Цан Дзі не розумів болю розлуки, тому його не зворушив плач дитини. Але останній крик жінки змусив його волосся стати дибки. Він уже простягнув руку, щоб розсунути гілки, щоб побачити більше. Але ілюзія, мов відблиск на воді, ковзнула повз – і в наступну мить розсипалась в нього під ногами. Дзвіночок шалено забринчав. Це створило такий гамір, що Цан Дзі миттєво розплющив очі.
Шість почуттів Цан Дзі були гострими. Він раптом озирнувся і побачив Ґу Шеня, який сидів у кімнаті та дзеленчав дзвоником.
Ґу Шень зупинив дзвін, побачивши, що Цан Дзі прокинувся. Він був насторожений і боявся Цан Дзі, тому між пальцями він тримав талісман.
– Ви обидва стежили за мною кілька днів. Чого саме ви хочете?
– Ми помітили наскільки соковита твоя плоть – вона якраз підходить для приготування страв.
– У вас було вдосталь можливостей дорогою, але ви обоє нічого не зробили. Підозрюю, що справа не в обжерливості, – серйозно промовив Ґу Шень, сідаючи навпочіпки. – Я настільки бідний, що змушений залишатися тут. То чому б тобі не сказати прямо, чого ти хочеш?
– Якщо ти знав, що ми стежили за тобою, чому питаєш про це лише зараз? — запитав Цан Дзі, наливаючи до чаші холодного чаю. Він вдихнув його аромат, а потім несподівано хлюпнув напій на підлогу.
– До вчорашнього вечора, поки не побачив вас, я не був в цьому впевненим. Якщо є щось, про що ви хотіли б мене попросити, не варто соромитись.
– Нам нічого від тебе не треба, – Цан Дзі раптом розплющив очі. – Але є дещо, з чим ми можемо тобі допомогти. Невже ти не усвідомив, що тобою маніпулюють, весь час, поки ти шукаєш свою сім’ю і блукаєш у цих горах?
– Маніпулюють? – на обличчі Ґу Шеня з’явився сумнівний вираз. – Невже мене вели в місто тільки для того, щоб стати стравою для демонів?
– Справа в тому, що ти шукаєш свою сім’ю, – сказав Дзін Лінь. – Якщо смерть Донь Ліня можна пояснити як “смерть”, то причина, з якої дзвін тягнеться до тебе, – це “розставання”. Сон минулої ночі нагадав мені про це. Дзвін не з’явився б тут без причини.
– Я навіть не знаю, де моя сім’я… Як інші можуть допомогти? Не кажіть мені… – голос Ґу Шеня затих, урвавшись на півслові.
– Ти не знаєш, – Дзін Лінь нарешті розім’яв потилицю, і заплющивши очі, – але хтось інший повинен знати.
***
Власник трактиру Джу був міцно зв’язаний. Він хотів плакати, але сльози не лилися, тому йому залишилося тільки благати.
– Панове, прошу, пощадіть мене! Я просто був жадібний… Я не хотів нікого вбивати!
– Загострений ніж уже впирався мені в шию, – Ґу Шень склав руки, – а ти досі намагаєшся нас зашахрувати.
– Але ти, ти ж не вмер, – власник Джу кліпав очима-намистинками і вичавлював сльози, а його тіло тремтіло від схлипувань, – ми просто нікчемні гірські демони. Нам знадобилося кілька сотень років тільки для того, щоб побачити живого смертного. Як ви можете звинувачувати нас?!
– У тебе тонка шкіра і ніжне м’ясо. Напевно, буде смачно: обваляти в олії, обсмажити до хрусткої скоринки – ззовні рум’яне, а всередині – соковите, – промовив Цан Дзі, наступаючи йому на спину та силоміць притискаючи свинячого духа до підлоги.
– Ні! Ні! В цій горі багато демонів, які набагато смачніші за мене! Будь ласка, прошу змилуйтеся наді мною і засмажте когось іншого!
– Чи всі місцеві демони мешкають у місті? – Дзін Лінь розсунув гілки, які вже почали пускати листя, і вийшов на вулицю.
– Вони всі, всі живуть тут! – рот власника Джу затремтів, а відчував він себе надзвичайно засмученим. – Є так багато тих, хто минулої ночі оголив свої кігті. Не можна бути таким упередженим! З’їжте нас усіх, якщо хочете з’їсти мене. Принаймні я зможу це прийняти…
— Хіба вам не до вподоби залишатися в горах, замість того щоб з’являтися в людському поселенні й шкодити? – проявивши деяку милість, Цан Дзі не став топтати власника трактиру Джу в багнюку.
– Вони живуть у горах, – власник Джу витер обличчя м’ясистою рукою і облизав губи, перш ніж продовжити: – Спочатку це було смертне місто, але пізніше всі люди померли. Гірське божество був самотнім, живучи один, тому він попросив нас переїхати. Лише коли щороку перетинаються зима і весна, ми можемо виїхати з міста, щоб зустрітися з друзями. Зазвичай ніхто не може зайти в місто.
– Чому загинули люди в місті?
Власник Джу відвів очі, доторкнувся до свого короткого носа та ображено промовчав.
– Вирви його свинячі вуха та запий їх вином, – Ґу Шень витягнув кинджал з-за пояса. – Цілий день я чув про демонів, які їдять людей. Сьогодні я маю спробувати, які на смак демони.
Власник трактиру поспішно зарився головою в багнюку, затамував подих і в паніці промовив:
– Не поспішай, не поспішай! Я все розповім! Спочатку в цьому місці не було гірського божества, тому люди в місті нікому не поклонялися. Саме тому демони юрмилися навколо – захисту не було. Навіть Демаркаційний відділ не бажав брати на себе відповідальність. Це місто було дивним: жінки поводилися стримано й майже не виходили з домівок, постійно замикалися у своїх хатах. Коли я вперше тут побував, то й гадки не мав, що в місті взагалі є жінки – здавалося, тут живуть лише чоловіки. Однак попри те, що вони не поклонялися божествам Дев’ятого Неба, у них народжувалося багато дітей – більше, ніж у тих мишачих духів! Коли я одного разу зійшов з гір, щоб подивитися на це місто, мене охопив жах: воно здавалося мертвим. І я почав підозрювати, що проблема не в демонічній присутності, а у зловісному духові. Згодом, через кілька років, Демаркаційний відділ, схоже, більше не міг залишатися осторонь, і надіслав Гірського Божества. І за три дні… усе місто було знищене. Жодної живої душі не лишилося.
Ґу Шень здивовано ахнув.
– Всі вони загинули?
Власник трактиру продовжував:
– Натовп демонів зрадів, що вони можуть бенкетувати трупами досхочу. Ніхто не очікував, що Гірське Божество заборонить нам це робити. Натомість він поховав під землею ціле місто з десятьма тисячами людей. Я, я не знаю, чи він тримає їх для себе, чи просто залишив їх там…
Цан Дзі вже збирався відкрити рота, коли віяло ніжно торкнулося його вуст. Дзін Лінь виглядав задумливим, але не продовжував питати.
Власник Джу обхопив руками свою голову і знову заволав.
– Я розповів вам усе! Панове, будь ласка, пощадіть мене! Мені знадобилося сто років самовдосконалення, перш ніж я зміг прийняти людську подобу. Я не тільки старий, але й моя шкіра загрубіла, а м’ясо жорстке. Мене їсти – наче віск жувати!
– Гірське Божество… – Ґу Шень також, здавалося, знайшов, у цьому щось підозріле. – А де ж тепер Гірське Божество?
– Коли післясвітло сонця, що заходить, лагідно торкається підніжжя гір, він ляже спати на ту вершину, куди падає його останнє проміння. Панове, будь ласка, збережіть це в таємниці – Гірське Божество часто блукає стежками уранці і вночі. Здається, він не так на нічному патрулюванні, як радше в пошуках чогось чи когось. Шукає він роками, але ті місця давно порожні, і ніхто більше не ступає туди.
Коли власник Джу закінчив говорити, Цан Дзі штовхнув його ногою, повернувши його до початкової форми. Дикий кабан перевернувся в каламутній воді та кинувся тікати.
– Як безсмертний міг убивати? – сказав Ґу Шень. – Я не вірю в це.
– Можливо це не безсмертний, – погляд Дзін Ліня простежив за сонцем. – Це рідкість, для нижчих демонів з гір зустрітися з безсмертним. Офіційні документи Дев’ятого Неба це не те, що може бачити будь-хто. Якби хтось навмисно підробив їх, ніхто тут не зміг би цього сказати.
– Так мужньо, – сказав Цан Дзі, – демони з низьким рівнем культивації не настільки хоробрі.
– Тобі треба побачити це на власні очі, перш ніж зрозуміти, – сказав Дзін Лінь.
Сонце вже сідало. Наближалася година Йов.
***
Дзвей Шань Сен був пробуджений ляпасом.
Лежачи на боці, притулившись до холодної землі, він тихо скиглив:
– Не заважайте мені спати! Геть, геть звідси! Весна вже близько, а розсада давно висаджена по різних землях півдня. Ти навіть не ступав на ті кляті стежки через трикляті гірські хребти на півночі! Якщо через тебе загальмують сільськогосподарський сезон жителів, не дивуйся, якщо вони тебе проклянуть!
– Отакої, – синювато-чорний рукав пронісся по обличчю Дзвей Шань Сена. Відв’язавши винний гарбуз Дзвей Шань Сена, новоприбулий стряхнув його і похмуро промовив: – Чому ти не залишив після себе ні краплі? Я пройшов весь шлях з півдня і відчуваю спрагу.
– Це ти погано виконуєш свою роботу. Кого це ти звинувачуєш?! – обернувся Дзвей Шань Сен.
– Ми не бачились кілька днів, а ти в ще гіршому стані, ніж раніше. На Дев’ятому Небі безліч чудес, і ти – найвидатніше з них. У найгіршому випадку інші спали б на гілках дерев і все ще могли б залякувати інших. А ти лежиш на іншому боці цієї обшарпаної вулиці, ніби тебе побили, – Лорд Дон відкинув порожній винний гарбуз і сів на спину Дзвей Шань Сена. – Дай ногам відпочити.
– Забирайся, – роздратовано сказав Дзвей Шань Сен, – я спатиму де захочу. Це не твоя справа.
– Хіба я тут не для того, щоб зробити це своєю справою? – Лорд Дон озирнувся навколо. – Я був правий: тебе справді хтось побив. Цікаво... Такі герої є і в землях Джонду. Чи смію я спитати ім’я супротивника? Особисто напишу йому свої компліменти і гарненько похвалю. Це, без сумніву, справжнє мистецтво.
Дзвей Шань Сен різко підвівся. Він не встиг підняти посох Сян Мо і просто зняв черевик, щоб кинути його прямо в обличчя іншому. Той спритно ухилився від нього та схопив черевик. Потім з незграбним та зневажливим обличчям, він відкинув його пальцями.
– Диви, як ти впадаєш в лють від приниження, – Лорд Дон задоволено заплескав у долоні. – Прекрасно, неймовірно!
– Колись я розірву твій рот на шматки, – виплюнув Дзвей Шань Сен. – Який нестерпний сморід! Такий мерзенний, що тобі потрібна прочуханка!
У задню частину коміру лорда Дона було вставлено складене віяло. Якби він стояв нерухомо і мовчав, лише його обличчя могло забезпечити йому репутацію на Дев’ятому Небі. Але цей чоловік любив роззявляти рота і цим перетворив своє добре ім’я на ім’я, яке ненавидять десятки тисяч людей. Яке з божеств на Дев’ятому Небі не боялось його? Навіть лорд Чен Тянь, дізнавшись про прибуття лорда Дона до палацової зали, відступав і вдавав, що спить.
Лорд Дон час від часу наспівував веселу мелодію. Він анітрохи не розсердився і просто розсміявся.
– Та чого ти такий сердитий? Ми ж майже як брати! Ну як ти міг так зі мною! Так, ця моя подоба, може, й не справляє враження на натовп, але на пробачення від тебе ще годиться! Дзвей Шан Сене, ну пробач мене~
– Ти заберешся чи ні? – Дзвей Шан Сен зняв другий черевик.
– Забираюся! – не кажучи більше ні слова, лорд Дон миттєво перекотився по землі, а тоді підвівся і додав: – І ще ось що. Як тобі це? Вчора вночі з тобою бився не лише один із них.
Дзвей Шань Сен знову взувся.
– Я тут в офіційних справах від в’язниці Джвей Хвей. Ти…
– Я побачив тріщини на землі, що розходились від місця обвалу. Ймовірно, ти першим завдав удару, жбурнувши посох у землю. Це місто заховане в горах і не схоже на те, що в’язниця Джвей Хвей мала б офіційні справи. Очевидно, ти переслідував когось сюди через особисту ворожнечу. Людські образи тебе не хвилюють, а на звичайних демонів тобі й зовсім начхати. Схоже цей “хтось” пов’язаний з Царством Дев’ятого Неба. Я не чув, щоб хтось спускався до Царства Смертних, тому боюся, що цей “хтось” – давній знайомий, – Лорд Дон нахилився, щоб підняти кам’яний уламок, і здивувався: – Ти бився з ним, не очікуючи, що він виявиться кимось іншим. Ха-ха, певно, мовчки проковтнув образу, тому й спав на землі, ображений, думаючи: “Відлежуся, наберуся сил — і знову кинуся в бій”. Це мене дуже зацікавило. А ці двоє…
Він раптово зупинився і перевернув камінь між пальцями. Сонце вже опустилося на захід, і місто потроху темніло. Він погладив камінь і тихо промовив:
– Це нагадує відбиток меча. Який предмет він використав? Можеш не казати. Я припускаю, що це віяло. Цікаво. Цікаво. Його удари віялом такі швидкі та сильні, що це нагадує мені декого.
Дзвей Шань Сен одразу ж стурбовано запитав:
– Кого?
Лорд Дон відкинув камінь і витягнув з-за спини віяло. Він розкрив його та сказав:
– Хіба це не я?
Дзвей Шань Сен підкинув посох Сян Мо та схопив його. Не зволікаючи, він рушив, щоб вдарити ним Лорда Дона по голові. Той неквапливо ухилився й зупинив посох віялом, від чого той трохи просів під натиском, і лорд Дон розсміявся.
– Не будь таким жорстоким, – сказав він. – Як ти міг не зрозуміти, чиї удари він імітував, коли бився з ним?
Дзвей Шань Сен був здивований. Він дивився, як лорд Дон п’яно погойдував своїм тілом і крутив мечем. Вітер йшов за його віялом, наче сполоханий дракон оточував його. Хоча лорд Дон ще не пив вина, його хода була п’яною! Дзвей Шань Сен був приголомшений – він майже запідозрив, що перед ним стоїть не лорд Дон, а якась інша людина, що удає себе самого, аби ввести його в оману.
Ким саме були ці двоє?
***
Дзін Лінь раптом кілька разів кашлянув. Цан Дзі ніс його на спині та повернув голову, щоб спитати:
– Тобі холодно?
– …У мене холодок по спині пробіг.
