Затуманені очі, немов затягнуті серпанком, безтямно дивилися на Ча Відже. Жодного натяку на життя — одна лише порожнеча, погляд мертвої людини. Сором’язливе обличчя чоловіка, що колись тремтячими руками простягав йому зілля, той радісний вираз, коли замовляв ще одну порцію похмільного супу... Все це давно зникло.
Та Ча Відже не міг відвести погляду. Він силував себе розгледіти у чужих очах бодай клаптик знайомої йому людини.
Чому?
Свідомість гасла. Здавалося, що в усьому світі залишилися тільки він і цей мисливець із шипами на обличчі. Погляд напіврозплющених очей був мертвенно каламутним. У грудях стисло, а зір поволі розпливався.
Чому він тут? Чому все зайшло так далеко? У голові роїлися питання, та відповісти на них було нікому, бо саме Ча Відже відтяв цій людині голову.
У ту ж мить…
Кікікікік!
Повітря пронизав скрегіт. Він зреагував раніше, ніж встиг повністю опуститися на землю після стрибка. За мить спис прошив плоть і кістку.
Хрусь!
Зціпивши зуби, Ча Відже побачив, як бризнула кров.
Він випустив спис і стиснув кулак. Ще до того, як поранене тіло торкнулося землі, його міцний кулак вгатив прямісінько в голки.
Трісь!
Уламки розбитих шипів відскочили від його кулака, не залишивши на обличчі жодної подряпини. У ту коротку мить, коли кулак зустрівся з твердим черепом, він устиг мигцем глянути в очі і полегшено зітхнув. Благо, це був незнайомець.
Бах!
З тріском кісток тіло відлетіло кудись у темряву провулка.
Тьохк, тьохк, тьохк.
Його серце забилося швидше. Він витер спітнілі долоні об штани й вихопив спис із тіла. Кров бризнула на його чорні чоботи, і Ча Відже встромив зброю у землю.
У повітрі ще не встигла осісти важка завіса пилу.
Ча Відже підвів голову. В каламутному небі клубочився білий портал. Усе, що сталося хвилину тому, здавалося сном. Він застиг, дивлячись угору, і раптом мимоволі хихикнув. У його голові промайнула дивна думка, немовби він щойно прокинувся і лише зараз повернувся до реальності.
Так, усе було надто добре, щоб бути правдою. Бо його реальність завжди була саме такою.
Усередині нього завжди зяяла порожнеча.
І тут…
Сильна рука міцно вхопила його за лікоть. Інстинктивно Ча Відже вдарив іншим ліктем у бік нападника, та його руку перехопила інша долоня.
— Це я, хьоне, — пролунав спокійний голос.
— …Ах.
Ча Відже кліпнув. Якимось дивом Лі Сайон встиг наздогнати його і тепер міцно схопив за руку. Лише тоді Ча Відже зміг вдихнути на повні груди — до цього він, схоже, взагалі не дихав. Щось важке тиснуло на його пальці — виявляється, він усе ще тримав голову того мисливця.
Раптовий напад кашлю змусив його скрутитися навпіл. Задихаючись, він нахилився, а велика долоня тут же підтримала його, ніжно поплескуючи по спині. Кашель ущух, та тіло все ще тремтіло.
Ча Відже здригався і так жалюгідно тремтів.
— …Угх.
Його знову почало нудити. У роті пересохло, а горло стискав важкий ком. Здавалося, він от-от вирве. Світ навколо нього закрутився. Його хватка ослабла, і голова, яку він досі тримав, впала на землю.
Варто було сильній руці схопити його за шию й потягнути, Ча Відже не став опиратися.
— Що це з тобою… — прошепотів тихий голос йому на вухо.
— …
— Розкажеш мені? Що трапилося?
Рука, що тримала його за потилицю, ніжно погладила волосся, м’яко підштовхуючи до відповіді.
— …Він був клієнтом.
Ча Відже затнувся. Людина, яка міцно тримала його зараз, була єдиною, з ким він міг поділитися цією таємницею. Єдиною, хто знав і J, і Ча Відже одночасно.
— Він часом ходив у ресторан похмільного супу. Я точно це пам’ятаю… Навіть подарунок мені дав. Те зілля, яким я тебе щойно вилікувати намагався… Воно від нього.
— Ага.
— Чому? Відколи? Минуло всього три місяці відтоді, як я закрив ресторан. Чому…
З кожним словом серце, що шалено калатало в грудях, потроху заспокоювалося. Це було так дивно. Просто виговоритись вголос виявилось досить для того, щоб прийти до тями. Лі Сайон мовчки слухав Ча Відже. Його подих поволі ставав рівнішим, а чорна на кінчиках пальців рука продовжувала ніжно погладжувати його спину.
— Ти хочеш втекти? — запитав Лі Сайон.
Ча Відже застиг, переварюючи почуте. Втекти? Ні. Він не міг утекти.
— Ти завжди можеш, якщо того захочеш.
Він підвів погляд на цей впевнений голос. Лі Сайон дивився на Ча Відже з незрозумілим для нього виразом обличчя.
— Якщо ти цього хочеш, хьоне.
— …
— Я піду з тобою.
Десь збоку, ледь чутно, долинув шепіт натовпу. Лише зараз Ча Відже усвідомив, що навколо них є люди. Він м’яко відштовхнув Лі Сайона і сильно прикусив язика — настільки, що під його зубами хруснула шкіра.
Різкий біль і смак крові швидко привели його до тями. Лі Сайон насупився, спостерігаючи за ним.
— Зараз…
— Ні, — миттю урвав його Ча Відже.
Хоча й виглядав невдоволеним, Лі Сайон замовк і не став заперечувати. Ча Відже ковтнув слину, що мала гіркий присмак металу.
— Це не впертість чи щось подібне. Просто…
— …
— Я не хочу знову тікати. Не сприйми це неправильно.
Пил поступово осідав. Ще мить, і всі навколо побачать їх. Цього разу він був готовий. Готовий показати себе. Ча Відже усміхнувся так, що Лі Сайон навряд чи це побачив.
— Але все одно дякую. Буду мати це на увазі.
Коли-небудь, якщо до цього дійде, хтось піде разом зі мною.
За мить пил повністю розсіявся, і десятки очей вп’ялися в нього — повні тривоги, страху й ноток цікавості. Зі всіх боків лунали перешіптування.
Це ж J. Звідки він взявся? І з Лі Сайоном? Що відбувається? Вони ж, здається, не так уже й ненавидять один одного…
Ча Відже змахнув списом, струшуючи з нього кров, а тоді прибрав його до інвентарю. Кожен його рух супроводжувався пильними поглядами. Проте, на диво, жоден із них не здавався ворожим. Швидше…
Наче їм це все подобається?..
Руки за звичкою сховалися за спину. Він давно не відчував на собі такої кількості поглядів. Коли він діяв разом із Со Мінґі, завжди намагався завершити справу швидко і непомітно зникнути, бо банально ненавидів бути у центрі уваги.
Лі Сайон тим часом схрестив руки й демонстративно позіхнув. У мить звідусіль пролунали здивоване хихотіння.
— Цей твій імідж… — скосивши на нього очі, пробурмотів Ча Відже.
— Сам бачиш. Довго ми тут ще будемо?
— Не те щоб… Я хочу оглянути тіла. Якось дивно робити це самому. Хтось же мав уже повідомити про цей інцидент.
Після Дня Розколу й Дня Змін люди навчилися миттєво повідомляти про підозрілі випадки. Щойно щось ішло не так, вони одразу дзвонили до Бюро управління розломами або Бюро управління пробудженими. Саме це втовкмачували в людські голови у школі та у рекламних роликах, бо то був найкращий спосіб зберегти і захистити життя цивільних.
— Ага, хтось точно вже це зробив…
— Тоді я швидко поговорю з кимось із бюро і…
Та саме в цей момент почулися поспішні кроки. Як кажуть, про вовка промовка. Схоже, вони щойно прибули. Ча Відже лише знизав плечима, мовляв: «Ну от, бачиш?», а Лі Сайон же на це лише фиркнув.
— Вибачте. Прошу, відійдіть. Ще далі…
Кроки нарешті стихли, і Лі Сайон лукаво скривив губи в напівусмішці.
— Ти що, саме на це і чекав?
— …Та ні.
Він і не сподівався побачити тут саме його.
Чоловік подав кілька жестів мисливцям, які прибули разом із ним, після чого попрямував прямісінько до них. На його обличчі з’явилася доброзичлива усмішка.
— Ах, J. І… Лі Сайоне. Це ви двоє з ними розібралися? Дякую.
Юн Бін легенько поправив розтріпане волосся і ввічливо їм вклонився. J з ввічливості вклонився йому у відповідь. Після короткого привітання Юн Бін витягнув із внутрішньої кишені невеликий пристрій і натиснув кнопку.
Гурк!
Земля здригнулась, і з-під неї піднялася стіна, що оточила їх щільним кільцем і відгородила від решти.
Що за диво-технологія?..
— Це нова розробка Хон Йесона. З огляду на значну увагу, яку ви обидва щоразу привертаєте, я подумав, що краще вас двох не виставляти на показ, — побачивши зацікавлений погляд Ча Відже, Юн Бін йому м’яко усміхнувся.
— Чому… Ах.
Ча Відже прослідкував за поглядом Юн Біна і зупинився на синцях, що досі проступали на шиї Лі Сайона. Бляха. Він непомітно опустив очі до землі, намагаючись нічим себе не видати, а Юн Бін тим часом стривожено оглянув Лі Сайона.
— Ти ж отримав медичну допомогу?
— Не твоя справа.
— Не хочеш відповідати, зрозуміло. Схоже, тобі непогано так дісталося.
З цими словами Юн Бін із незворушною усмішкою змінив тему. Мимоволі його погляд зупинився на відтятій голові біля ніг Ча Відже. Чи впізнає він його? Юн Бін не був постійним клієнтом, тож, можливо, пронесе. У горлі Ча Відже пересохло.
За мить обличчя Юн Біна посерйознішало.
— Це… Дозвольте на хвильку.
Він обережно підняв голову й уважно її оглянув.
— …Ти впізнав це обличчя? — ковтнувши, спитав Ча Відже.
— …Так, — Юн Бін тяжко зітхнув, з гіркотою придивляючись до відрубаної голови. — Це мисливець, що нещодавно зник. Сам лідер гільдії повідомив про це. Він був у складі Маґок…
Очі Ча Відже розширились. Зник? Юн Бін провів рукою по спотвореному шипами обличчю. Втомлені, згаслі очі сховалися за опущеними повіками.
— Останнім часом кількість заяв про зникнення мисливців зросла. І це не ті, хто заходив у розломи чи підземелля. Переважно це низькорівневі пробуджені, і коли їх знаходять…
— …
— …Виглядають вони приблизно отак.
Отак. Ча Відже мимоволі перевів погляд на ще одне тіло — те, що він проткнув списом. Понівечене, мутоване тіло, всіяне гострими шипами. Це, очевидно, була робота Прометея.
— Нам Вуджін припускає, що хтось викрадає пробуджених для експериментів. Наркоманію як пояснення відкинули, бо надто короткий період розвитку мутації. Хіба що йдеться про надзвичайно сильний препарат, — продовжив Юн Бін.
— Але викрасти пробудженого не так просто.
— Стане простіше, якщо є щур.
До розмови втрутився Лі Сайон. Він дивився на голову, що тримав у руках Юн Бін.
— Пробуджений низького рангу ніколи не здолає пробудженого вищого рангу. Та і Прометей не славиться бойовими навичками. Все, на що вони здатні, — створити щось на зразок цього… Типу побічного продукту.
— …
— Тому варіант із тим, що в справу вплутаний мисливець, виключати не можна… Ба більше, ймовірність доволі висока.
— …І, скоріш за все, це хтось з першої двадцятки.
Повисла тиша. Ча Відже заплющив очі. Його миттєво охопив пронизливий жаль. А що якби… Якби він не закрив ресторан? Може, тоді він би раніше помітив, що щось не так. Але на жаль не було часу.
Зараз настав час діяти.
