Тьохк.
— Га?
Тьохк, тьохк, тьохк. Раптом його серце гучно загупало. Ніби нічого не змінилося, але щось було не так.
Ча Відже стиснув куртку. Тим часом Лі Сайон уже зробив крок уперед. Його млявий голос змішався із солодким ароматом, що витав у повітрі. Під яскравим світлом коридору Ча Відже бачив лише його темний силует.
— Я хотів додати інтерв’ю з директоркою, але вона вперто відмовлялась…
— …
— Юн Бін теж не захотів. Напевно, за її наказом. От я й розізлився.
— …
— Проте Сон Чохон виявився напрочуд зговірливим. Він погодився майже одразу. Напевно, через імідж…
У його словах була якась дивна легкість, навіть грайливість. Бліда шкіра під темним волоссям, сліди від пальців на шиї, що вже блякли… Його пальто ледь хиталося в такт рухам, а гострий профіль носа й губ вимальовувався щоразу, коли він ледь повертав голову. І невдовзі Ча Відже помітив, що Лі Сайон дивиться чітко на нього.
— …Хьоне?
— …
— Щось не так?
Ча Відже поглянув на Лі Сайона наново. Хіба в нього завжди були такі широкі плечі? Він завжди був таким високим? Тепер він був на пів голови вищим за Ча Відже. І коли той не рушив слідом, Лі Сайон зупинився й обернувся.
Перед ним уже стояв не хлопчик, якого він колись урятував, а цілком дорослий чоловік.
— Навіщо ти це зробив? — недовго думаючи, запитав Ча Відже.
— Що саме? Ах… Документалку?
— Мгм.
Лі Сайон кліпнув, ніби почув щось дивне. Його відповідь прозвучала буденно, так, ніби це було найочевидніше у світі.
— Я ж уже казав. Зробив, бо дурні почали тебе забувати.
— Мертвих завжди забувають. З часом усе…
— А хто сказав, що ти мертвий? Угх, та що це з тобою?
— Всі ж думали, що я загинув. Навіть меморіал поставили.
— Тобі що, з голоду дах знесло? — Лі Сайон роздратовано цокнув язиком. Він розвів руки, а потім ткнув пальцем у чужого лоба і поглянув прямісінько на нього. — Першим руку простяг саме ти, Ча Відже.
Перед очима промайнуло бліде обличчя серед почорнілих від отрути руїн. Ледь живий, із ледь відчутним серцебиттям, слабко підіймаючимися грудьми, губами, що беззвучно ворушилися. Тихе, майже нечутне благання про порятунок.
— Будь ласка… Врятуйте…
І тоді він простягнув руку.
— Все буде добре.
І без вагань схопив знівечену, роз’їдену отрутою долоню.
Ча Відже кліпнув. Від тієї долоні не лишилося й сліду. Замість неї перед ним тепер була велика, сильна рука.
— Ти ж обіцяв, що повернешся, — випалив Лі Сайон.
— …
— А я просто виконав свою частину обіцянки.
Ча Відже трохи розтулив губи. Це ж була така… Егоїстична обіцянка. Тоді він і сам не був певен, що виживе. Просто потягнувся до єдиної руки, яку міг урятувати.
Але той хлопець…
Той Лі Сайон…
Навіть через вісім років не відпустив його руки.
У Ча Відже стиснулося горло, і він не міг вичавити з себе й слова. Звідки в нього така віра? Звідки це безумовне переконання? Зітхнувши, Лі Сайон прибрав руку з його обличчя і провів пальцями по чорнявому волоссю.
— Тепер ти задоволений?
— …
— Якщо все зрозумів, ходімо. Треба хоч щось поїсти, бо так не можна…
Лі Сайон роздратовано цокнув і розвернувся, але Ча Відже так і не рушив з місця. Ні, він просто не міг зрушити з цього місця.
— …
Здавалося, що земля під ногами розпливається. Пальці рук і ніг поколювало. Серце пришвидшило хід настільки, що аж дух перехоплювало, а у голові було порожньо.
Ча Відже насилу ковтнув. Вдих, кліп, ковть. Звичайні дії здавались важкими і такими незвичними. Всі його відчуття прикулися лише до одного — до Лі Сайона.
Той повільно обернувся.
Він кліпнув, і його довгі вії затремтіли. Губи ледь розтулилися, а груди спокійно собі здіймалися. Брови зсунулися до перенісся. Коли він трохи нахилив голову вправо, темне волосся м’яко ковзнуло слідом, а у повітрі знову розлився той солодкий запах. Почорнілі на кінчиках пальці, що торкнулись чужої щоки, ледь здригнулись.
Ча Відже схопився руками за маску. Навіть якщо він міг закрити очі, то ніяк не міг приглушити свій нюх чи слух.
— Хьоне? — до нього долинув допитливий голос Лі Сайона.
Пальці Ча Відже нервово смикалися на масці. Бляха.
Що це зі мною?..
Він важко видихнув. Хоча він і не був під водою, але зараз відчував, ніби задихається.
Якщо дивитиметься на Лі Сайона ще бодай секунду, то просто зламається. Це просто не могло тривати далі. Він навіть не усвідомив, як зробив крок назад, а його погляд мимоволі метнувся навколо в пошуках виходу. Він помітив аварійні двері біля ліфта, яким вони щойно спускалися. Зовсім поруч з ним мляво миготіла зелена лампочка.
— …Ух.
Ча Відже різко вдихнув і…
Туп-туп-туп!
…Кинувся ****до аварійного виходу. Лі Сайон застиг, роззявивши рота, а потім стиснув зуби і роздратовано провів рукою по волоссю.
— Якого… Ти що, збожеволів?!
Ча Відже стрімголов помчав сходами і за мить почув позаду себе важкі кроки. Він ледве зиркнув за спину і побачив, як Лі Сайон летить слідом.
— Ти що твориш? З глузду з’їхав? — крикнув той.
Та я з’їду, якщо не втечу!..
Ча Відже стиснув зуби й почав перестрибувати по кілька сходинок.
Туп-туп-туп.
Дивом ноги ще не підкошувалися, але й Лі Сайон від нього зовсім не планував відставати. Здавалося, він почув, як той вилаявся, а потім кроки позаду стали ритмічнішими. Схоже, він теж почав перестрибувати по пару сходинок.
— Не йди за мною! — крикнув Ча Відже.
— Скажи, чому ти так поводишся! Тобі що, соромно стало?! Чи ти справді збожеволів?!
— Це не те, про що ти думаєш, тож перестань переслідувати мене!
— А як мені знати, якщо ти нічого не кажеш?!
— А ти сам хоч щось сказав?!
— Ми серйозно зараз з приводу цього будемо сперечатися? Ти що, бляха, робиш? — Лі Сайон був у нестямі. — Хочеш щось сказати — скажи нормально, в тиші, віч-на-віч! Це що взагалі за абсурд, розбиратись на ходу?!
…І справді. Ча Відже вже збирався щось йому відповісти, але раптово кинув погляд униз і завмер. Біля аварійного виходу хтось стояв з відкритим від подиву ротом.
З форменого одягу та бейджу було одразу зрозуміло, що це хтось із гільдії Падо.
Ах… Я ж про це зовсім не подумав. Після всього цього галасу звісно ж, хтось мав вийти подивитись, що відбувається!
Ча Відже зціпив зуби й пришвидшив крок. Туп-туп-туп — десь за його спиною Лі Сайон роздратовано зітхнув, а відчуття того, що за ним хтось небезпечно близько, тільки зростало.
— Ти зупинишся чи як? Скільки ще плануєш тікати?!
Та до самого пекла!
— Стій, бляха! Інакше як ми взагалі поговоримо, га?!
Але чим більше Лі Сайон тиснув, тим сильніше впирався Ча Відже і зовсім не планував зупинятися. Чим нижче вони спускалися, тим більше людей починало виходити подивитися, що ж там таке відбувається.
Вони затамували подих від шоку, побачивши Ча Відже в його чорній масці, а потім заволали від страху, коли помітили, як Лі Сайон женеться за ним.
П’ятий поверх. Четвертий. Третій. Вже майже хол. Ча Відже швидко згадав планування будівлі гільдії Падо зі свого останнього візиту. Вийти головними дверима означало потрапити під пильний погляд занадто багатьох очей. Йому потрібно було сховатися, втекти через чорний вихід або прорватися у вікно. Добре. Це був ідеальний план.
Другий поверх.
Перший.
Ковзь!
Його підошви ковзнули по гладкій підлозі, і Ча Відже схопився за ручку аварійних дверей.
Клац.
Вона не піддається. Замкнено.
Він зиркнув угору. Лі Сайон від слова зовсім не виглядав втомленим, хіба що волосся було розтріпане, а на його обличчі — найхолодніший вираз, який Ча Відже коли-небудь бачив. Серце гупало, як шалене. Важко сказати, чи від утоми, чи від вигляду Лі Сайона.
Ча Відже різко смикнув ручку і, не вагаючись, ударив ногою по дверях.
БАХ!!!
Усередину хлинуло яскраве світло. Через скляні стіни було чітко видно просторий хол гільдії Падо та те, що було за його межами.
За головним входом зібралася юрба людей. В одному з кутків лобі розташовувалося кафе, де кілька мисливців із гільдії Падо сиділи за столиками. Ча Відже впізнав серед них деякі обличчя і навіть зустрівся поглядом із Бе Вонву, який від шоку аж виплюнув каву.
І тут з-за спини накотила загрозлива аура. Якщо його впіймають, це буде кінець. Ча Відже різко кинувся вперед. Лі Сайон вибіг за ним і зірвався на крик:
— Стій, хьо!..
Але вчасно зупинився, усвідомивши, де вони. Натомість він вигукнув ім'я, яке колись давно повторював багато разів.
— J!
J озирнувся буквально на мить, а потім знову рвонув щосили. Лі Сайон, вдивляючись у лобі, що перетворилось на цілковитий цирк, хрипко засміявся.
— Ох… Збожеволіти можна.
— Оу… — Бе Вонву видав з себе розгублений стогін. У чашці вже не лишилось навіть краплі від теплої кави.
І саме в цей момент з тіні, що тягнулася за Лі Сайоном, раптом виринуло чорне чубате чоло. Со Мінґі в темних окулярах повільно витягнувся з тіні, поставив на підлогу паперовий пакет із логотипом корейського ресторану й озирнувся навколо.
— Га?.. — промимрив він розгублено.
— …
— Лідере? Ви що тут робите? Ви ж ніби в офісі були?..
— Негайно.
— Вибачте?..
Не зводячи очей з фігури Ча Відже, що швидко віддалявся, Лі Сайона різко вказав на нього.
— Наздожени його. Зараз же!