Не відриваючи телефон від вуха, Лі Сайон уважно дивився прямісінько на Ча Відже. Він показово завершив виклик, злегка нахиливши голову набік. У ту ж мить, коли Ча Відже почув короткий гудок у слухавці, він стрімко підвівся й мимоволі відступив, вдарившись попереком об поруччя.
Може, просто стрибнути?
Він кинув короткий погляд униз. Не виглядало смертельно. Навіть якщо впаде, нічого страшного не станеться.
— Куди це ти дивишся? Очі підніми, — одразу відгукнувся Лі Сайон.
— …
— Подивись на мене.
Хитрий же покидьок.
Ча Відже вчепився пальцями в поруччя, серйозно задумавшись над тим, що якщо доведеться, то він і справді стрибне. Лі Сайон натомість лише всміхнувся, проте у його очах не було й натяку на сміх.
— Ох… Ти й справді зібрався звідси стрибати?
— …
— Чи варто мені тоді стрибнути разом із тобою? Тільки цього разу не зі сходів, а прямісінько на головну вулицю міста. Так чутки будуть ще цікавішими, як гадаєш?
От як ти думаєш, хто в цьому винен? Ти ж навіть не розумієш, що я відчуваю.
Ча Відже вже був на межі й ось-ось хотів вигукнути: «Добре, тоді помремо обидва!» — як раптом його зупинив глухий голос, що пролунав з-за спини Лі Сайона.
— Лідере, ви ж знаєте, що значить виглядати жалюгідно? Це коли ти викликаєш співчуття, а не починаєш сварку.
З-за плеча Лі Сайона визирнула рудоволоса голова — то була Кан Чісу, яку Ча Відже бачив раніше у холі. Позаду неї стояв Бе Вонву, що ніяково чухав потилицю.
— Гм… Ну, я ж ніколи не був особливо жалюгідним. Вибач? — злегка знизав плечима Лі Сайон.
Ча Відже не відповів і лише трохи повернув голову — рівно настільки, щоб у полі зору залишилося лише чорне пальто Лі Сайона. У відповідь на це пролунав тихий смішок, а в наступну мить на підлозі з’явився Со Мінґі, який навкарачки намагався добратися до дверей.
— …
— …
Поглянувши на нього, Со Мінгі зупинився і серйозно кивнув.
— Схоже, це питання вам варто вирішити віч-на-віч з лідером гільдії, клієнте.
І поповз уперед.
Вирішити? Як? Я взагалі не в тому стані, щоб щось вирішувати!
Але поки Ча Відже намагався зібратись, Со Мінґі вже взявся за ручку дверей, обережно підняв з підлоги Романтичного провідника і промовив:
— Хай щастить! І гарної вам розмови.
БАМ!
Звук, з яким зачинилися двері, був схожий на падіння гільйотини. А вже за мить самі двері зникли, ніби їх ніколи й не було, розсипавшись на попіл. На цьому даху залишилися тільки вони вдвох. Ча Відже відвернувся. Білий попіл плавно, немов сніг, осідав на дах.
З чужих губ зірвалося коротке зітхання. Лі Сайон провів рукою по волоссю, і м’які кучері розсипались між його довгими пальцями.
І тільки тоді Ча Відже помітив, що в лівій руці Лі Сайон тримає квадратний паперовий пакет із ресторану домашньої кухні, й десь глибоко всередині нього щось сіпнулося.
— Тобі справді настільки неприємно мене бачити? — м’яко запитав Лі Сайон.
Ні…
— Тоді чому ти втік?
…
— Я щось не так зробив?
Це було те саме питання, що й раніше, але атмосфера і тон відрізнялися. Ча Відже здалося дивно кумедним, що звинувачувальний відтінок настільки пасує Лі Сайону. Та зухвала впевненість йому й справді личила. Повільно повернувши голову, Ча Відже ледь-ледь розтулив губи.
Цей вираз обличчя Лі Сайона…
— Якщо я щось зробив не так, то скажи мені, що саме. Ти ж зазвичай говориш без проблем, а тепер раптом мовчиш. Що трапилося?
Він ніколи раніше його не бачив.
— Відповідай, Ча Відже.
Витончені риси обличчя Лі Сайона поступово спотворила гримаса. У його фіалкових очах палала рішучість, але кутики очей почервоніли, наче він от-от міг заплакати.
Голова в Ча Відже раптом спорожніла, і він ще міцніше стиснув поруччя. З гучним скреготом метал вигнувся під його хваткою.
— Я не можу знати все, — чітко і повільно промовив Лі Сайон. — Якщо не скажеш, сам я не здогадаюсь.
— …
— Одними здогадками не обійдешся. Скажи, скільки мені ще чекати?
Його слова повисли в повітрі. Дихання застрягло в горлі. Те, що ще мить тому здавалося порожнечею в голові, тепер заполонив хаос розірваних думок.
Що я маю сказати?
«Дякую, що почекав»?
Ні, це занадто банально. І чи можна таке сказати людині, яка от-от заплаче?
Вибачитись? Але ж я вже вибачився. Чи варто повторюватися?
Щоразу, коли Ча Відже опинявся перед Лі Сайоном, він незмінно починав усе переосмислювати, але навіть тоді його тіло діяло швидше за слова. Він простягнув руку й схопив Лі Сайона за лікоть. Пружні м’язи під шкіряним пальто чомусь його так дивно заспокоювали.
Йому було важко говорити про свої почуття. Колись він був куди відкритішим, але з часом слова почали здаватися зайвими. Особливо після того дня, коли кожна його фраза почала важити більше, ніж хотілося. Відтоді він навчився мовчки діяти, бо тільки так він міг врятувати інших.
— Це не твоя провина, просто я…
Ча Відже ковтнув. У горлі застряг ком, а кожен ковток давався через силу. Він спробував заговорити, але голос зрадницьки затремтів.
— Просто… Ти…
Тьохк, тьохк, тьохк…
Серце шалено калатало і майже виривалося з грудей. Так завжди ставалося, варто було Лі Сайону опинитися поруч. Велика долоня накрила його руку, даруючи тепло й дивне відчуття спокою. Ча Відже несвідомо стиснув пальцями край його плаща, зім'явши тканину.
— Те, що ти чекав на мене…
Це було…
Глибокий вдих. Він знову ковтнув.
Що найбільше потрібно тому, хто заблукав? Що потрібно тому, хто навіть собі не може довіритися? Відтоді, як Ча Відже увійшов у розлом Західного моря, він був, наче повітряний змій із обрізаною ниткою, наче корабель, що дрейфує у відкритому морі без курсу й опори.
Здавалося, він блукав цілу вічність.
— …
Аж ось одного дня, з якоїсь незрозумілої причини, його раптово викинуло з розлому Західного моря. Після стількох днів і ночей. Ча Відже завмер, ніби забув, як дихати. Перед очима майнули фрагменти спогадів.
Хрусь!
Клинок пронизав череп, зі звірячою силою розтрощивши горло. Ча Відже згорбився, тримаючись за руків’я меча, і важко дихав.
Хух, хух, хух…
Проте його подих поступово сповільнився.
Хоч він і вбив останнього монстра, портал так і не відкрився.
Натомість…
Настала тиша.
Не було ні вітру, ні шелесту трави, навіть цикад не було чути. Складалося враження, ніби світ перестав дихати. Чутно було тільки глухе тьохкання власного серця. І чим довше він прислухався до нього, тим більше тривожився. Як безглуздо — нервувати від власного серцебиття.
Ча Відже підвів голову. З білого неба продовжував падати попіл. Навіть після вбивства останнього монстра нічого не змінилося. Хоча ні. Все ж таки одне точно змінилось.
Він залишився сам.
Його сухі вуста ледь розтулилися.
— Чому…
Він повільно кліпнув, борючись із собою.
— Чому він не відкривається?
Ча Відже розтиснув пальці, випустивши руків’я меча. Побілілі від напруги руки повільно повернули свій природний колір, а сам він швидко озирнувся.
Біле й червоне.
Все завмерло.
Все мертве.
Я — єдиний, хто залишився в живих.
І в ту мить, коли він це зрозумів, його охопило тільки одне бажання:
— Я хочу повернутися.
Холодний піт стікав по скронях. Його починало нудило. Ча Відже підвів голову. Сліпуче біле небо било прямісінько в очі. Було нестерпно. Він мружився, намагаючись хоч якось сховатися від цього світла. І тоді одна-єдина сльоза повільно скотилася сухою щокою.
— Я хочу жити…
Це була нестерпна самотність.
Різкий біль повернув його до реальності. Він поглянув униз і побачив чорні пальці, що дряпали тильну сторону його руки, на якій залишився тонкий червоний слід. Ча Відже знову підвів очі. Лі Сайон дивився прямісінько на нього з тим самим виразом обличчя, ніби ось-ось заплаче.
Їхні погляди зустрілись. Серце Ча Відже, що досі калатало від тривоги, на мить затихло, щоб у наступну секунду вибухнути ще швидшим ритмом.
Причина, через яку Ча Відже зміг знайти свій шлях у незнайомому місці, причина, чому він не загубився, хоч і був, наче повітряний змій із обрізаною ниткою, що метався на вітрі…
Рука Лі Сайона ніжно погладила його пальці. Так, бували дні, коли навіть така дрібка тепла здавалася безцінною.
Після розлому моє життя трималося на тобі. І саме тому…
— Я був по-справжньому щасливим.
— …
— Тому не плач…
Коли Ча Відже нарешті вимовив ці важкі слова, йому стало дещо легше.
Ха-а-а…
Ча Відже тихо видихнув і схилив чоло на плече Лі Сайона.
Пуф, і пакет впав з чужих рук на землю.
Немов чекаючи саме цього моменту, велика долоня обійняла його за шию, м’яко масажуючи потилицю, а інша рука так звично обвила його талію. Плече мимоволі сіпнулося. Ча Відже затамував подих, і по його шкірі побігли сироти, а кров миттєво вдарила в голову. Ах, зачекай…
Це неправильно.
Цього не мало статися, але думки плуталися занадто сильно, напевно, саме через цей жар. Інстинкти тягнули його ближче, а розум шепотів, що це помилка. Пальці затремтіли, а тіло тим часом нестерпно палахкотіло. І саме в цю мить щось вологе торкнулося його мочки вуха.
— Тобі потрібна зовсім інша порада…
Різкий біль пронизав його вухо.
— Гей, та що ти?!
Ча Відже спробував відсунутися назад, але рука на потилиці не збиралася його відпускати. На мить здалося, ніби він опинився у в’язниці з вогню, ім’я якій було Лі Сайон. Зовсім поруч з його вушком пролунав тихий, низький сміх.
Лизьк.
Язик ковзнув по його вуху. Ча Відже ледь стримався, щоб не зойкнути.
— Як тобі?
— Щ-що?
— Моя акторська гра.
— Що?
Очі Ча Відже розширились, і він різко відхилився назад, з подивом зрозумівши, що це вдалося доволі легко. Лише тоді він побачив обличчя Лі Сайона, на якому уже не було сліз і спотвореного виразу — лиш хитра усмішка, що грала на його повних губах.
— Попався, — Лі Сайон висунув кінчик чорного язика.
Ах, бляха.
Ча Відже скреготнув зубами й відштовхнув від себе тіло, що міцно його обіймало.
— Відвали!
— Чого ж ти такий сердитий, хьоне?
Пальці швидко стиснули його талію в обіймах, а міцне стегно вперлося між його ніг. З якоюсь жахливою легкістю Лі Сайон підняв його, торкнувшись губами лінії щелепи під маскою.
— Після такого палкого зізнання.
