Ледь відчутна вібрація, яку могли помітити лише найчутливіші пробуджені, поступово набирала сили, аж поки руїни навколо них не почали здригатися. Повітря, що ще мить тому було спокійним, раптом почало вирувати, немов перед дуже сильною бурею. Юн Бін насупився й витягнув з інвентаря чорний посох-пригнічувач.
— Що, чорт забирай, відбувається?..
Лі Сайон зняв протигаз і озирнувся.
— Юн Біне, еродовані підземелля колись повторно змінювалися?
— Жодного разу. Ці місця ще досліджуються, тому, в принципі, можливо все, але…
— …
— …Але просто так нічого не стається. Хтось чи щось мали це спричинити.
— …Згоден.
Лі Сайон роздратовано зітхнув. У цей же момент пролунав різкий тріск, і бліде небо розітнула чорна тріщина. Вони одночасно підвели голови.
Перед ними з’явилося біле системне вікно.
[Підземелля реагує на титул!]
[Триває реструктуризація підземелля!]
— …Якого?
Бах! Пролунав оглушливий удар грому, наче небо ось-ось мало впасти. Земля під ногами здригнулася й почала ледь не здійматися хвилями. Навіть вони, двоє найсильніших мисливців S-рангу, які весь цей час зберігали рівновагу, зрештою не змогли втриматися на своїх двох. Могутня невідома сила просто зміла у мить їх обох з ніг. Юн Бін простягнув було руку до Лі Сайона.
Але так і не зміг до нього дотягнутися.
Важко сказати, скільки часу точно минуло.
Юн Бін повільно розплющив очі. Кліп. Кліп. Його повіки були важкі, ніби налиті свинцем. Перед очима простягалася біла, суха земля.
Земля?.. Він поворушив рукою й сів. Схоже, він втратив свідомість. Незважаючи на те, що зазвичай Юн Бін міг витримати майже будь-який біль, він все ж насупив брови, відчуваючи, як ниє все його тіло.
— …Ух.
Він тихо застогнав і повільно підвівся. Останнє, що він добре памʼятав… Підземелля почало реструктуруватися. Але що це означає? Він ніколи не чув про подібне. Невже відкриті підземелля можуть раптово самі по собі перебудовуватися?
Спочатку потрібно знайти Лі Сайона.
…Бо ходити наосліп у невідомому підземеллі рівноцінно самогубство. Юн Бін повернув голову, і раптом у тиші почувся слабкий стогін. Лі Сайон? Він швидко кинувся на звук.
Але замість нього там лежав…
— Ух… Я, що, вмираю… От же трясця… Та що це в біса було?..
Чоловік у яскраво-блакитному туристичному одязі розпластався на землі обличчям донизу і щось нерозбірливе бурмотів собі під ніс. Поруч із ним сиділа дівчина у піжамних штанях, тихо схлипуючи, а біля них кукурікало кругле, дурнуватого вигляду порцелянове курча. Ці обличчя… Вони були знайомі. Настільки, що Юн Бін, який зазвичай залишався незворушним, роззявив рота:
— …Хон Йесоне? Юн Ґьоль?..
— …Гей, мала. Це яке коло пекла? Чому я чую голос Юн Біна?..
— У-угх…
— Ага. Теж думаєш, що ми вже у казанку варимося? Я — от та-ак…
— …
— Кукуріку!
Порцелянове курча гучно закукурікало, втупившись очима-квасолинками у Юн Біна. Той лише ошелешено дивився на цю просто до сміху абсурдну картину.
J глибоко вдихнув. Знайоме повітря наповнило його легені. Усередині Розлому не було ані смаку, ані запаху, ані будь-яких звуків — навіть попри те, що скрізь були трупи і темна, застигла кров. Завдяки цій характерній рисі підземель і розломів трупи ніколи не розкладалися всередині них.
Яке щастя.
Промайнуло у J в думках. Так було легше знайти їх серед ще нерозкладених тіл.
J поворушив пальцями, перевіряючи, чи з ним усе гаразд. У Розломі, де чудовиська могли напасти будь-якої миті, єдине, на що можна було покластися, — це власне тіло і нічого більше. Люди помирали і будуть помирати. Зброя зношувалась і так само буде зношуватися. Навіть найгостріші леза з часом тупляться…
Лише переконавшись, що з ним все гаразд, J розплющив очі, готовий знову зустрітися один-на-один з цим пеклом…
…І просто застиг наступної же миті.
Перед ним не було звичних руїн, залитих кров’ю його товаришів.
— Що?..
J ошелешено озирнувся. Ні трупів, ні монстрів. Натомість зруйновані будівлі були вкриті білим попелом. Поспіхом оглядаючи незнайоме місце, він помітив трохи пом'яту білу бейсболку, що самотньо лежала на землі. Він добре памʼятав її…
…Її ж носила Юн Ґьоль?
А поруч валялася довга кремезна палиця.
Це ж зброя Хон Йесона.
— Ах…
Ча Відже різко піднявся на ноги, ледве стримуючи підкотившу до горла нудоту. Бляха. Він схопився за груди, намагаючись вирівняти до біса збите дихання.
Це не Західний розлом. Не він. Швидко перебираючи спогади, Ча Відже згадав системне повідомлення — вони разом із Юн Ґьоль та Хон Йесоном увійшли до підземелля під станцією Чонґно 3-ґа. А потім… Після розблокування титулу… Біле системне вікно сповістило їх про реструктуризацію підземелля. Він чітко пам’ятав, як ударила блискавка, а долоні Хон Йесона і Юн Ґьоль зникли з його міцної хватки перед тим, як він встиг збагнути, що саме зараз відбувається.
Ча Відже підняв бейсболку та палицю. Власників ніде не було видно — їх, вочевидь, відкинуло під час видозміни підземелля.
Де ж Юн Ґьоль і Хон Йесон?
Він не відчував поблизу жодної людини. Міцно стиснувши губи, Ча Відже заплющив очі і невдовзі знову розплющив.
<Око спостерігача!>
Його сині, немов справжнісінька крига, очі швидко пробігли по зруйнованому місту. Монстри, монстри, монстри… І серед усього цього хаосу — спопеляюче сяйво. Яскраве фіолетове полумʼя. І Ча Відже добре знав, кому воно належало.
Лі Сайону.
Що він тут робить?..
Питання ще навіть не встигло до кінця прозвучати у нього в думках, а його ноги вже зірвалися з місця. Ча Відже кинувся вперед, здіймаючи білі хмари попелу. Руїни миготіли перед очима, а разом із ними — численні вогні. Монстри, монстри, монстри. Реструктуризоване підземелля кишіло тими самими істотами, які встали поперек його горла ще у розломі Західного моря.
Вереск!
Один із монстрів, що блукав неподалік, кинувся на нього. Не зупиняючись, Ча Відже стрибнув угору й одним влучним ударом встромив палицю йому прямісінько в голову.
Бах! І замість крові з розтрощеного черепа хлинув білий попіл. Швидкий, лаконічний удар і мінімум витрачених сил.
Хоча і не такі сильні, як Лі Сайон, але у цьому підземеллі зібралося ще чотири яскравих полумʼя. Два з них, найімовірніше, були Юн Ґьоль і Хон Йесон. А якщо Лі Сайон був тут, то виходить… Вони потрапили у те саме підземелля, куди раніше на розвідку вже увійшли ці двоє. Ще одне полумʼя біля Юн Ґьоль, напевно, належало саме Юн Біну — його тепле, золотаве сяйво було неможливо сплутати з чимось іншим. А ось останнє… Хто ж це був? Втім він так і не зміг зосередитися на цьому питанні, бо його увагу повністю захопило яскраве, сильне полумʼя Лі Сайона.
Хоча він не міг бути впевненим, не побачивши це на власні очі, але все всередині нього — його інстинкти, серце, ноги, що мчали вперед — кричало:
Я маю якнайшвидше дістатися до Сайона.
Він не знав навіщо. Просто не мав і гадки. Але Ча Відже так і продовжував швидко рухатися вперед, розмахуючи палицею й розтрощуючи черепи монстрів, ніби вони були зроблені з м’якого тофу. Глухі удари, вібрація у долонях, коли він пробивав чергового монстра наскрізь… Ці знайомі відчуття утримували його в реальності. Тому він вирішив поки не думати ні про що інше — просто хотів зараз знову довіритися своїй інтуїції.
Серед хаосу, руїн і сплутаного підземелля Лі Сайон, знищивши більшу частину монстрів, зупинився у відносно цілій частині руїн якоїсь будівлі. Білий попіл, що вкривав усе навколо, викликав у ньому дивний, неприємний осад. Він сперся на стіну й перевів подих, ледь стримуючи наростаюче всередині роздратування.
Юн Бін і сам знайти зможе дорогу сюди, але, трясця…
Нічого не йшло за його планом. Через всього один раз, коли він знепритомнів, Юн Бін встиг затягнути його до Нам Вуджіна, і відтоді він був змушений досліджувати еродовані підземелля, відклавши власні справи на потім.
Я всього-на-всього не хотів бути комусь винним…
Нам Вуджін, одержимий знаннями про те, звідки пішов цей новий світ, не зупинився б, отримавши навіть найменшу зачіпку. Гільдія Совон і сама була залучена до цих досліджень, але туди, куди вони аж ніяк не могли дістатися, відправлялися Юн Бін або Лі Сайон. Такий контракт вони й уклали у той день. Він мав закінчити все якнайшвидше і нарешті повернутися назад.
Лі Сайон роздратовано стиснув кулак. У цей момент він відчув, як різкий потік енергії наближався прямісінько до нього. Він обережно прослизнув до отвору в стіні й визирнув назовні.
Його очі миттєво розширилися. Крізь білий попіл, що кружляв у повітрі, до нього мчала сіра тінь.
…Та бути не може.
Але його серце закалатало, ледь не розриваючи його груди зсередини. Що він тут робить? Це ж підземелля… Здавалося, що його думки та почуття змішалися в один суцільний хаос. Але попри це все, чуже імʼя само зірвалося з його губ.
— …Ча Відже.
— Лі Сайоне!
Голос, що пронісся крізь руїни, прорізав його слух. Лі Сайон лише безтямно спостерігав, як Ча Відже, здіймаючи білий попіл, летів прямо до нього.
— Ти…
— Ти цілий?
— Га…
— Все добре. Це я.
Ча Відже, прорвавшись крізь руїни, різко випустив палицю з рук і міцно схопив Лі Сайона за обличчя. Його пальці обережно торкалися блідої шкіри, повертаючи голову то в одну, то в іншу сторону. Лі Сайон навіть не намагався відштовхнути його руки, не маючи змоги відвести від Ча Відже погляд. Він просто дивився на нього.
Дивився на його обличчя, виснажене бігом. На бліду, немов той власними очима побачив смерть, шкіру. На його сині, немов справжнісінький океан, очі, від яких просто не міг відірватися. Незліченні думки розбивалися одна об одну, ніби хвилі бушуючого моря.
Чому ти тут?
Як ти сюди взагалі потрапив?
Ти взагалі розумієш, що це за місце?
…І хто ти взагалі такий, щоб питати, чи я цілий?
Але…
— Ти, бовдуре… Зовсім нещодавно тільки свідомість втратив, а тепер вештаєшся підземеллями? З глузду з’їхав?
Його долоня була такою теплою, а голос, що запитував, чи з ним все добре, був таким… Знайомим. Лі Сайон здригнувся і ледь помітно затремтів. Слова піднімалися до горла, але щоразу тонули у спробі вимовити хоч один звук. Здавалося, ніби його кидали прямісінько у розпечену лаву — все тіло палахкотіло від цих змішаних почуттів. Лі Сайон беззвучно ворушив губами, намагаючись сказати хоч щось, але жодне слово так і не зірвалося з його вуст. У вирі думок, що були поховані протягом довгого часу глибоко всередині нього, виринула одна справжня емоція.
Радість.
Нарешті він його знайшов.
Лі Сайон хотів було все ж щось тихо вимовити. Але у ту ж саму мить тверда рука м’яко прикрила його губи. Його очі знову широко розкрилися. Людина, яку він так довго шукав, навіть не глянула на нього. Ці пронизливі очі були спрямовані на руїни.
— Тихо.
Він…
— …
— Все гаразд. Просто помовч поки.
Гуп. Гуп. Гуп.
Руїни наповнилися відлунням важких кроків.
--------------------------------------------------------------------
Чомусь у нас не вийшло додати арт до цього розділу. З ним можете ознайомитися за посиланням - тиць.
