ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Сюжетна арка та розділ торкаються теми торгівлі людьми/дітьми
***
Чому відправили тільки дівчат?
Бо вони могли підтримувати засоби до існування корінних мешканців міста, дозволяючи їм накопичувати статки. Не мало значення, були вони молодими та ніжними чи вже дорослими – щойно вони потрапляли до міста, всі ставали одним і тим самим типом людей – тими, хто житиме життям, гіршим за смерть, і більше ніколи не побачить світла.
Ряди возів з усього Джонду збиралися тут, а потім розходилися. Більше десятка невинних життів напихувались в ці вози. Будь то жінка, незалежно від віку, чи дитина, незалежно від статі, всі вони ставали худобою для інших. Вони більше не були людьми, лише худобою, товаром для торгівлі людьми. Їхні шиї були обв’язані мотузками, а замість одягу жалюгідне лахміття. Не мало значення, куди їх везуть, бо куди б вони не йшли, для них панувала вічна ніч.
У Джонду було безліч торговців. Якщо провести звивисту лінію з півночі на південь, можна простежити довгу дорогу, прокладену кров’ю і сльозами. Сюди прямували дочка Дон Ліня, яка замерзла на смерть, та самотній Ґу Шень, який ще не знайшов свого дому.
Це було ретельно побудоване та ізольоване місце, майстерно заховане у віддалених горах, щоб уникнути впливу влади. Звідси вони могли дотягнутися до людського світу найхолоднішими кігтьмі, що міцно стискали серця тих, хто втрачав своїх жінок і дітей, і водночас затягували у своє лігво ще більше невинних.
Мідний дзвін привів Ґу Шеня сюди не для того, щоб показати йому, де його дім, а радше для того, щоб закликати його знайти одержимість у своєму серці.
Ті спогади про його “матір”.
***
Ґу Шеня не звали Ґу Шень. До вивчення бойових мистецтв його ім’я було Чваньдзи. Даоський священник півмісяця ніс його через ліс, перш ніж він дістався густонаселеного міста.
Даоський священик навмисно морив Чваньдзи голодом, доки в нього не ослабли ноги. Він розпластався на спині священика, навіть не маючи сил зістрибнути. Очі його були опухлі від плачу, і він втратив голос від криків. Минуло лише півмісяця, а він вже був виснажений від голоду. Його спина стікала холодним потом, а шлунок був настільки порожнім, що він не міг навіть вивергнути кислоту з нього.
– Дитина виглядає так, ніби майже померла від голоду, – чоловік, що зважував його, повернув голову Чваньдзи. Поклавши руку йому на шию, він сказав: – Його до біса нелегко продати. Хто захоче купляти інваліда? Люди витрачають гроші на синів, а не господарів. Цей малий не може бігати чи стрибати, як ти хочеш, щоб я переконав інших його купити?
– Він не хворий. Де ти бачиш, що він хворий? Якщо він хворий, хіба я не створю собі більше клопоту, несучи його на собі? Префектурний ямен проводив обшуки під час моєї подорожі сюди. Якщо він помре у мене на спині, я ніколи не зможу очистити своє ім’я! – даоський священик йшов за чоловіком, зігнувшись у попереку та склавши руки перед собою, а почувши це, він швидко струснув Чваньдзи та зважив його руку. – Подивись на цю кістку. Коли він виросте, він гарантовано стане здібним фермером. Його легко виховувати і все що потрібно – нагодувати його. Хіба кожен, хто приходить сюди купувати дітей, не хоче здібної працьовитої дитини, яка зможе продовжити прізвище родини в майбутньому? Цей відповідає всім вимогам! Його мати, наскільки я бачив, міцна. Наскільки поганим він може бути?
– Ти його матір бачив? – засміявся чоловік, лаючи його. – Чому її теж не схопив?
– Я навіть не наважився озирнутися. Втік щойно закинув цю дитину на плече. Жінка гналася за мною цілих два лі. Якби мені не спала на думку блискуча ідея, і я не сховався в лісі, я б не скинув її.
– Звучить як непоганий вибір для народження дитини. Якби ти привів її з собою, я б дав тобі гарну ціну без зайвих слів, – він відчував, що Чваньдзи не виправдав очікувань. – Нещодавно ціла партія таких померла, тому я терміново шукаю жінок, які ідеально підходять для народження дітей, щоб заповнити прогалини.
– Хіба не було нової партії перед Новим роком? Чому вони зараз всі мертві?
– Маленьких складно виростити, – чоловік витягнув бухгалтерську книгу та додав нову суму для даоського священика. – Ці виродки на півночі поводяться так, ніби ніколи раніше не бачили жінки. Щойно жінки увійшли до міста, вони знущалися над ними, як божевільні. Щонайменше тридцять чи сорок з них були закатовані до смерті лише за той місяць. Як молодші могли витримати таке? Вони не можуть протриматися й кількох ночей. Міцніші кращі, бо вони можуть народжувати дітей і їх легко виховувати.
– Але це буде не легко, – насупився даос, – більшість тих, хто може витримати труднощі – це сільські жінки, які можуть працювати на фермах. Вони піклуються про себе і не дадуть потенційним викрадачам жодної можливості. Навіть якщо ми їх візьмемо, виправити їх буде нелегко. Якщо це дитина, ми можемо просто взяти її і втекти. Це також не викличе багато підозр по дорозі. Чому б вам не сказати їм, щоб вони хоч раз пропустили якусь роботу? У нас же не так вже й мало грошей, чи не так?
Чим більше говорив даоський священик, тим темніше ставало обличчя чоловіка.
– Хлопче, здається, ти забув, як важко нам було спочатку. Якщо ти відчуваєш, що в тебе забагато грошей, ми можемо платити тобі менше. Чому б тобі не подумати про те, скільки ротів нам доводиться готувати? Нам все одно доводиться вирощувати жінок. Коли прийде осінь, з попередньої партії народиться “вантаж немовлят”. Поки ми їх не продамо, їх теж треба чимось годувати.
Даосист мовчав, він не наважився заперечити. Відклавши пензель, чоловік продовжив:
– Іди до прилавка за своїми грошима та забирайся геть. Кажу тобі, де б ти не був, ти повинен повернутися, щоб заплатити, коли випаде сніг. Якщо ти не зможеш впоратися з сумою яку тобі призначив старий татусь, то наступного року в нас з тобою будуть проблеми. Ти ж не хочеш, щоб тебе повернули назад і вирощували, як жеребця на конюшні?
Даос здригнувся. Він швидко вибачився, потім поспішив до прилавку, щоб отримати свої гроші і піти.
Чваньдзи затягли до тюремної камери. Він був такий слабкий і млявий, що мотузка не трималася на ньому. Чоловік кинув йому кілька парових булочок, потім замкнув двері та пішов займатися своїми справами.
Чваньдзи відчув, ніби розчавлює когось під собою. Він робив це ненавмисно. Ця камера була такою вузькою та тісною. Здавалося, ніби її спеціально створили, для утримання дітей. Навіть двоє дорослих не змогли б лягти тут. Але там було більше десяти дітей, які тулилися один до одного та руками та шкрябалися об стіну, аж поки їхня шкіра не натиралась. Навіть найменший рух викликав невиразні крики.
Брудні пальці Чваньдзи стиснули парові булочки і з деякими труднощами він підніс їх до рота. Він змочив крихти слиною і ковтнув шматок за шматочком. Схилившись на бік, сльози потекли з куточків його очей, поколюючи їх.
Я більше не можу плакати, мої очі осліпнуть.
Дитина під його тілом кілька разів ворухнулася й завмерла. Чваньдзи не міг турбуватися про інших. Він з’їв більше половини однієї з парових булочок, перш ніж його шлунку стало трохи легше. Кислота в шлунку піднялася. Не в змозі її стримати, він дозволив їй стікати по куточках рота. Чваньдзи відчув нудоту. Сморід у камері мало не змусив його шлунок стинутись. Але він зчепив зуби й важко ковтнув, щоб утримати їжу в собі.
Одна страва, яку він з’їв, означала, що тепер у нього на один прийом їжі менше. Йому довелося сховати одну з цих двох парових булочок, бо він не знав, коли знову отримає їх.
Чваньдзи ліг. Дитина під ним притиснулась до нього, і він спітнів від спеки. Його піт стікав, немов дощ, на людину під ним. Але дитина не реагувала. Чваньдзи повільно повернув голову. Його погляд зустрівся з порожніми зіницями людини під ним.
Мертвий.
Маленька ручка легла на ноги мертвої дитини та зняла черевички, щоб взути їх на свої ноги. Діти штовхалися. Їхні стогони були такими тихим, що їх майже не було чутно.
Чваньдзи подивився на мертву дитину, а мертва дитина дивилася на нього скляними очима. Вони якусь мить дивилися одне на одного. На очі Чваньдзи навернулися сльози. Ридання в горлі були тихими та м’якими. Він відчував жах, і водночас йому здавалося, ніби він дивиться на себе.
Він слабко притиснув слово до кінчика язика і щосили жував його. Здавалося, ніби він хотів жити далі силою цього слова. Здавалося, ніби він міг отримати з цього слова все, чого прагнув зараз.
Він заридав слабким голосом.
– Мамо.
***
Їх тримали в полоні в камері впродовж ночі.
Наступного дня дітей запхали в мішки, які потім щільно зав’язали. Хлопці байдуже несли мішки гамірними вулицями. Серед галасу торгівлі худобою вони донесли мішки до кінної повозки, повної тваринних екскрементів. Чваньдзи не пощастило. Його перекинуло догори дриґом, тому він міг лише опустити голову та підняти ноги. Вся вага його тіла тиснула на шию. Він поступово відчував, як його руки та ноги холонуть і німіють. Тиск на шию змусив його мимоволі кричати від болю. Паніка від неможливості дихати охопила його. Він боровся, поки нарешті не привернув увагу одного з хлопців. Витримавши кілька ударів ногами, його повернули в правильне положення.
У Чваньдзи перехопило горло, він задихався. Віз хитнувся та попрямував в невідомому напрямку. Чваньдзи згорнувся клубочком і притиснувся до краю, стискаючи мішок довгими нігтями.
Грубо зроблена конопляна мотузка була не дуже міцною. Він вирвав нігтями маленьку дірочку і притиснув до неї очі, щоб виглянути назовні. Темний віз скреготів. Їх ніхто не охороняв.
Чваньдзи встромив палець у маленький отвір і енергійно смикнув його. Коли в його руках не залишилося сил, він почав рвати лляні нитки зубами. Він так сильно рвав його, що його рот перетворився на суміш клаптиків, крові та слини. Його серце шалено калатало. Він розумів, що якщо він не втече під час цієї подорожі, то ніколи не зможе повернутися додому.
Чваньдзи так хотів в цей момент перетворитися на мишу або дикого собаку. Він мусив вибратися звідти! Він копнув куточок мішка і ковтнув усі клаптики, які вирвав ротом, але не встиг виплюнути. Горло пекло від болю. Він гриз, як божевільний, пок нарешті не почув звук розривання. У мішку була дірка, достатньо велика, щоб він міг влізти звідти.
Він виплюнув мотузку та простягнув руки. Навіть коли його плечі застрягли, він не звертав на це уваги. Він відчайдушно намагався вилізти з мішка, простягаючи голову за руками. Отвір був таким тісним навколо грудей, що він відчув себе задушеним. Він задихався та дряпав стіну. Він не відчував болю, навіть коли обдер нігті. Він боровся з мішком і впав обличчям вниз у возі. Пролунав глухий стукіт, коли він вдарився об дерев'яні дошки. Нижня частина його тіла все ще була в мішку.
Віз миттєво зупинився. Один із чоловіків попереду, який щойно базікав, спустився і шмагав батогом, обходячи віз.
Чваньдзи почув, як чоловік відімкнув двері. Його серцебиття прискорилося. Відчуття було таке, ніби в його крихітних грудях промайнула злива.
– Якого біса… – чоловік вилаявся та проклинав відчиняючи двері возу. Він просунув голову всередину та розмахував батогом.
Сонячне світло надворі яскраво палало. Щойно він прижмурився в темряву, його слова стихли.
Чваньдзи раптом почав діяти, вичерпавши всю силу, яку він отримав від вчорашніх парових булочок. Він кинувся на чоловіка, як і тоді, коли боровся з іншими в полях. Чваньдзи сильно вдарив чоловіка головою в ніс. Очі чоловіка сльозилися, коли він опустив голову, щоб закрити носа та вилаяти його.
Хлопчик впав на землю разом з мішком. Коли він нахилився, щоб підвестися, чоловік вже схопив його за комір ззаду. З горла Чваньдзи вирвався відчайдушний крик. Він у розпачі вкусив чоловіка за руку, скинувши мішок, а потім пнув чоловіка в промежину. Чоловік одразу ж опустив руку. Юнак впав на землю і побіг на чотирьох, як собака, навіть один раз перекинувся, перш ніж піднятися на ноги.
Гнівні вигуки позаду нього майже тиснули на нього. Чваньдзи не смів озирнутися. Він вклав у цю пару ніг зусилля всього свого життя, вклав у них усю силу, яку раніше витрачав на біг навколо гори.
Біжи!
Чваньдзи стиснув зуби. Його очі застигли від сліз. На вітрі важко було зрозуміти, плаче він чи сміється. У цю мить риси його обличчя перетворилися на риси дикого звіра. Він кинувся до густого лісу, наступаючи на розкидане каміння та колючі хащі. Він біг, ніби летів.
Біжи!
Чваньдзи ридав.
Як тільки я прибіжу додому, я знову побачу маму.
