— Хьоне…
— …
— Мені справді треба десь тебе замкнути.
Ча Відже зиркнув на Лі Сайона з попередження, хоча той так і продовжував бурмотіти з геть похмурим виразом обличчя.
— Варто мені лише на секунду випустити тебе з поля зору, як щось обов’язково стається, а тепер ти зник невідомо куди…
Хрусь. Чорні пальці зім’яли протигаз, наче той був зроблений з паперу. Ккокко, крихітне порцелянове курча, затремтіло від цієї похмурої атмосфери. Ча Відже обережно погладив його по гладкій голівці, але від цього погляд Лі Сайона став ще більш невдоволеним. Його фіалкові очі зблиснули, а кучеряве волосся м’яко впало на обличчя, варто було йому нахилити голову.
— Тож…
— …
— Ти збираєшся пояснити, чому зненацька зник, а потім повернувся з оцим?
— Оцим? Ти маєш на увазі мене? — дурнувато перепитав Хон Йесон, тицяючи пальцем собі в груди.
Стули пельку.
Ча Відже ледь стримався, щоб не заткнути його власними руками. Незважаючи на це, Лі Сайон навіть не поглянув у бік Хон Йесона, продовжуючи свердлити Ча Відже поглядом. Той же часто закліпав очима, намагаючись передати хоч якийсь сигнал.
— Ем, лідере гільдії. Я все поясню.
— Так… Продовжуй.
Лі Сайон, схоже, вже доведений до межі, зробив вигляд, ніби зовсім не розуміє, що той має на увазі. Ба більше, він навіть кліпав у такт з Ча Відже, наче знущаючись!
Та трясця, я ж не можу йому все пояснити при цьому йолопі.
— Може, мені варто пояснити? Лі Сайоне! Секретарю! Мені пояснити?
— Мовчати.
— …
Хон Йесон насуплено опустив голову.
— І припини вже обіймати його.
Той так само мовчки забрав свою руку з чужого плеча. Змусивши Хон Йесона замовкнути парою слів, Лі Сайон відкинувся на спинку дивана й кивнув у бік Ча Відже, ніби дозволяючи «спокутувати провину» своєю розповіддю.
— Ну, справа в тому, що… — він зціпив зуби, збираючись вже хоч якось завуальовано пояснити всю ситуацію, як раптом…
— О? Хон Йесоне? Ти чого з кімнати очікування вийшов?
…Несподівано пролунав знайомий голос. У залу увійшли спантеличений Юн Бін, стомлений Бе Вонву та похмура Ганібі. Компанія складалась з тих, хто залишив автографи у ресторані похмільного супу. Ча Відже нічого іншого не залишалося, як миттєво натягнути на себе маску тремтячого секретаря-новачка.
Ганібі, побачивши Хон Йесона, сердито відкинула волосся назад:
— Ти! Ух… Якщо вже вирішив перенести аукціон, то хоч попередив би заздалегідь. Навіщо було розпилювати той чорний порошок і створювати ще більше проблем? Через тебе стався черговий інцидент!
— Інцидент? Який ще інцидент?
— Запитай Юн Біна!
Юн Бін, який підійшов до трійці, потер підборіддя.
— Гм, я же залишив повідомлення з проханням, щоб ти не виходив, але, схоже, ти його не побачив?
— Ти сказав мені не виходити, але все ж ніби у порядку? Нічого ж не зламали, не зруйнували і не спопелили. Я навіть схопив різні детокс-предмети, бо вже надумати встиг, що Лі Сайон випустив отруту по всій будівлі.
— На щастя, ми встигли зупинити його перед тим, як він використав отруту. Завдяки Ганібі, яка вчасно натиснула на кнопку тривоги, нам вдалося уникнути серйозних наслідків, — Юн Бін розсміявся, знизуючи плечима. — Щоправда, плече Ґю-ґю все ж зламали… Але оскільки будівля не постраждала, припускаю, все обійшлося?
— Ох, я щиро вибачаюсь. Наш лідер гільдії… Ну, ви ж і самі знаєте. Але якщо потрібна якась компенсація, дуже прошу, зверніться безпосередньо до гільдії Падо…
Бе Вонву вкотре низько вклонився, а Лі Сайон, який лише роздратовано спостерігав за ними, холодно промовив:
— Він перший почав.
— Ой, та, Сайоне, досить уже!
— Ха-ха, так, враховуючи, що Ґю-ґю спровокував бійку, ми лише зв’язали Сайону руки, хіба ні? — Юн Бін, усміхаючись, перевів погляд з Хон Йесона на чоловіка у масці поруч із ним. — Гм, і хто це тут поряд з тобою, Хон Йесоне?
— О? Та це ж секретар гільдії Падо.
— Ага-а, зрозуміло, — очі Юн Біна трохи звузились. — Але чому ви разом? Коли я перевіряв залу, Вас там не було.
— То тому що я викрав секретаря!
— Що?
— Що?
Раптове зізнання змусило Юн Біна й Бе Вонву розгублено кліпнути в такт очима. Погляд Лі Сайона став ще пильнішим, але Ча Відже вирішив його ігнорувати, дозволивши Хон Йесону продовжити за їхньою попередньою домовленістю.
— Насправді я спочатку збирався викрасти Лі Сайона. Але оскільки я використав цей порошок вперше, то якось, ну, не зміг зрозуміти, що й до чого. Тож я просто наказав Ккокко викрасти чоловіка у протигазі, але він помилково привів до мене секретаря… Ну, він же ще масенький такий, дурнюся.
— Квок?
Чим довше Ча Відже слухав, тим краще розумів, що курча протестує. Його «квок» цього разу явно означало: «Це несправедливо!» Але Хон Йесон, зовсім не зважаючи на це, нахабно продовжив:
— Але ж я не міг його ось так от вигнати. Це було б надто жорстоко! Та і повторно викрасти Лі Сайона теж я б навряд, чесно кажучи, зміг. І взагалі я переживав за секретаря, бо його б точно цей тиран-начальник насварив! Тож я запропонував йому чаю. Він виглядав таким втомленим, бідоська….
— … — Юн Бін мовчки перевів погляд на Ча Відже. — Перепрошую, а як Вас звати?
Тоненьким і тремтливим голосом, який більше нагадував бекання козеняти, Ча Відже відповів:
— Кім Синбін.
— А, так, секретарю Кім Синбін. Усе, що сказав Хон Йесон, — правда? Вас у жодному разі до цього не примушували?
— Так-так! Молодий пан вибачився, що випадково забрав мене, і пригостив зеленим чаєм. Сказав, що я маю трохи зачекати, бо не може, на жаль, мене одразу відпустити… А ще він познайомив мене з Ккокко.
Ча Відже обережно підняв порцелянового курчату. Ккокко нахилив гладеньку голівку і тихо закудкудакав. Побачивши курча, погляд Юн Біна трохи пом’якшав. Він тицьнув пальцем у тупий дзьоб Ккокко і запитав:
— Зрозуміло. Можу ще дещо запитати?
— Так? Ах, так, звісно.
— Куди вас привели після викрадення?
— Е-е, це було зовсім інше місце. Традиційний будинок із внутрішнім двором… Ой! Там ще була величка така піч.
— Зрозуміло…
— Квок! Квок.
Очі Юн Біна, які уважно спостерігали за Ча Відже, перебігли на курча, що голосно кудкудакало у нього на руках. Погладжуючи його гладеньке підборіддя, Юн Бін широко усміхнувся.
— Дякую за пояснення. Отже, Хон Йесоне, чому ти вирішив викрасти Лі Сайона?
— Га? Я мав дещо з ним обговорити!
— Хіба це не могло зачекати до завершення Виставки ремісництва?
— Ні, от ніяк не могло. У будь-якому разі я все пояснив, тож тепер твоя черга. Що сталося? Що ж сталося?
Варто було Хон Йесону знову почати вимагати пояснень, Ганібі схрестила на грудях руки і глибоко зітхнула.
— Що ж, ось як все було…
Після того, як чорний порошок, що немов туман огортав усіх у цій залі, розсіявся, мисливці, які брали участь у Виставці ремісництва, опинилися перед платформою, де замість створеної Хон Йесоном S+ рангової зброї залишився лише його плакат.
— Що сталося? Куди він подівся?
— Це напад терористів?
— Може, викрадення?
— Та навряд, Хон Йесон же сам розпилив той порошок.
— Аукціон реально продовжиться тільки через дві години?
Невдоволене бурмотіння мисливців наповнило залу. Допитливі «супер-хомʼяки» поступово виходили зі своїх «кліток», озираючись навколо.
Юн Бін, тримаючись за лоба, стомлено зітхнув і віддав наказ мисливцям з Бюро управління пробудженими:
— Половина персоналу повинна перевірити квитки мисливців у залі й направити їх у кімнати очікування. Інша половина разом зі мною огляне залу, аби знайти Хон Йесона.
— Можливо, він просто пішов у свою кімнату очікування?
— Це було б добре. Але ми маємо бути готові до гіршого. Забезпечити безпеку Хон Йесона — наш головний пріоритет.
Поки Юн Бін швидко вирушив разом із мисливцями, решта почала перевіряти квитки. Проте, навіть враховуючи, що вони працювали групами, перевірка проходила надто вже повільно і, на жаль, вони так і не помітили тієї фатальної зустрічі двох «супер-хом’яків», якої варто було уникнути за будь-яку ціну.
Ґю-ґю підібрався ближче до Лі Сайона, який стояв у стороні і оглядав усе навколо. Спираючись на перегородку і яскраво усміхаючись, він промовив:
— Овва, здається, ти зовсім не збираєшся нічого купувати на аукціоні. Наша друга зірка країни, Лі Сайон. Трутень тут вже щосили махає своїми табличками, щоб отримати будь-яку зброю.
— …
— А ти досі не торкнувся своєї? Вона все на тому ж місці, що і на початку аукціона…
Лі Сайон навіть не глянув у його бік, витягнув телефон з кишені і, швидко набравши чийсь номер, приклав його до вуха. Ґю-ґю, який мовчки спостерігав за ним, різко стягнув зі свого волосся резинку, дозволивши неслухняним пасмам розсипатися.
— Знаєш, я зараз над дечим працюю. Ти, мабуть, в курсі, чи не так?
— …
— Клопітка робота, але виглядає цікавою, саме тому я і вирішив взятися за неї. Захоплює дух, немов по тонкій кризі йдеш.
Гудок монотонно лунав у вусі Лі Сайона.
— Але тоді…
Свист! Резинка, яка перетворилася на гострий кинджал, розсікла повітря, полетівши прямісінько до блідної шиї. Однак…
— …
…Лі Сайон без жодного натяку на здивування перехопив пальцями ніж, спокійно кинувши погляд у сторону того, хто метнув у нього цей кинджал.
Ґю-ґю махнув рукою й усміхнувся.
— Кожного разу, як я намагався дізнатися трохи більше, хтось постійно вставляє мені палиці у колеса. Це почало дратувати, тому я трохи порився у і дізнався, що до цього приклала руку сама гільдія Падо.
— …
— Тож мені стало цікаво. Чому колишній номер один відмовляється співпрацювати, коли країна шукає свого національного героя, і натомість перекриває будь-яку інформацію?
— Напевно, справа у тому, що ти недостатньо вправний для цієї справи, — холодно відповів Лі Сайон.
— Звісно-звісно. Навіть з тим, що мені не вистачає здібностей для цього, я про дещо задумався.
Усмішка зникла з обличчя Ґю-ґю залишивши за собою непроникний вираз. Майже беззвучно він вимовив всього декілька слів:
— Ти ж прагнеш, щоб J залишався мертвим назавжди?
— …
На мить повітря між ними немов застигло. Мисливці, які до цього прислухалися до розмови, раптом замовкли. Лі Сайон повільно повернувся до Бан Ґюміна. Його телефон все продовжував бездушно відтворювати автоматичне повідомлення.
— На даний момент абонент не може прийняти Ваш дзвінок, надішліть смс повідомлення, або зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
— Ти ж хочеш, щоб J ніколи більше не з’являвся, еге ж?
— …
Бан Ґюмін зробив крок уперед, дивлячись Лі Сайону прямісінько в очі крізь лінзи протигазу, і продовжив:
— J—
— …Після цього, як і слід було очікувати, Сайон і Ґюмін затіяли ще ту грандіозну бійку. Здавалося, що хтось із них загине, тому я замість працівника вирішила натиснути на кнопку.
— Дякую за те, що швидко зреагувала.
— Гм, та ще б пак.
Ганібі гмикнула й гордовито поправила волосся, тоді як Бе Вонву закрив обличчя руками й випустив довгий стогін:
— Господи, допоможи… Дуже перепрошую. Мені варто було бути поруч із ним. Але цього разу Сайон сам наполіг на тому, щоб піти окремо від нас разом із секретарем.
— Ха-ха, що сталося, те сталося. Я радий і тому, що будівлю не поглинула отрута.
— А я ж зреагувала доволі швидко. Хіба я не заслуговую на нагороду?
— Ну, а як щодо похмільного супу?
— Три порції, і я подумаю.
— Тоді зустрінемось у ресторані після Виставки ремісництва.
— О, і я з вами!
Слухаючи розмову постійних відвідувачів, Ча Відже крадькома зиркнув на головного винуватця цього дня. Сидячи на дивані із зв’язаними руками, Лі Сайон дивився прямісінько на нього… І посміхався.
