Ча Відже насупився, але Лі Сайон навіть не думав ані замовкати, ані рушати з місця.
— Давайте закінчимо цю розмову, перш ніж підемо далі. У нас же є ще трохи часу, чи не так?
Не обтяжуючи себе відповіддю, Ча Відже оглянув околиці. Завдяки знищеним ними големам навколо не залишилося жодної загрози. Він закинув палицю на плече й кивнув.
— Кажи.
— Ким Ви наразі працюєте, хьоне?
— Що?
Питання було настільки несподіваним, що Ча Відже з підозрою зиркнув на Лі Сайона, очікуючи чергової дурниці від нього. Однак на чужому ніжному обличчі не було й сліду жарту — він так і продовжував спокійно дивитися на Ча Відже і невдовзі продовжив:
— Кажіть. Ким Ви зараз працюєте?
— Ем… Зараз… Підробляю у ресторані похмільного супу.
Ча Відже відповів неохоче, проте Лі Сайона задовольнила ця відповідь — тієї ж миті він скривив губи, неначе тільки й чекав на це.
— А ким, на Вашу особисту думку, працюю я?
— …Мисливцем?
— Правильно. А тепер скажіть, хто, як Ви гадаєте, повинен перемогти боса підземелля — мисливець чи працівник ресторану?
— Ти з мене зараз знущаєшся?
— Зовсім ні.
У світло-фіолетових очах Лі Сайона промайнув якийсь дивний вогник.
— Я не хотів говорити про це так… Але дехто постійно поводить себе так, немов він тут зовсім один. Тож, доводиться діяти відповідно.
— …
— Яким би не був слабким Юн Бін у бою з монстрами, він достатньо сильний, щоб дати собі раду. І я теж можу, між іншим, битися…
Лі Сайон тихо пирхнув, а потім натягнув рукавички і зробив крок уперед. Простягнувши руку, він накрив своєю рукавичкою долоню Ча Відже, що стискала палицю. Нахилившись ближче, він мʼяко прошепотів:
— Тремтячі руки навпівставника не повинні рятувати всіх і самотужки братися за боса підземелля.
Він, напевно, помітив, що Ча Відже весь цей час тремтів, хоча вони вперше за довгий час зустрілися. Тривога, що роз’їдала його зсередини, вже давно зникла, і все це — завдяки людині, що стояла перед ним. Але Ча Відже так нічого і не відповів на чужі слова. Лі Сайон великим пальцем ковзнув по тильній стороні його долоні, а потім відсторонився, ніби нічого й не сталося.
— Ви колись казали, що хочете жити спокійно.
— Казав.
— Тоді я не запитував чому. Але, можливо, все ж варто було… Бо Ваші дії кажуть зовсім про протилежне, — Лі Сайон тихо пробурмотів ці слова, повільно кліпаючи оченятами. — Ви і справді хочете жити спокійно, хьоне?
Ча Відже пригадав, що колись давав комусь таку обіцянку. Однак спогад про те, хто саме був цією людиною, здавався таким розмитим, немов загорнутим у туман. Але одне було ясно напевно.
— Не знаю, — легко відповів Ча Відже.
— Не знаєте?
— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що жити спокійно і рятувати людей — несумісні речі.
Жити спокійно — це було бажання когось для нього. А рятувати інших — те, що він міг зробити. Були моменти, коли те, що він міг би зробити, зрештою ставало його обов’язком. Однак…
Лі Сайон насупився, але Ча Відже навіть не думав про те, аби відвести погляд від його стривожених очей.
— Навіщо людині потрібна причина, щоб рятувати інших?
Чому він це робить? Чому повинен жертвувати собою? Ча Відже вже давно знайшов відповіді на ці питання. Його бажання жити спокійно, його тремтячі руки, нудота щоразу, коли він входив у підземелля чи розлом, — усе це втрачало значення перед порятунком життів. Найважливішим для нього завжди було і буде людське життя, а найбільшою дурістю лишиться втрата того, кого можна було врятувати. І…
Це підземелля — моя відповідальність.
Проковтнувши ці слова, Ча Відже зробив крок уперед, наблизившись до Лі Сайона.
— І ще. Я ж казав тобі, що прийняв зважене рішення. Юн Бін надто слабкий проти монстрів, щоб бути нам корисним. А ти, звісно же, своєю отрутою зможеш розчинити боса підземелля, якщо ним виявиться голем.
— …
— Але оскільки це бос S+ рангу, то на це знадобиться багатенько так часу. Якщо ми битимемося разом, як і раніше, то впораємося з ним куди швидше.
— …
— А ще я хочу знайти Юн Біна, бо там є й інші. Нам потрібно їх трьох врятувати.
— …Ха.
Лі Сайон підняв догори брови. Ча Відже вже міг безпомилково розшифровувати всі його вирази обличчя. Цей означав: «Нарешті Ви заговорили». Легко зітхнувши, Лі Сайон запитав:
— Хто ще тут, окрім Вас?
— Хон Йесон і ще одна людина.
— …
Довгі вії злегка затремтіли, ніби він обдумував почуте. Нарешті Лі Сайон невдоволено скривив губи.
— Що цей тип тут забув? І хто ще?
— Прийшов за магічним каменем.
— Трясця, просто віддайте йому цю довбану штуку й покінчіть вже з цим.
— Я намагався, але були обставини, які… Ну, не дозволили.
Ча Відже прочистив горло й крадькома глянув на Лі Сайона. При згадці про Хон Йесона чуже обличчя перекосило. Бляха, Хон Йесона тільки і робив, що постійно йому заважав. Треба змінити тему. Ча Відже легенько штохнув Лі Сайона ліктем і кинув у жарт:
— Якщо хвилюєшся, так і скажи. Не веди себе як останній мудак.
— …
Зміна настрою? Ні, зараз на нього насувалася справжнісінька катастрофа. Повисла гнітюча тиша.
Курво, та що я вже не так сказав?
Ча Відже застиг, дивлячись на обличчя Лі Сайона, яке оповила похмура тінь. Це було зовсім не те, чого він очікував. У його уявленні Лі Сайон мав би одразу огризнутися:
— Хвилююся? І про кого ж?
— Ви здуріли?
— Та у жодному разі…
— Ви, що, сліпий…
Але замість цього Лі Сайон зблід, а його пухкі губи міцно стиснулися. Ча Відже забрав долоню з його руки й неохоче запитав:
— …Ти справді хвилювався?
— А що? — губи Лі Сайона нарешті розтулилися. — Це така вже проблема?
Зовсім неочікувана відповідь. Він скривив губи у посмішці.
— Чому Ви так здивувалися?
— …
— А якщо я скажу, що чекав на Вас весь цей час?
Сотні слів виринали і тонули, неначе були написані на піску та невдовзі змиті хвилею. Коли ж Ча Відже нарешті розтулив рота, щоб сказати єдине слово… Вони обидва різко обернулися, здригнувшись. Повітря пронизав рвучкий звук.
БУМ!!—
Різкий порив вітру у перемішку з попелом налетів на них, і Ча Відже, затамувавши подих, прикрив потилицю Лі Сайона, притягнувши його ближче до себе. Одночасно міцна рука обвила його талію. Коли буря вщухла, Ча Відже швидко окинув поглядом все довкола. З тієї сторони щось величезне повільно ворушилося. Кожен його рух змушував все навколо здригатися.
Це був бос підземелля.
Ча Відже дурнувато кліпнув очима.
<Око спостерігача!>
Чому його погані передчуття завжди справджуються?
Прикусивши губу, Ча Відже поплескав Лі Сайона по плечу.
— Он там, де Юн Бін.
— …Ха.
Лі Сайон гірко посміхнувся й прибрав руку, якою приобіймав за талію Ча Відже. Їхні погляди зустрілися лише на мить — і вони рвонули з місця водночас.
З кожним їхнім кроком все чіткіше вимальовувався величезний голем серед білої імли. Гігантський, на чотирьох лапах, чимось схожий на собаку, настільки масивний, що його голова губилася вдалині.
Ву-у-у-у…
Довге завивання викликало мороз по шкірі. Невдовзі вони опинилися у тіні цього величезного монстра.
— …Тц.
Лі Сайон невдоволено клацнув язиком. Все ж тоді Ча Відже правильно оцінив ситуацію. Якщо він почне розчиняти цю махину отрутою, всі, крім нього самого, загинуть. Це був би безглуздий бій на виснаження. Лі Сайон хруснув пальцями, втупившись у голема поглядом. Доведеться ламати його шматок за шматком. Руки точно будуть зламані вщент, але з зіллями це не буде проблемою. У цей момент Ча Відже, не зупиняючись, пробурмотів:
— Он вони.
На межі його погляду сяяло напівпрозоре прямокутне поле з золотистою облямівкою. Усередині спітнілий Хон Йесон з останніх сил тримав щит, а поруч знесилено лежав Юн Бін, якого підтримувала дівчина. Вони їх теж помітили. Голос Хон Йесона, повний муки, долинув до них:
— Ух… От же трясця, ну, нарешті…
— Обережно!
Дівчина закричала. Ча Відже різко звів голову. Величезна рука летіла прямо на них. Лі Сайон миттєво простягнув руку, щоб схопити Ча Відже. Але той замість того, щоб ухопитися за нього, швидко відштовхнув Лі Сайона. Його очі розширилися. Ча Відже…
…Усміхався.
Лі Сайон відкрив було рота, щоб щось сказати, але так і не встиг. Наступної миті він опинився біля щита, створеного Хон Йесоном. Той, скрегочучи зубами, вигукнув:
— Мала, затягуй швидко Лі Сайона всередину!
— Зрозуміла!
Дівчина вхопила його за руку й потягнула за золотистий бар'єр. Лі Сайон спробував було підвестися, але щось швидко охопило його тіло — чорна тенета. Тієї ж миті він грізно загарчав:
— Блядство, відпусти мене негайно!
— І що ти зробиш, якщо підеш туди? Ти хіба не бачиш Юн Біна?!
Хон Йесон задихався, але його голос попри це залишався різким. Лише тоді Лі Сайон глянув униз. Юн Бін лежав на землі і ледь ворушився. Його груди слабко підіймалися, що свідчило про те, що він досі, дивом, дихає.
