— Я хочу Вас, хьоне.
Їхні погляди зустрілися, і Ча Відже нервово посміхнувся. Що? Людина, невідома публіці? Людина, про існування якої ніхто не знає? Ча Відже пригадав комікси, у яких досі зображували його, тобто J, і документальні фільми, які він неодноразово бачив. Не було нікого більш відомого ніж він сам…
— Людину з унікальними здібностями, яка не належить жодній установі чи гільдії і яка не є відомою публіці. Чим менше про неї знають, тим краще.
— …
— Не надто вимогливо, чи не так? — Лі Сайон повільно обійшов Ча Відже. У цю мить він нагадував змію, що підкрадається до своєї здобичі. — Я вже думав припинити пошуки, але тут Ви немов з небес впали.
— …
— Ніби це і справді була доля.
— Ти віриш у долю?
— Ніколи не вірив у такі нісенітниці, але тепер думаю почати, — раптом Лі Сайон опинився прямо за Ча Відже, трохи нахилившись уперед. — Я шукав інформацію на Вас.
Чорні пальці торкнулися плеча Ча Відже, а їхній власник тихо прошепотів:
— Середня школа, де Ви навчалися, і навіть район, де Ви жили, зникли через розлом. Там нічого не залишилося… Ваші батьки загинули в День Розколу, і у Вас не залишилося жодних близьких родичів. Якби Ви раніше працювали, то були б і контракти, але немає ні їх, ні будь-яких банківських транзакцій, а Ваш номер телефону був активований всього кілька місяців тому.
— …
— Власниця цього ресторану і її онука не є Вашими далекими родичами, чи не так? Вони абсолютно чужі для Вас люди.
Ча Відже мовчав, але Лі Сайон не планував зупинятися.
— Вони для Вас ніхто.
Це було цілком очікувано. Поки J був активним мисливцем, Ча Відже існував лише як J, а не як Ча Відже. Тож не дивно, що той не зміг знайти жодного сліду «Ча Відже». Лі Сайон тяжко зітхнув.
— Спочатку я планував завербувати Вас по-доброму, погодившись на будь-які Ваші умови. Але…
— …
— Здається, цей ресторан наразі — єдине, що має для Вас значення.
Голос, м’який і приємний, наблизився до вуха Ча Відже. Він мимоволі затамував подих.
— Чи є щось, чого Ви хочете?
Щось, чого б я справді хотів?
У світі не існує людей, які не хочуть нічого.
Щоразу, коли він закривав очі, у його свідомості досі лунав відчайдушний крик і плач. Руки, що хапали його за ноги, благаючи про порятунок, сморід крові, який він відчував до сих пір. Ті огидні відчуття, коли він відчайдушно розгрібав гори трупів мисливців й монстрів, намагаючись витягнути хоча б шматок людської плоті чи кістки… Він досі відчував їх на власних руках.
Ча Відже хотів ще тоді забрати їхні тіла, що залишилися в розломі Західного моря. Хоча він і втік звідти, але це бажання нікуди не зникло. Він хотів їх повернути до цього світу. Виконати останній обов’язок того, хто зміг вижити. Тому що те місце…
Було занадто самотнім.
Але він знав, що це неможливо. Тож Ча Відже міг лише сказати, що він нічого не хоче.
— Нічого.
— ...Невже?
Коли Ча Відже коротко відповів, Лі Сайон повільно кліпнув й усміхнувся куточками губ.
— Тоді дозвольте мені дещо запропонувати.
Він витягнув планшет з інвентаря й повернув його до Ча Відже. На екрані було фото чоловіка в окулярах із гострими рисами обличчя. Лі Сайон нахилився до Ча Відже і повільно змахнув пальцем фото. З’явився ще один чоловік із довгим білим волоссям, зібраним у хвіст й у білому лікарняному халаті.
— Знаєте Нам Вуджіна? Він цілитель А-рангу.
Ча Відже згадав, що бачив його ім’я, коли шукав інформацію про Лі Сайона.
Шостий у рейтингу Південної Кореї мисливець. Нам Вуджін, лідер гільдії «Совон». Єдиний цілитель А-рангу в країні.
До пробудження він працював ортопедом у лікарні. До речі досі ходять чутки, що навички до пробудження впливають на здібності після пробудження… Приблизно це й спливло у його пам’яті. Він ледь помітно кивнув, і Лі Сайон усміхнувся.
— Як Вам ідея вилікувати ногу бабусі у Нам Вуджіна?
— Що?
— Я чув, що у неї виникли деякі проблеми з ногою.
Починаючи з навички літати на 2 см над землею і закінчуючи навичкою підіймати однією рукою цілу будівлю, після Дня Розколу у світі з’явилися безліч надприродних здібностей. Незважаючи на це, пробуджених з навичками зцілення було дуже мало у всьому світі. Коли Ча Відже ще був активним мисливцем, у Сполучених Штатах існував лише один такий пробуджений В-рангу.
До того ж у Південній Кореї був тільки один цілитель А-рангу. Звичайна людина навіть не мала б змоги зустрітися з ним. Ча Відже коротко хмикнув.
— Цілитель А-рангу вилікує цивільну? Не сміши мене.
— Гільдія «Совон» і «Падо» співпрацюють, тож я можу попросити його про одну невеличку послугу. До пробудження він був ортопедом, тому це не буде для нього великою проблемою.
— …
— Тож що скажете?
Це була надзвичайно спокуслива пропозиція. Але Ча Відже не був настільки наївним, щоб дозволити солодким словам затьмарити здоровий глузд. Усі пропозиції Лі Сайона і справді були на поверхні, але не мета, з якою він був готовий запропонувати так багато.
— Лі Сайоне.
— Так, хьоне?
— Навіщо ти це робиш?
— …
Ча Відже повернувся і подивився прямо в фіолетові очі Лі Сайона. Той уважно вдивлявся у вираз його обличчя. Замість того, щоб уникати чужого погляду, Ча Відже не відвів на цей раз очі і ледь помітно посміхнувся.
— Ти риєшся у минулому інших, намагаєшся таким чином знайти їхні слабкі місця, і все це тільки заради того, щоб експлуатувати їх при зручній нагоді. Намагаєшся змусити мене клюнути на ці спокусливі умови? Але навіщо тобі все це?
— …
— Якщо я відмовлюся, ти розкриєш всім, що я пробуджений?
— …
— Чого ти насправді хочеш від мене?
— Що ж… — Лі Сайон, тепер уже без усмішки, уважно оглянув обличчя Ча Відже. Відповідь пролунала несподівано швидко, враховуючи, скільки часу він водив його колами: — Я, звісно, розглядав і такий варіант.
— …
— Але шантажувати Вас було б доволі нікчемно з мого боку, та й…
— …
— Я дійшов висновку, що Ви не схожі на людину, з якою пройде такий варіант.
— Щонайменше ти зробив правильний висновок.
— Дякую за комплімент. Так чи інакше…
Настала коротка пауза, але Лі Сайон все ж тихо продовжив:
— Ви ж памʼятаєте ту «людину» з нашої першої зустрічі?
Звісно, він пам’ятав. Якби не той хлопець, він би зараз не сидів тут перед Лі Сайоном. Ча Відже кивнув, а Лі Сайон провів пальцем по екрану планшета і продовжив:
— Дивний наркотик почав поширюватися кілька років тому.
— …
— Звісно, звичайні наркотики зазвичай не впливають на пробуджених… Але цей викликає просто божевільну реакцію.
— Наприклад?
— Підвищена агресія, повна залежність та…
Його довгі пальці ковзнули по екрану, відкриваючи нове фото. На ньому було зображено жахливо спотворене тіло з чорними шипами, що стирчали в різні боки. Колись це була людина, але тепер — щось інше. Ча Відже вже бачив подібне раніше.
— Фізичні мутації.
Раптом він згадав, що сказав Лі Сайон, коли вони вперше зустрілися.
Той хлопець, якого Лі Сайон бив, був пробудженим, залежним від цього наркотику. Але істота на фотографії виглядала ще більше схожою на монстра, ніж та людина, яку він бачив тоді у провулку. Розглядаючи неприродно вигнуте тіло на фото, Ча Відже тихо пробурмотів:
— Це все через один дурний наркотик?
— Мгм. Це найбільш дратуюча частина.
Лі Сайон, повторюючи його бурмотіння, вимкнув екран планшета.
— У будь-якому разі я шукаю людей, які поширюють цей наркотик. Але…
— …
— Члени моєї гільдії надто відомі. Коли ми починаємо копати трохи глибше, то їхній слід зникає, немов вони очікували цей крок з нашої сторони.
Гільдія «Падо» була невеликою, але мисливці в ній мали гучні імена. Кожен їхній рух привертав би увагу. Відстеження та спостереження за такими цілями було б значною проблемою для них.
— І ми не можемо просто відправити будь-кого. Їх чи вб’ють ці покидьки, чи вколять той самий наркотик.
Людина з гарними навичками, яка не належить до жодної організції і в цілому не відома публіці. Чим менше про неї знають, тим краще.
Щоб вистежити обережну ціль, потрібно залишатися непомітним. А якщо ціль — агресивний підсилений пробуджений, для цієї роботи потрібен хтось, здатний дати відсіч і з легкістю перемогти пробудженого. Ча Відже розумів логіку Лі Сайона. Він і справді ідеально підходив для цієї справи. Але—
— Тоді чому?
— Що?
— Чому ти намагаєшся вистежити їх?
Чому Лі Сайон переслідував цих людей?
Для порятунку пробуджених? Ні. Для захисту Південної Кореї? Смішно. Для безпеки цивільних? Та бути не може.
Зважаючи на все, що він знав про цього чоловіка, Лі Сайон не був тим, хто керується високими ідеалами. Попри короткий час, який вони провели разом, Ча Відже це надто добре розумів.
Лі Сайон діяв виключно за своїми власними судженнями. Гордість найсильнішого пробудженого Південної Кореї, відповідальність чи навіть спеціальні закони для пробуджених, що пріоритизували захист цивільних, — усе це не могло бути для нього достатньою мотивацією.
— …
Лі Сайон, який досі мовчав, приклав палець до губ.
— А ось це вже секрет.
— Гей.
— Розкажу, якщо погодитися на угоду.
— …
— А ще, про наркотики — ні слова. Це конфіденційна інформація. Якщо розкажете комусь, Юн Бін знову сюди навідається.
Цей хлоп посадив мене на повідець під виглядом розкриття секретної інформації.
Вираз обличчя Ча Відже став холодним. Натомість обличчя Лі Сайона засяяло задоволеною усмішкою. Він прибрав планшет назад у свій інвентар і легко поплескав Ча Відже по плечу кілька разів. Той же відмахнувся від його руки, але Лі Сайон лише розсміявся, зовсім не ображаючись. Коли Ча Відже підвівся зі свого місця, то недбало махнув рукою у сторону виходу з ресторану.
— Іди вже. Мені треба зачинятися.
— Добре-добре.
Лі Сайон одягнув на обличчя протигаз. Тепер він знову перетворився на того самого підозрілого незнайомця. Раптом Лі Сайон простягнув руку. Що, він просить потиснути її? Ча Відже поглянув на нього скептично, але пальці Лі Сайона у рукавичках зігнулися і знову розігнулися.
— Дайте телефон.
— Навіщо тобі?
— Запишу свій номер.
— Мені він не потрібен.
— Мій номер дуже дорого коштує між іншим.
— Продам його тоді на Томатному ринку.
— Тоді ми бачитимемось частіше, еге ж?
Це звучало як погроза. Лі Сайон сміявся, наче йому було весело, хоча руку не прибирав. Тож Ча Відже зрештою простягнув свій телефон. Навіть якщо він і мав намір відмовитися від угоди, здавалося розумним залишити бодай план «Б» для непередбачуваних ситуацій.
Лі Сайон швидко ввів свій номер і без вагань пішов з ресторану.
Ча Відже залишився на самоті й відкрив контакти у телефоні. Спершу у списку було лише два номери: домашній телефон бабусі й мобільний номер Пак Хаюн. Йому не потрібно було зберігати жодних інших контактів. Але тепер все змінилося. Нижче цих двох записів з’явилося нове ім’я.
[Лі Сайон]
