Припускати, що після складання Кваліфікаційного мисливського іспиту життя стане легшим, було його величезною помилкою. Ставши офіційним мисливцем, Ча Відже зрозумів, що йому потрібно знати вдвічі більше і втричі бути обережнішим.
Першим, що він розгорнув, був довідник «В один клік! Як користуватися ринком мисливців», який раніше подарував йому Юн Бін. У нього була нехай і не мрія, але амбіція колись все ж продати той клятий магічний камінь і зірвати на цей раз куш. Щоб не повторити жахливий досвід з EZ, він мав би уважно прочитати кожен розділ.
Поки він серйозно переглядав зміст книги, телефон коротко завібрував. Побачивши ім'я на екрані, Ча Відже простягнув руку, щоб перевірити повідомлення. Від Лі Сайона вперше за довгий час після того, як той привітав його зі складанням іспиту, надійшло повідомлення:
Лі Сайон: коли ви вільні?
Лі Сайон: Нам Вуджін.
Нам Вуджін. Лише одне це ім’я… Як тільки Ча Відже його побачив, він одразу ж зателефонував Лі Сайону. Після двох коротких гудків слухавку підняли. Ча Відже, трохи схвильований, прямо запитав:
— Ногу моєї бабусі дійсно можна вилікувати?
— Так. Завдяки Вам мені вдалося дещо дізнатися…
На іншому кінці телефону почулося легке шелестіння паперів. Після короткої паузи Лі Сайон запитав:
— Через два дні підійде?
— Ну, мені треба спочатку спитати бабусю…
В останні дні через біль у коліні вона майже не виходила з будинку, тож навряд чи у неї були якісь плани. А завдяки своїй новій навичці Ча Відже вже навчився ефективно підготовлювати всі інгредієнти для наступної зміни, тож проблем не мало виникнути. Він кивнув сам собі.
— Думаю, так.
— Тоді зустрінемося у гільдії Совон десь у цей час.
Розмова ніби добігла кінця, але Лі Сайон не поклав слухавку. Час від часу на тому кінці він чув тихе дихання. Ча Відже, притискаючи телефон плечем до вуха, продовжував читати «Правила користування ринком мисливців», але зрештою відсунув телефон і перевірив, чи зв’язок ще не перервався. Потім, трохи здивовано, вирішив все ж перепитати:
— …Ти ще щось хотів сказати?
— …Та ні. Тоді до зустрічі.
Лі Сайон перший завершив розмову. Ча Відже деякий час дивився на екран із завершеним дзвінком, а потім майже одразу набрав номер будинку бабусі та Пак Хаюн. Телефон довго не брали, але зрештою трубку підняла з життєрадісним голосом.
— Добридень! Хто це?
Ча Відже мимоволі посміхнувся. Відповідаючи на веселі слова Пак Хаюн, його власний голос став зовсім м’яким.
— Хаюн, привіт. Це дядько. Бабуся вдома?
— Так!
— Можеш покликати її до телефону?
Він почув, як Пак Хаюн гукнула бабусю й побігла її кликати. Коли Ча Відже дочитав «Правила використання ринку мисливців» і вже почав розділ про запобіжні заходи та шахрайство, з іншого кінця лінії пролунало легке покашлювання та звук кроків.
— Так. Щось сталося?
— А, бабусю, Ви ж вільні післязавтра о другій?
— Так, загалом я нічого не планувала.
Саме такої відповіді він і очікував, але чомусь це зробило його ще трохи щасливішим. Він одразу перейшов до суті:
— Тоді, може, підемо до лікарні?
— Лікарні? Навіщо?
— У Вас же проблеми з колінами. Чув від постійних клієнтів, що є одна дуже гарна лікарня, яка може Вам допомогти з цією проблемою. Та і прийом коштує зовсім недорого.
Ча Відже не став пояснювати, що сьомий у рейтингу Південної Кореї та єдиний цілитель А-рангу особисто її лікуватиме. Просто сказав, що це «дуже гарна лікарня». Врешті-решт, лікар там є, і він дійсно лікував колись ноги. Хіба цього було не достатньо? Ча Відже переконував сам себе подумки і терпляче чекав на відповідь бабусі.
— Не треба.
— Чому, бабусю?
— Навіщо йти на прийом до лікаря? Я й так можу ходити.
Ча Відже трохи випростався й м’якшим голосом продовжив вмовляти:
— Але ж Ви маєте швидше одужати, щоб повернутися до ресторану. Відвідувачі дуже сумують за Вами.
Бабуся готувала похмільний суп у цьому ресторані понад 30 років і робила це до Дня Розлому і після нього. Завдяки тому гарячому супові, який вона приготувала для підозрілого і дивного незнайомця, він і зміг залишитися тут.
Без цього він би, напевно, просто загинув у тому провулку. Він хотів віддячити їй за те, що вона колись його врятувала. Тихо постукавши пальцями по столу, він з сумом додав:
— Можете довіритися мені й сходити лише один раз на прийом?
— …
— Якщо прийматимете ліки, які назначить лікар, Вам стане набагато краще…
— …Добре.
— Справді?
У голосі бабусі не було охоти, але він відчував, що вона потроху піддається на його вмовляння. Ча Відже стало значно легше.
— Так. Післязавтра о другій, правильно?
— Десь між другою і пів на третю. Я за Вами зайду.
— Гаразд. Якщо втомишся, то просто зачини раніше ресторан і відпочивай. Найголовніше — здоров’я.
— Звісно, бабусю.
Ча Відже поклав слухавку й потягнувся. З якоїсь причини на його душі було аж надто добре.
***
Через дві доби. Коли Ча Відже збирався повісити табличку «Зачинено», він помітив силует біля дверей. Чорна маска повністю закривала обличчя людини, що стояла поряд з ресторан, але знайома постать змусила його відчути навіть легку радість.
— Привіт, хьоне.
— Тож ти вже тут.
— А де бабуся?
— Вдома. Коліна ж болять.
— Мгм, не проблема. Ми все одно скористаємося кнопкою екстреної втечі.
Ча Відже мало не запитав, скільки ж цих кнопок Лі Сайон вже встиг використати. З чужих слів, вони продавалися наборами по десять штук, і, здавалося, той витрачав їх аж занадто швидко. Але, оскільки сьогодні допомога була потрібна йому самому, він вирішив промовчати.
— Можу взяти Хаюн із собою?
— Хаюн? …А, точно, — Лі Сайон нахилив голову, а потім, згадавши ім’я, коротко зітхнув: — Ваша племінниця?
— Так. Не можу ж я залишити її саму.
— Гаразд. Я попереджу їх.
Лі Сайон кивнув. Ча Відже розвів руками, показуючи, що він, власне, вже готовий, а після поклав долоню на чуже плече. Лі Сайон тихо зітхнув, дістав один з шедеврів Хон Йесона зі свого інвентаря та розірвав кнопку втечі. Одним мигцем вони перенеслися до будинку бабусі й Пак Хаюн.
Зустрівшись поглядом з Лі Сайоном, Ча Відже швидко розвернувся і попрямував до вхідних дверей. Пак Хаюн, яка вже нетерпляче чекала їх, підскочила і схопила Ча Відже за руку. Одночасно вона трохи сховалася за його спиною, як це часто роблять діти, коли бачать незнайомців.
Груба рука ніжно куйовдила її волосся, поки він пояснював бабусі дорогу до лікарні, яка спеціалізувалася на лікуванні ніг — власне, до гільдії Совон. Лі Сайон весь цей час мовчки стояв за кілька кроків від нього.
…Гм?
Погляд з-під протигазу опустився до рівня його талії. Пак Хаюн, усе ще на половину ховаючись за Ча Відже, уважно й допитливо дивилася на нього. Її великі очі блищали цікавістю. Лі Сайон зустрів її погляд абсолютно байдужими очима, але майже одразу переключив всю увагу на оклик Ча Відже.
— Лі Сайоне, ходімо.
Той повільно підійшов ближче, дістаючи чергову кнопку втечі. За сьогодні він вже збирався використати другу, але ні на мить не вагався.
***
Будівля Гільдії Совон була високим хмарочосом у самому серці міста. На вході Лі Сайон жестом дав знак охоронцю, який уважно вислухав повідомлення через навушник, а потім коротко вклонився.
— Ласкаво просимо, лідере гільдії Падо Лі Сайон. Лідер гільдії Нам Вуджін чекає на Вас.
— Де він?
— У головній бібліотеці.
Отримавши ідентифікаційні перепустки, вони увійшли всередину. Пак Хаюн, яка з самого початку подорожі світилася від радості, стискала бейджик на шиї та крутила його в руках. Як тільки вони переступили поріг, сучасний і стильний вестибюль поступився місцем зовсім іншій картині.
[Перевірка дозволу на вхід…]
[Ідентифікація завершена: Лі Сайон і супроводжуючі.]
[Ласкаво просимо до Гільдії Совон.]
Ча Відже очікував побачити щось схоже на лікарню, адже Нам Вуджін, колишній лікар, мав лікувати його бабусю. Проте перед ним розгорнулася велична бібліотека.
Пак Хаюн завмерла від захоплення, озираючись довкола. Височезні полиці вигиналися під вагою незліченних книг, а мисливці Гільдії Совон, на рукавах яких красувалися жовті пов’язки бібліотекарів, вправно котили візки з книгами між рядами.
Ча Відже теж роздивлявся простір, проходячи між полицями. Плитка на підлозі, форма стелажів — усе це було йому знайоме. Якщо його пам’ять не підводила, він бачив це місце у фрагментах спогадів Юн Геул. Здавалося, що бібліотека Гільдії Совон стала базою для вцілілих навіть після апокаліпсису. Хоча в іншому світі вона була майже зруйнована...
Лі Сайон, що впевнено крокував попереду, промовив:
— Нам Вуджін має бути біля головної книжкової полиці.
— Головної книжкової полиці?
Маневруючи між стелажами, вони нарешті увійшли до затишної просторої зали, оточеної величезними шафами, які були заповнені різноманітними книжками. У центрі височіли сходи, що вели з першого на другий поверх бібліотеки. Там же стояв чоловік у білому халаті, спиною до них.
Він мав довге біляве волосся, зібране ззаду у хвіст, і тримав у руках одну з книг. Відчувши їхню присутність, чоловік трохи повернув голову. Лі Сайон кивнув, і незнайомець неквапливо почав спускатися вниз.
— Ви прибули швидше, ніж я очікував, — промовив він, ховаючи книгу під руку.
Тоді тихий голос поряд з Ча Відже озвався до чоловіка з білявим волоссям:
— Нам Вуджіне.
Перед ними стояв Нам Вуджін — мисливець, що посідав сьоме місце у рейтингу Південної Кореї та був єдиним А-ранговим цілителем у світі.
