— Ах, тож…
Бе Вонву, який уже збирався щось сказати, але вчасно помітив Кан Чісу, яка стояла поруч із Ча Відже, і міцно стиснув губи.
Безпосередньо перед пробудженням…
Ча Відже опустив погляд на Лі Сайона, що лежав у нього на руках. Його дихання поступово вирівнювалося, щойно кайданки було знято з запʼясть, а сіре обличчя повільно набувало звичного блідого кольору.
Нарешті це задушливе відчуття, ніби щось, ледь не хрускоту кісток, стискало його горло, зникло. Ча Відже схилив голову і спробував вирівняти власне дихання.
— Оскільки зараз найважливішим є стан Лі Сайона, я пізніше особисто навідаюся до гільдії Падо, щоб офіційно вибачитися.
Юн Бін дістав зі свого інвентаря пляшечку з фіолетовою рідиною та відкрив кришку. Помітивши це, Ча Відже одразу підтримав шию Лі Сайона і злегка закинув його голову назад. Юн Бін, обмінявшись з ним поглядом, обережно влив рідину у чужий рот і запитав:
— Я ще не встиг повністю оцінити ситуацію у залі, бо був до цього зайнятий іншими справами. Чи не могли б ви пояснити мені, що тут сталося?
— Аукціон щойно завершився, і… Ну, мисливці побилися через «Спис Велетня». Тому тут такий безлад… Що ж ще додати?.. — Бе Вонву ніяково глянув убік, і Кан Чісу вчасно втрутилася.
— Спис дістався лідеру нашої гільдії!
— А нам взагалі варто про це згадувати?
— Лідер гільдії зараз непритомний і може не отримати його, якщо нічого не скажемо.
— …Зрозуміло. Цього поки що достатньо. Дякую.
Чи то завдяки тому, що ланцюги нарешті зникли з його тіла, чи то завдяки рідині, яку дав Юн Бін, але стан Лі Сайона доволі швидко покращувався. На перший погляд могло здатися, ніби він у цю мить спокійно спав. Коли Лі Сайон нарешті трохи прийшов у норму, Юн Бін швидко окинув поглядом залу і почав віддавати своїм підлеглим накази.
За попереднім задумом Хон Йесон мав ще трохи насолодитися вільним життям, перш ніж повернутися до роботи, але задля його ж безпеки відповідальні державні органи вирішили негайно перевезти його назад у гори. Хон Йесон, намагаючись уникнути рук, що от-от мали схопити його, зістрибнув з подіуму.
— Та хто це взагалі вирішив?!
— Це наказ директорки.
— Зачекайте, зачекайте! Я ще не завершив угоду…
Його розгублений погляд пробіг по залі й зупинився на Ча Відже. Він уже роззявив рота, щоб покликати його, але…
— Угх!
— Будь ласка, не пручайтеся, Реміснику!
— Що за… Та відпустіть мене!
Охоронці діяли швидко — оскільки Хон Йесон уже раніше використав порошок, щоб утекти, цього разу вони спритно замотали його в ковдру. А він, вже згорнутий у жовтий картатий плед, тим часом люто пручався у руках охоронців.
— Стривайте! Справді! Я ж ніяк не зможу працювати без цього! Дайте хоч хвильку мені, га!
— Відвезіть його.
— Як накажете.
Після того, як Хон Йесона, що ридав від відчаю й образи, забрали, гільдія HB взялася за прибирання «супер-хом’яків», які знепритомніли під час бою. Поки Ганібі невдоволено бурчала, тягнучи за собою мисливців, яких вона сама ж раніше і вирубила, Юн Бін низько вклонився Меттью.
— Дуже дякую за вашу допомогу.
— Та годі. Ти ж завжди так важко працюєш. Ось, скуштуй.
Меттью передав йому теплу щупальцю кальмара і попрямував до полеглих мисливців слідом за Ганібі. Юн Бін так само низько вклонився і перед Бе Вонву, який незграбно стояв осторонь.
— Приношу щирі вибачення. Це цілком і повністю моя провина. Я візьму на себе всю відповідальність.
Бе Вонву ніяково почухав голову.
— Ну, раз уже все так сталося, то що поробиш. Це ж не було навмисно, правильно? Але все ж зайди якось до Падо. Цього буде достатньо. А і, до речі, ти ж збираєшся зараз до гільдії Совон?
— Так, саме туди. Нам Вуджін найкраще зможе впоратися зі станом Лі Сайона.
— Дуже прошу, подбай про нього.
— Авжеж.
Коли Юн Бін пішов, забравши з собою Лі Сайона, у залі залишилися лише Бе Вонву, Кан Чісу та Ча Відже. Кан Чісу, що мовчки весь цей час спостерігала, схрестивши руки на грудях, невдоволено пробурмотіла:
— …І що, ось так просто закриємо на це очі? Лідер гільдії знепритомнів! Це все одно, що голову нам всім відрубали за раз!
— Та досить вже. Це був всього лише нещасний випадок. Лі Сайон сам доб’ється компенсації від чиновників. Тож ходімо.
— …Гара-азд.
Вже прямуючи до виходу, Бе Вонву різко зупинився, широко розплющив очі й озирнувся.
— А ти чому не йдеш, секретарю?
— …Я?
Ча Відже, що стояв непорушно, повільно підняв голову. Бе Вонву з усмішкою, яку він так добре знав після цих численних посиденьок у ресторані похмільного супу, показав на двері великим пальцем.
— Ходімо разом! Ми ж на машині, тож підкинемо тебе до гільдії.
— Та ні, не варто…
— Гей.
Кан Чісу, що непомітно підійшла ззаду, несподівано підштовхнула Ча Відже в спину. Він похитнувся й, урешті-решт, зробив крок уперед. Бе Вонву швидко обійняв його за плечі й підтягнув ближче.
— Ну ж бо, поїхали!
Пізніше в машині.
У салоні панувала тиша відтоді, як вони вийшли з будівлі, де сьогодні проходила Виставка ремісництва. Жоден з них так і не заговорив, допоки вони не виїхали на головну дорогу, що вела прямісінько до гільдії Падо. По вікнам машинам повільно стікали дрібні краплі дощу.
— Ех, знову дощ, — Бе Вонву невдоволено цокнув язиком.
Секретар, що весь цей час мовчки сидів на задньому сидінні, раптом озвався:
— Вибачте, можете висадити мене тут?
— Заступнику, у Вас є парасолька з собою? У секретаря, мабуть, її немає, тож дайте йому свою.
— Та ні, справді не треба, все гаразд…
— Чому ти маєш мокнути, якщо у нас є зайва парасолька? Швидше бери!
Бе Вонву впевнено простягнув йому чорну парасольку. Ча Відже ж, розгубившись, нерішуче прийняв її і схилив голову.
— …Дякую.
— Бережи себе. Ти сьогодні добре попрацював, наглядаючи за Сайоном.
Пуф! Секретар вийшов із машини, розкрив чорну парасольку й ступив на вулицю, де йшов дрібний дощ. Пройшовши кілька кроків, він на мить зупинився та озирнувся. Бе Вонву і Кан Чісу, що спостерігали за ним через опущене вікно, водночас махнули рукою.
Шу-ух…
Дощ поступово посилювався. Навіть коли секретар уже давно зник з поля зору, Бе Вонву не поспішав їхати далі. Він просто сперся на кермо й грався зі своїм телефоном. Кан Чісу, жуючи якийсь снек, порушила мовчання:
— Заступнику.
— Га?
— А хто це взагалі був?
— …
Фігура в костюмі вже безслідно зникла, немов розтанувши у цьому дощі. Кан Чісу витягнула шию, вдивляючись у темний провулок, і пробурмотіла:
— Я мовчала, бо ні лідер, ні Ви так нічого про це і не сказали. Але я ніколи не бачила його серед секретарів, та і загалом у нашій гільдії. Може, варто його схопити, поки не пізно?
— Чісу.
— Мгм?
Бе Вонву мовчки простягнув руку. Вона без зайвих питань поклала туди снеки, а він тим часом неквапливо підніс їх до рота.
— Сайон нічого не робить просто так.
— …
— …Мабуть, Ви праві.
Кан Чісу скептично зиркнула на нього, але Бе Вонву нарешті завів машину. Двірники заклопотано розчищали краплі дощу зі скла.
— Якби його треба було затримати, Сайон би сказав.
— А може, він був просто не в собі?
— Е, ні. Не недооцінюй цього хлопця. Він, мабуть, навіть час втрати свідомості розрахував.
І справді. Якщо говорити про Лі Сайона, якого добре знала Кан Чісу, ці слова мали сенс. Навіть коли він втрачав свідомість, то перед цим ще встигав роздати їм всім накази. Тож, інколи здавалося, що він просто прикидається хворим. Кан Чісу обережно запитала:
— Але лідер гільдії справді хворіє?
— Ага.
— Він на щось важке хворів до пробудження?
— Ну… Наче так.
Бе Вонву відповів невиразно, керуючи авто однією рукою.
— І я теж між іншим не знаю, хто цей секретар. Може, новенький з оперативного супроводу… Або працює у якійсь іншій гільдії.
— Та зрозуміла вже. Ви ж зараз натякаєте на те, що не варто лізти у це.
— Та ні, я справді не в курсі справ.
Кан Чісу на це лише знизала плечима й увімкнула радіо. З динаміків зазвучала знайома рекламна мелодія.
Склади кваліфікаційний іспит разом із HunterOne! Склади мисливський іспит із HunterOne!
Слухаючи цю пісеньку, вона тихо промовила:
— Ну, він не здався мені поганою людиною.
— Га? Чому?
— А Ви не помітили цього, заступнику?
— Що саме?
— …Та нічого.
Кан Чісу ледь чутно зітхнула й сперлася головою на скло. Бе Вонву щось їй у відповідь пробурчав, але після всього, що сталося на Виставці ремісництва, їй було надто вже ліньки щось відповідати. Тим паче він і сам не все розповів, тож вона мала повне право теж дещо залишити при собі.
На руках секретаря, які міцно тримали непритомного Лі Сайона, виступили тоді вени, а самі вони сильно тремтіли чи від напруги, чи від тривоги. Він не відводив від Лі Сайона погляду аж до тих пір, поки Юн Бін не забрав його. Його обличчя, певно, було блідим. Можливо, навіть блідішим за Лі Сайона. Кан Чісу стиснула губи.
Ця людина хвилювалася за лідера більше, ніж ми з Бе Вонву.
— Може, сходимо повечеряємо десь?
— Ресторан похмільного супу сьогодні зачинений.
— …Ох, точно.
— І взагалі, заступнику, припиніть вже жерти той суп. Скоро замість крові у Вас по жилам буде текти одна суцільна юшка.
— Ти просто не розумієш цієї справжньої насолоди…
Їхня розмова поступово розчинилася у звуках крапель, що вдарялися о дах службової машини.
Під кінець цього надзвичайно довгого дня Ча Відже нарешті залишився сам. Вітер у цей вечір був особливо пронизливим.
Зайшовши у безлюдний провулок, Ча Відже зняв задушливий протигаз. Серед брудного асфальту, вкритого мокрими рекламками та візитівками, його чисті туфлі здавалися дивно недоречними. Він вдарив носком по дорозі, розбризкуючи воду.
Йдучи порожніми вуличками, він помалу наближався до знайомої червоної вивіски. Ресторан похмільного супу. Місце, куди він мав повернутися. Ча Відже закрив парасольку й неквапливо попрямував до входу.
Він майже одразу помітив папірець, який залишив ще рано вранці. Він повністю промок, а чорнило розпливлося, але на ньому, попри це, було багато чого написано. Ча Відже примружився, намагаючись розібрати розмиті слова. Коли він бачив його востаннє, там був лише один напис. А зараз… Усе порожнє місце було заповнене різними повідомленнями від постійних відвідувачів.
[Закрито на день Виставки ремісництва.]
[Причина: Везу бабусю до лікарні.]
⤷ Сподіваюся, бабуся одужає!!
⤷ А я все гадав, чому не працюєте. Все ж добренько?
⤷ Якщо потрібна допомога з лікарняними витратами, тільки скажіть…
⤷ Давайте тримати цей заклад відкритим якомога довше!
⤷ І напівставнику бажаємо здоровʼя!
⤷ Завтра ж ви працюєте?
Раптом у кишені завібрував телефон. Коротка вібрація — ймовірно, повідомлення від Пак Хаюн. Ча Відже повільно дістав телефон з кишені і глянув на екран.
Лі Сайон: Я в порядку.
Ча Відже глибоко вдихнув, а вологе, прохолодне повітря поволі наповнило його легені. Спершись головою на скло та заплющивши очі, він почув, як краплі дощу тихо розбиваються об асфальт. Нарешті клубок напруги, що міцно сковував його тіло весь цей час, поступово почав розплутуватися.
…А коли він знову розплющив очі, у них з’явився блиск, сповнений рішучості.
