Одними лише стегнами він легко підняв Ча Відже вгору. Ступні, які щойно впевнено стояли на землі, тепер висіли в повітрі. Звісно же, він звик дивитися на людей згори, але точно не ось так. Ча Відже розгублено поклав долоню на обличчя Лі Сайона, намагаючись відштовхнути його від себе.
— Зізнання? Про що ти взагалі? Гей! Ти здурів? Не лізь до мене!
Але…
Немов лише цього й чекаючи, щось вологе ковзнуло між його пальцями. Крізь щілини між розчепіреними пальцями він побачив фіалкові, злегка примружені з задоволення очі. Його пальці здригнулися, а дивне лоскотливе відчуття мимоволі сколихнуло його серце.
— Не клич мене «гей».
— Прибери свій язик!
— Це ж ти перший поклав мені руку на обличчя.
— Бо ти сам підставив обличчя. Негайно мене відпусти.
— Якщо не прибереш руку…
Лі Сайон злегка нахилив голову вбік і почав легенько покусувати кінчик його великого пальця. Блядство. Ча Відже заплющив очі й швидко відсмикнув руку. У відповідь на це почувся низький, ледь чутний смішок. Щоразу, коли він чув цей сміх, його тіло мимоволі здригалося. Добре хоч, що він був у масці, бо навіть страшно уявити, який в нього зараз вираз обличчя.
— Ти ж усе це розігруєш тільки для того, щоб я хоч… — сам не знаючи навіщо, різко буркнув Ча Відже.
Але так і не встиг закінчити. Навіть якщо ті сльози на очах Лі Сайона були грою, все ж той погляд прошив його серце наскрізь.
— Одними здогадками не обійдешся. Скажи, скільки мені ще чекати?
Навмисно чи ні… Та правда була в тому, що він справді змусив Лі Сайона чекати. Напруга між ними швидко розтанула, а його голос став м’якшим і трохи стриманішим:
— …хоч щось сказав.
— Я лише тому й заходжу так далеко, бо інакше з тебе нічого не витягнути.
Слова Лі Сайона прозвучали просто й невимушено. Він зробив кілька кроків уперед, не випускаючи Ча Відже зі своїх рук. За мить стегна Ча Відже вдарились об холодні металеві поручні. Спробувавши відвести погляд, він трохи відхилився назад. Під ним розкинувся міський пейзаж, що тягнувся аж до самого горизонту. По щоці ковзнув холодний вітер, і його попелясте волосся затріпотіло.
— Важко з тебе вибити відповідь, а ще важче — зрозуміти, що ти думаєш насправді.
Без рук Лі Сайона Ча Відже відчував, ніби ось-ось впаде.
— Ти звик усе до останнього тримати в собі…
Пальці на талії лоскотно ковзнули по шкірі.
— Щоб змусити тебе, такого впертого, нарешті заговорити… Було потрібно всього парочка сліз.
— …Мені це не потрібно, — ледь вимовив ці слова Ча Відже.
Лі Сайон нахилився вперед, і їхні тіла притиснулися одне до одного. Він притулився щокою до його грудей й підвів очі на Ча Відже. Тим часом вітер ледь грався його темним волоссям.
— Ти був щасливим?
— …
Замість того, щоб відповісти, Ча Відже міцно заплющив очі. Він відчайдушно благав, щоб його серце хоч на мить замовкло, але водночас був упевнений, що Лі Сайон чує кожен його удар.
— Ну ж бо, скажи…
— …
— Щоб я знав… Що чекав не дарма.
Кожен подих Ча Відже змушував його груди ледь помітно здійматися, і Лі Сайон відчував це все. Нечесно. У його руках поволі опинялися докази, які неможливо було спростувати.
Ча Відже довго вагався, аж поки нарешті не привідкрив рота.
— …Я був щасливим.
Чому ці три слова так важко вимовити?
Голову пекло, а по той бік маски стало нестерпно гаряче. Звук його серцебиття був таким гучним, що здавалося, ніби він от-от збожеволіє.
Він не хотів, щоб це помітили, але водночас і хотів. Хотів, щоб Лі Сайон не дізнався… І щоб він таки про це здогадався. Хотів, щоб це нестерпне тепло зникло, але і щоб воно залишилось. За іронією долі навіть сам Ча Відже не міг повністю зрозуміти, що з ним коїться.
Ах, це просто суцільна катастрофа.
Він підняв руки й затулив отвори для очей на масці. Лі Сайон тихо усміхнувся, все ще притискаючись щокою до грудей Ча Відже. Невдовзі він глянув угору й обережно поклав долоню йому на груди.
— Чому твоє серце так гучно тьохкає? Навіть сплячого розбудити може, — його голос був сповнений сміху.
Бляха, чому він усе помічає?
— Стули пельку… — зціпивши зуби, Ча Відже огризнувся.
— Мені вдати, ніби я нічого не почув? Та не можу ж я…
— Удай, що не почув.
— Ти ж знаєш, що в тебе шия вся червона, правда?
— Мені байдуже, просто замовкни!
— Як скажеш.
Його відповідь була несподівано поступливою. Тепло, яке щойно обпікало Ча Відже зсередини, поволі почало відступати, і невдовзі все заповнив холод. Він уже приготувався до того, що Лі Сайон буде тиснути і далі, але… Що це? Що він замислив? Ча Відже обережно опустив руку, якою прикривав собі очі. Лі Сайон усміхався.
— Я чекав вісім років, тому можу почекати ще трохи.
— …
— Але все ж…
У ту саму мить його пальці прослизнули під маску.
Клац, і вона піднялась, а за мить Лі Сайон її зняв. Холодне повітря вдарило по його розпеченому обличчю, і…
— М–мф!..
Усі слова, що майже зірвалися з його губ, розтанули між їхніми вустами. Теплий язик увірвався в його рот, жадібно торкаючись його власного. Було відчуття, ніби його намагаються поглинути цілком. Із усіх поцілунків, які між ними вже траплялися, цей був найгрубішим. Його губи зім'яли, і десь поміж солодкістю промайнув гіркуватий присмак крові. Мабуть, він прикусив губу, варто було їм на мить відірвалися один від одного.
Навіть тихий стогін, що вислизнув між важкими подихами, потонув у вологому звуці. Ча Відже спробував відштовхнути Лі Сайона у плечі, але невдовзі здався, мляво опустивши руки. Неначе хвалячи його за це, язик м’яко торкнувся чутливої поверхні, і його тіло здригнулося, а в очах спалахнув жар. Поцілунок урвався лише тоді, коли він майже почав задихатися.
Його ноги підкосилися, і ступні нарешті торкнулися землі. Ча Відже вчепився в поручні і нахилився вперед, сильно кашляючи.
— Кхе… Кхе…
Він різко підвів погляд і грізно зиркнув на Лі Сайона.
Але…
— Ти…
— Гм… Це було занадто грубо?
Лі Сайон витер губи великим пальцем. Темна кров скотилась з його набряклих вуст.
Не моя… Це я його вкусив? Коли?..
Він навіть не встиг усвідомити, що зробив, а вже за мить чорний язик вислизнув між червоних губ і злизав з них кров.
— Навіть якщо було настільки приємно…
— І знову ти вигадуєш. «Приємно», ага…
— Виходить, тобі не сподобалося?
— …
— Ти такий жахливий брехун.
Коли Ча Відже нарешті випростався, все ще тримаючись за поручні, Лі Сайон усміхнувся. Його тіло досі палахкотіло зсередини, але крапля крові хоч трохи прочистила голову.
— У тебе є зілля? Краще тобі швидше рану вилікувати, — прокашлявшись, сказав Ча Відже.
— Гм? Хіба це не буде марнотратством?
— Що? Зілля? Ти ж багатий, та й уже витратив купу магічних каменів на всі ті дивні прилади…
— Я не про зілля.
Лі Сайон підняв брову і тим же пальцем, яким щойно витер губи, натиснув просто на рану. За мить звідти знову потекла кров, і Ча Відже аж мимоволі знітився.
Він що, здурів?
Ча Відже так-то досі не до кінця оговтався від того кошмару, в якому Лі Сайон благав його придушити!
— Ти що робиш?! — він кинувся вперед і схопив його за зап’ястя.
— Гм? Та воно все одно загоїться. Навіщо марнувати?
— Марнувати, ага! Рани так-то одразу треба лікувати…
Роздратовано бурмочучи, Ча Відже почав ритися в інвентарі, але намацав лише Спис Велетня, Ікло Василіска і… Ах, ось і воно. Він швидко дістав невеличку пляшечку.
[Стандартне зілля зцілення (С)]
[Відновлює 10% здоров’я при використанні.]
Це було…
— …
— …Га?
Що це таке?
Ча Відже здивовано поглянув на маленьку пляшечку, не більшу за палець, і тільки тоді, ахнувши, все ж пригадав.
Так, він отримав її у подарунок, ще коли підробляв у ресторані похмільного супу після того, як усі дізнались, що він пробуджений. Це був один з предметів серії «Подарунковий набір для новопробуджених♥». Напевно, це був презент від того мисливця, що виглядав як ведмідь…
Сподіваюся, у нього все добре.
— …
Так чи інакше Ча Відже перевів погляд з маленької червоної пляшечки на чорного, як сама ніч, Лі Сайона. Зілля С-рангу і пробуджений S-рангу. Пляшечка розміром з палець і той, хто виглядає як жива статуя. Лі Сайон спостерігав за ним і тихо хихотів.
— Як мило.
Бляха.
Ча Відже скривився, а Лі Сайон знову ледь чутно розсміявся й, не приховуючи насолоди, спитав:
— Ого. Це що, справжнє зілля, а не якийсь мінібрелок? Невже ти й справді носиш його із собою?
Дратуєш.
Спогади про жахіття у ресторані похмільного супу спливли знову. Лі Сайон, який сидів посеред зали в протигазі, заважаючи йому працювати і приходив серед ночі, тільки щоб трохи подіставати. Лі Сайон. Лі Сайон. Плечі Ча Відже затремтіли від роздратування.
— …Це був подарунок.
— А-а… Від кого?
— …Від клієнта ресторану.
— Дорогоцінний, виходить, подарунок. То ти… Витратиш його на мене?
— …
Не промовивши і слова, Ча Відже відкрив пляшечку. З тихим хлопком кришка злетіла з горлечка, і прозора червона рідина потекла йому на долоню, а тоді…
Плесь!
— Угх!..
…Він хлюпнув усе на губи Лі Сайона і почав грубо розтирати. Його руки знову і знову торкалися нещасних губ, змусивши Лі Сайона скривитися і спробувати відвернутись, але руки Ча Відже не планували так просто відступати.
— Не ворушися. Це частина лікування.
— Хто користується зіллям… Угх! Настільки безрозсудно?!
— Так у старі часи й робили!
— О, та невже? Тоді вперед! Думаєш, так рана загоїться?!
Витерши губи Лі Сайона рукавом куртки, Ча Відже нахмурився. Рана від укусу навіть не почервоніла. Все ще кривлячись від болю, Лі Сайон зітхнув і відвів голову.
— Зілля такого рангу не подіє.
— Тоді що треба?
— Спеціальна мазь…
Та в цей момент вони обидва різко повернули голови. Десь удалині пролунали приглушений крик і брязкіт.
Ча Відже одразу простягнув руку. Лі Сайон цокнув язиком, але все ж подав йому маску, і за мить його почервоніле обличчя сховалося за нею. Ча Відже вдарив носком черевика об землю й поглянув на Лі Сайона.
— Встигнеш за мною?
— Та хоч у пекло за тобою піду.
Звичайно, без такого роду коментарів було не обійтися. Ча Відже знову заліз в інвентар і витягнув звідти спис. Затиснувши масивну зброю в одній руці, він кілька разів легко підстрибнув на місці…
Туп!
…І відштовхнувся від землі, високо підстрибнувши.
Вшух!
Розсікаючи повітря, він підлетів ще вище.
<Око Спостерігача!>
На коротку мить його очі, сховані під маскою, спалахнули яскраво-блакитним.
Звук йшов з півночі. Ча Відже затамував подих, м’яко приземлився на дах і знову стрибнув. Крики ставали голоснішими, і нарешті щось спалахнуло у його полі зору. Він глибоко вдихнув, розвернувся у повітрі…
Шух!
Туп! Хрусь!
…І, приземлившись, проштрикнув ціль у шию.
З-під його ніг здійнялась хмара пилу.
Коли він ривком витягнув спис, понівечена голова покотилася вбік, незграбно підстрибуючи на шипах, що стирчали з обличчя. Ча Відже підчепив її списом, щоб роздивитись поближче, і…
Він упізнав це обличчя. Його рука здригнулась.
— Чому…
Хоч воно й було усіяне шрамами і шипами, але його все одно можна було впізнати. Зрештою…
— Чув, ти пробудився, працівнику. Ось, тримай подарунок.
Це було обличчя мисливця, що радше скидався на ведмедя, аніж на людину, який у той день сором’язливо вручив йому зілля.
Колись він був звичайним клієнтом ресторану похмільного супу.
