первісну подобу. Та навіть якби зараз виклався на повну, не було жодної гарантії, що він зможе перемогти птаха – хіба що зробити ще кілька ковтків крові Дзін Ліня і вкусити ще раз чи два. Та Дзін Лінь уже майже вичерпав свої сили – травми виснажили його, і він буквально висів на волосині від смерті. Цан Дзі міг би повернутися в сад, коли там ще був мідний дзвіночок, що тримав формацію і зберігав цілісність його душі. Якби дзвіночок залишився, вони б не опинилися в такому безладді. Але тепер, коли Дзін Лінь його втратив, ситуація стала критичною.
Цан Дзі миттєво підняв ногу та наступив на дверну дошку, щоб затиснути птаха, який намагався вискочити на вулицю. Він сильно вдарив ногою, і птах Лвоча шалено намагався вибратись, стукаючи крилами під дверима.
– Виплюнь! – голос Цан Дзі став глибшим, коли він подивився вниз. Дверна дошка більше не могла витримувати важкі удари.
Голова птаха прорвалася крізь дверну дошку і він закричав:
– Моє.. Моє!
– Воно прямо як ти, – сказав Дзін Лінь.
Відразу ж Цан Дзі схопив Дзін Ліня за руку й обурено сказав:
– Маячня! Хіба я так виглядаю? Ти так мене бачиш?
Дзін Лінь збагнув, що його неправильно зрозуміли, але не було часу виправляти його. Він розвернувся і кинувся на Цан Дзі, в результаті чого той зробив кілька кроків назад і впав на землю. Спина Цан Дзі зіткнулась з чимось, і на нього посипалися дрова. Він вилаявся й відмахнувся від уламків. Цан Дзі підхопив Дзін Ліня за талію, перекинув його через плече й спритно підвівся.
Сірі крила птаха Лвоча огорнули небо. Навіть його обличчя перетворювалося на первісну форму птаха. Несучи Дзін Ліня, Цан Дзі схопився за верхню частину стіни та стрімко стрибнув на неї, щоб втекти.
– Ти мене обдурив. Воно взагалі не їсть рибу. Воно їсть людей, очі і демонів! – Цан Дзі стрибнув на дах і шалено кинувся навтьоки в нічному снігу.
Це був перший раз, коли Дзін Ліня так несли на плечах. Його так сильно трясло, що його шлунок перевернувся, і його ледь не знудило. Зітхання зірвалося з вуст, коли він натиснув на потилицю Цан Дзі, щоб підвестися. Несподівано пролунав тріск, коли птах Лвоча проскочив повз його маківку й метнувся вниз. Його дивне й потворне обличчя нахилилося до обличчя Дзін Ліня, ніби наполегливо вдивляючись в нього.
Дзін Лінь крижаним поглядом подивився на нього. Знову піднявся нічний вітер, скуйовдивши пір’я. Саме в цей момент у птаха не витримали нерви і він здригнувся. Цан Дзі вхопився за щілину, щоб перестрибнути через кілька будинків, перш ніж впасти вниз і продовжити мчати вулицями.
Нічна картина розмивалася перед очима Дзін Ліня. У момент падіння його хвилею вдарили невиразні спогади з минулого. Він міцно вчепився в одяг Цан Дзі, коли відчув, як голова розколюється від болю. Цан Дзі одразу зрозумів, що щось не так, і притис його до себе.
– Дзін Лінє? – Цан Дзі знову підскочив, пробираючись крізь сильний сніг, і вщипнув Дзін Ліня за обличчя. – Не спи!
Дзін Лінь заплющив очі і міцніше стиснув лацкани Цан Дзі.
– Щось тут не так.
Цан Дзі тікав від птаха так швидко, що навіть його дихання стало нерівномірним. Він не міг орієнтуватися в цьому сильному снігопаді, але скільки б він не біг, дахи навколо них, здавалося, простягалися нескінченно! Ззаду на Цан Дзі налетів порив холодного вітру, і він пригнувся, щоб ухилитися від нього. Але він не очікував, що зліва йому просто в обличчя полетить залізний ланцюг. Він не зміг ухилитися від нього, здавалося, що його ось-ось зачеплять. У цю долю секунди зліва від Цан Дзі з'явилося біле зап'ястя, яке вхопилося за ланцюг, і морозний лід швидко огорнув тильну сторону долоні. З руки Дзін Ліня капали краплі крові, хоча на ній не було явних ознак поранень. Іншою рукою Дзін Лінь змахнув краплі крові й провів пальцями по губах Цан Дзі.
– Їж досхочу, – Дзін Лінь злегка потряс руку, і лід розбився. Він вимовив: – Ми більше не тікатимемо.
Примарні охоронці, схожі на паперові, стояли навколо них в урочистій тиші, поки ланцюги, брязкаючи, оточували двох чоловіків. Вони були явно на крок повільнішими за Примарних охоронців і взагалі не повинні були зіткнутися з ними. З цим місцем явно було щось дивне. Здавалося, ніби хтось намагався заманити їх у пастку.
Цан Дзі вже давно втратив терпіння, поки вони тікали. Кінчик його язика ковзнув по червоній плямі і вилизав щедрий подарунок Дзін Ліня дочиста.
