《Тіньпост гільдії Падо》
[※ Будь ласка, дотримуйтесь правил користування сервісом!]
[※ Повідомлення, які не відповідають правилам, можуть бути видалені без попередження.]
Заголовок: [Анонім] Що це взагалі було?
240 нісся за кимось аварійними сходами, ніби вбити збирався. Мені ж не здалося?
Коментарі (99+)
— Ні, не здалося, лол.
⤷ Та невже? А я вже подумав, що підсипав собі галюциногени в салат. Добре хоч, що ні.
⤷ Що ж у тебе там за життя, Аноніме?
— Ти тільки 240 бачив?
⤷ Ага, і вперше почув, як він кричить ;;
⤷ Ти ж головне пропустив… Попереду був J.
⤷ ????? А що це J у нашій гільдії забув?
⤷ Та хтозна, може, 240 його сюди притягнув.
⤷ Типу викрав?
⤷ Та ну, не сміши.
Заголовок: [Анонімно] Але в 240 були синці на шиї.
І не просто якийсь там один синець, а синці від чиєїсь руки. Щоб у S-рангу залишився такий слід...
Чи може бути?..
Коментарі (99+)
— Схоже на те…
— Я краще більше нічого говорити не буду, бо не хочу особистої зустрічі з 240.
⤷ І то правда.
⤷ Та звідки він то дізнається, якщо тут все анонімно? Лмао.
⤷ Не недооцінюй здібності Со Мінґі добувати інфу…
— Ах, я зрозумів! J і 240 пожертвували собою заради нудьгуючих післяобідніх працівників…
⤷ J — наш козак.
⤷ Після обіду так спати хотів, але після такого сон як рукою зняло.
Заголовок: [Анонімно] Але ж номер один є номером один не просто так.
Вони такі швидкі й спритні. Я тільки кліпнув, а вони вже внизу.
Коментарі (99+)
— Фр, навіть вітер повіяти не встиг.
— Може, у них є навичка телепортації?
— Головне, що хоч будівлю не рознесли. J найкращий!
⤷ А дарма… Якби рознесли, ми б усі додому пішли.
⤷ Ой, точно.
⤷ Може, він повернеться і трісне ще трохи по гільдії? Тільки так, щоб будівля не повністю завалилась?
Заголовок: [Анонімно] Підсумок усіх постів з головної сторінки.
Деякі речі — чиста вигадка.
Не знаю, що сталося після статті, але 240 точно тримав J у заручниках.
J, який понад усе цінує свободу, задушив 240 і зник, як вітер.
240 гнався за ним, як скажений (свідки можуть це підтвердити).
А також є докази: 240 кричав щось типу «Ти з глузду з’їхав? Зупинись негайно!» — і ще всякі загрозливі речі.
J вибив двері та успішно втік.
А також заблокував скло своєю здатністю, тож перший поверх став чимось на кшталт теплиці.
Захисник зараз у повному розпачі.
Це ж схоже на правду?
Коментарі (99+)
— Чому я відчуваю, ніби мій мозок зламався від цього підсумку?
⤷ ЛОЛ АХАХА
⤷ Тепер ще й від постів ментальні атаки ловимо. Жорстко.
— А це точно правда?
⤷ Хто його знає **
⤷ Про решту не в курсі, але те, що J придушив 240, а потім той гнався за ним, ніби вбити хотів, — чиста правда. Я сам то все бачив.
⤷ Гарна суміш брехні й правди.
⤷ А я так злякався, що знепритомнів на місці.
— А секретарі чому досі мовчать? Де наші обіцяні плітки?
⤷ Якби секретарі тут були, вони б це лайно не розгрібали, лол.
⤷ І то правда. Тримайтеся там.
⤷ Вони, мабуть, сьогодні працюють понаднормово. Тримаємо за них кулачки.
Заголовок: [Анонімно] Одним реченням.
J і 240 придушили один одного і вирішили погратися в квач.
Коментарі (99+)
— Що тут взагалі коїться?..
— Цей пост точно скоро видалять.
— Ха-а-а…
Велика й міцна долоня з кістлявими пальцями опустила телефон, і за мить пролунало важке зітхання. Бе Вонву схопився за голову і тихо застогнав. Здавалося, він уже не вперше за день зітхає з таким безнадійним розпачем.
Перший поверх будівлі гільдії Падо, внутрішнє кафе. Ще кілька хвилин тому тут було гамірно, а зараз настала цілковита тиша. Лише троє людей і досі сиділи посеред цієї пустки.
Бе Вонву зітхнув знову, так, ніби від цього зітхання могла тріснути земля.
— Ха-а-а…
— Ви перестаньте вже так зітхати, заступнику.
— …Вони ж усе бачили, так?
— Ну, ми намагалися це якось приховати… Але, схоже, найважливіше все ж побачили.
Повітря наповнилося свіжим запахом трав. Вікна, через які раніше все було добре видно, тепер заросли соковитою зеленню й квітами. Кан Чісу повільно бовтала свій полуничний лате соломинкою, а її темно-зелені очі виблискували смарагдовим блиском. За барною стійкою стояв не працівник-студент, а фігура, дуже схожа на людину, сплетену з ліан.
— Варто було одразу йти у підземелля… Навіщо взагалі мені була ця кава… — пробурмотів Бе Вонву.
— Пізно шкодувати, заступнику. Треба думати, як тепер це все розгрібати.
— Що це взагалі було, Сайоне?.. Скільки разів ти ще плануєш потрапити на першу шпальту?
— Цього разу не я винен…
Відповідь прозвучала тихо і жах як незадоволено. Лі Сайон сидів на одному зі стільців, закинувши одну ногу на іншу, й масажував скроні, міцно заплющивши очі.
Черговий дзвінок обірвався, і на екрані висвітилося повідомлення про помилку з’єднання. Його і без того витончені брови ще більше зійшлися на переніссі. Він набрав номер знову.
— Тепер ще й слухавку не бере… — холодно прошепотів Лі Сайон.
— J… Тобто, ну… Він же не просто так затіяв цього «квача», правда ж? — обережно промовив Бе Вонву.
— Гадки не маю…
Лі Сайон скрипнув зубами і міцно стиснув щелепу. З-за його плечей миготіла ледь помітна темна аура, а його чорний плащ робив образ ще більш похмурим.
— Блядство. Я просто запропонував йому пообідати, і він взяв і злиняв, наче за ним демон гнався. Це хіба моя вина? — прошипів він крізь зуби.
— …
— От скажи мені, Бе Вонву. Це що, я винен, що покликав людину, яка спала цілий день, перекусити?
— Т-та ні… Запросити у такому випадку поїсти — це ж добра справа…
— Що б я не казав, він мене просто не слухав. Що, вже навіть поїсти зі мною не хоче? Навіть поговорити? Тому-то і вирішив втекти?
Чим більше він говорив, тим дужче закипав. Це ставало дедалі небезпечніше. Якщо так піде й далі, то Лі Сайон просто вибухне від злості.
Кан Чісу й Бе Вонву переглянулися.
Ти перший.
Ні, ти. Хто з нас тут заступник лідера гільдії?
Після короткої мовчазної дуелі Кан Чісу широко розплющила очі, ніби кидаючи йому виклик, і врешті Бе Вонву здався.
— Сайоне. Можливо… Ну, ти… Ти ж не замкнув J десь, га?
— Що? Ха…
Лі Сайон тільки скривився, і на його витонченому обличчі з’явилася жорстока усмішка.
— Ти сліпий? J хіба схожий на того, кого можна замкнути?
— Та я не це мав на увазі… Просто, знаєш, у житті буває всяке, розумієш?
— Ні, — коротко відповів Лі Сайон.
І Бе Вонву нарешті видихнув з полегшенням, та все одно крадькома кинув погляд на чужу шию, де красувався темний синяк у формі відбитка руки. Тіла S-рангів настільки міцні, що на них і дрібну подряпинку залишити важко. А для того, щоб таку мітку лишити, потрібно було добряче Лі Сайону вгатити…
Ах, він не хотів знати більше. Бе Вонву виростив цього хлопця власними руками, піклувався про нього і підтримував у найтяжчі часи. Він не хотів знати подробиці його дивного любовного життя, але все було занадто очевидно навіть для такого наївного і простого, як Бе Вонву.
Він закрив обличчя руками. Якби ж він був хоч трохи тупішим!..
І в ту ж мить Кан Чісу гепнула стаканом об стіл.
— А от зараз!
Бе Вонву та Лі Сайон одночасно підняли голови. Незважаючи на їхні пронизливі погляди, вона плеснула в долоні, не виявивши ані крихти страху.
— Со Мінґі сказав, що пішов за J, так?
Маленьке Диво Со Мінґі з’явився з тіні Лі Сайона й одразу ж розчинився в ній після того, як отримав наказ, навіть не встигнувши як слід зорієнтуватися у ситуації.
— Т-так, саме так, — кивнув Бе Вонву.
— Со Мінґі не переможе J, але принаймні визначить його місцезнаходження, так? Ймовірно, вже й GPS увімкнув.
— Логічно.
— Якщо ми просто сидітимемо тут і теревенитимемо, то нічого не з’ясуємо, — вона рішуче підняла вказівний палець. — Заступнику, подзвони Чхве Ґойо.
— Га? Добре…
— А лідер гільдії… — серйозно додала Кан Чісу. — Спробує виглядати жалюгідно.
— Ха…
Ча Відже сперся на поруччя даху. Його погляд блукав по блідому небу, вкритому білим попелом, що кружляв, наче сніг. Він роздратовано цокнув язиком на телефон, що безперервно вібрував у його руці. Втекти було хорошою ідеєю, звісно, але…
Йому було нікуди податися.
І як це можливо…
Ча Відже сперся головою на руку. Ресторан похмільного супу був надто очевидним вибором, Юн Бін, напевно, зайнятий, а затишне гніздечко Хон Йесона… Ча Відже похитав головою, одразу ж відкинувши цю думку. Занадто складно. Тікати до Хон Йесона від Лі Сайона — це все одно, що з вогню у полум’я стрибати.
Може, купити будинок?..
І раптом він пригадав, що його старе помешкання доглядає Гам Сокйон. Можливо, варто навідатись туди… Ча Відже тихо зітхнув.
— Клієнте, будь ласка, поверніть мій телефон. Прошу вас, це ж питання життя і смерті, — благав Со Мінґі, якого він прив’язав за запʼястя до поруччя даху краваткою.
Вузол був досить вільний, щоб його можна було легко розв’язати, та справжнім кайданом була не та чорна краватка, а сам же Ча Відже.
Телефон знову завібрував. Ча Відже глянув на екран — телефонував «Лідер гільдії». Він не відповідав, тож тепер, схоже, Лі Сайон вирішив подзвонити Со Мінґі. Ча Відже присів перед ним навпочіпки і показав екран.
— Візьми слухавку й скажи, що загубив мене.
— Що? Але ж…
Хрусь.
Ча Відже без слів хруснув пальцями, і Со Мінґі швидко закивав. Лідер гільдії був далеко, а от кулаки Ча Відже — зовсім поруч. Той провів пальцем по екрану і підніс телефон до вуха Со Мінґі.
— Так, лідере гільдії, — вдихнувши поглибше, заговорив той.
— …
— Лідере гільдії?
У слухавці довго панувала тиша, аж поки не пролунав легкий вдих.
— J зараз із тобою, правда ж?
— Щ-що? Ні, зовсім ні! Звідки ви…
Голос Со Мінґі зірвався, і його спроба збрехати з тріском провалилася. Ча Відже вхопив його за комір і беззвучно промовив:
— Померти хочеш?
Со Мінґі затряс головою так шалено, що сонцезахисні окуляри дзенькнули об телефон, а Лі Сайон тим часом мовчав у слухавку.
— Я… Щось зробив не так? — через деякий час спитав той.
— …
У Со Мінґі аж щелепа відвисла. Ча Відже, який і тримав телефон, був не менш ошелешений. Ніколи раніше він не чув від Лі Сайона такого тону.
— Я ж просто хотів поїсти разом… А ти отак взяв і втік… — пробурмотів той далі.
…Серйозно?
Якщо так подумати, Лі Сайон теж, мабуть, розгубився. Вони ж нормально розмовляли, і раптом Ча Відже зірвався й утік. Але все одно…
Ча Відже почухав потилицю. Від того голосу у нього аж сироти по спині побігли, вуха засвербіли, а пальці мимоволі стиснулися в кулак.
Якщо лише від його голосу таке відбувається, то як я взагалі маю зустрітися з ним наживо?!
— …Хьоне, ти на мене сердишся? Справді не хочеш зі мною говорити?
Ча Відже відкрив рота, але за мить затамував подих. Здавалося, варто йому заговорити, і голос зрадницьки зламається. Со Мінґі, вловивши настрій Ча Відже, тихенько розв’язав краватку та почав обережно відсовуватись подалі від телефону.
Та тільки-но Ча Відже зібрався щось сказати, як Лі Сайон озвався першим:
— Тоді я…
За спиною виникло достобіса знайоме відчуття. Таке вже не раз з ним траплялось. Ча Відже миттєво обернувся. Просто посеред даху з’явилися великі двері. Вони повільно прочинилися, і по той бік зʼявився простір, залитий зеленню, немов справжній ботанічний сад. Звідти війнуло запахом свіжої трави.
— Ік!
Романтичний провідник, який з останніх сил тримався за ручку, тихо зойкнув і знепритомнів. Довгі ноги витончено переступили його тіло й ступили на дах. Чорний плащ майнув у повітрі.
— Бляха, — прошепотів Ча Відже.
— …Принаймні, я не настільки дурний.
Блядство!
