Минуло ще півтори години, перш ніж Ча Відже нарешті відчинив замкнені двері. Весь цей час Лі Сайон спокійно чекав. Та, правду кажучи, це навіть не було схоже на очікування — радше на мить, що промайнула в порівнянні з тим, скільки вже довелося чекати.
Почувши кроки, що наближалися до дверей, Лі Сайон підвів голову. З-за прочинених дверей визирнула голова Ча Відже, і той примружено на нього глянув.
— …А ти чого там сидиш?
— Чекав… Поки ти вийдеш, — лежачи щокою на руці, Лі Сайон звузив очі й усміхнувся. — Трохи охолов?
Ча Відже продовжував ховатися за дверима, з підозрою на нього дивлячись.
— Це все Скумбрії підстроїли, так?
— Можна й так сказати.
— Я бачив фото. Вони ніби спеціально старалися, щоб усе виглядало красиво. Це ж ти влаштував, хіба ні?
— Ах, тобто навіть ти вважаєш, що знімки вийшли вдалими. Ну, хоч щось приємне…
— Ти, малий… Я з них шкуру здеру.
Вилаявшись, Ча Відже рішуче попрямував уперед. Вираз його обличчя був далеким від спокійного, ніби він от-от увірветься на рибний ринок і справді надає прочухана Скумбріям. Лі Сайон навмисно нахилив голову, щоб краще було видно слід від руки на його шиї. Із цим жестом лють Ча Відже трішки стихла.
— Але завдяки цій статті всі інші проблеми швидко зникли.
Лі Сайон подумав, що було б непогано, якби синець залишився ще надовго. А як почне бліднути, то можна буде попросити про ще один. Від цієї думки він мимоволі всміхнувся й потягнувся до краю кофти Ча Відже.
— Здається, ми використали наші імена, щоб трохи заспокоїти публіку.
— …
— Тобі ж стало хоч трохи легше?
Та Ча Відже мовчав. На його обличчі пролягла дивна тінь, яка Лі Сайону від слова зовсім не сподобалась.
Лі Сайон уважно вивчав його вираз, намагаючись вгадати, про що він думає. Та все ж він вирішив закрити цю тему і м’яко перевів розмову.
— Ти, мабуть, зголоднів? Ти ж досить довго спав.
— Ах, та трохи.
— Ходімо вниз. Я скажу, щоб їжу принесли до кабінету.
— А нам обов’язково йти? Може, залишимось тут?
— О… Хочеш поїсти отак?
Лі Сайон хитро усміхнувся й просунув пальці під кофту Ча Відже. Той миттєво схопив його за зап’ястя й відтягнув руку.
— Гей, нас так-то можуть побачити. Та і маску треба буде зняти.
— У мій кабінет ніхто просто так не зайде. Та й у мене там робота накопичилась.
— …
— Якщо ти так хвилюєшся… Можу поставити когось на варту біля дверей?
— Та ні, не треба вже аж так…
Ча Відже завагався. Й усвідомлював Лі Сайон це чи ні, але побачивши цю гримасу, йому ще більше захотілося подражнити Ча Відже. Він підвівся зі стільця й кивнув підборіддям у бік виходу.
— Я тільки переодягнуся. Де мої речі? — буркнув Ча Відже, крутячи між пальцями ґудзики на розхристаній сорочці.
— У гардеробній. Там же і маска.
Ча Відже пішов до гардеробної, наче був у себе вдома. Було приємно бачити, як невимушено він орієнтується у його квартирі. За кілька секунд почувся шелест одягу. Лі Сайон склав руки на грудях, уважно прислухаючись до цих звуків. Після короткого зітхання Ча Відже вийшов, повністю перетворившись на J.
Усього лише маска, але атмосфера змінилася миттєво. Від розслабленого Ча Відже не лишилося й сліду, а маска, що приховувала не лише емоції, а й усе обличчя, створювала відчуття гнітючої напруги.
Трохи згодом вони разом зайшли в ліфт. Минуло лише кілька місяців з того часу, як вони востаннє стояли тут удвох, але здавалося — ціла вічність. Тоді Ча Відже насторожено тулився до стінки, а тепер же стояв спокійно, пліч-о-пліч із Лі Сайоном.
— До речі… Твоя бабуся і Хаюн знають, що ти — J? — спитав Лі Сайон, пильно дивлячись на світле, майже попелясте волосся Ча Відже.
— Гм? Ні, — коротко відповів Ча Відже. — Я сказав, що закрив ресторан похмільного супу… І що тепер працюю в гільдії Падо. Вони лише знають, що я мисливець.
— Але ж те повідомлення… Здавалося, ніби вони в курсі.
— …Не думаю?
Він нахилив голову, мовби щось не складалося у його голові.
Ча Відже так і не сказав їм, що він — J. Ні тоді, коли вперше прийшов до них в образі змученого клієнта, що просив поїсти супу, ні тоді, коли згодом попросився попрацювати в їхньому закладі.
Двері ліфта відчинилися. Як і казав Лі Сайон, на поверсі, де знаходився кабінет лідера гільдії, було тихо.
Кроки Ча Відже відлунювали в порожньому коридорі… Аж раптом він різко зупинився.
— Ох.
Здавалося, щось давно забуте промайнуло у його пам’яті. Лі Сайон, що йшов поруч, розгублено озирнувся.
— Що сталося?
— Можливо… Вони таки знають. Так, здається, вони і справді знають.
Ча Відже бездумно потер маску, а під нею вже виступив піт. Голос, і так спотворений маскою, затремтів ще дужче.
— Тепер згадав… Тоді я прийшов до них у костюмі J…
— Що ти маєш на увазі?
— У формі, що я носив як J!
Того разу, щойно розплющивши очі, він пішов за запахом і вийшов до дверей ресторану похмільного супу. У той момент по телевізору якраз ішов документальний фільм до восьмої річниці розлому Західного моря. На екрані навіть миготіла фотографія J в бойовій формі. Бабуся тим часом чистила часник, краєм ока поглядаючи на екран, а він змучено стояв поруч у тому самому пошарпаному костюмі.
Та ні, вона ж могла й не впізнати…
— Гей, Лі Сайоне. Ти дивився той документальний фільм про J? Там ще інтерв’ю з мисливцем Сон Чохоном було, — Ча Відже швидко повернувся до Лі Сайона.
— …Га?
— Дивився чи ні? Кажи швидко.
— Хах.
Лі Сайон мовчки подивився на нього і пирхнув. Сміх швидко перейшов у знущальне глузування у стилі Лі Сайона.
— Авжеж дивився… Це ж гільдія Падо його знімали, — відповів він, звузивши очі.
— …Що?
— Від ідеї до фінансування і зйомки — все було на Падо… Тож так, я його бачив.
— Що-о-о?
— От чесно… Треба було й логотип гільдії туди втулити, — пробурмотів Лі Сайон.
То ось воно як. Мабуть, ті вісім років і справді все стерли з його пам’яті. Ча Відже різко схопив Лі Сайона за плечі.
— Я ж не весь фільм дивився. Лише інтерв’ю й трохи перед ним. Там показували, як я бився?
— Гм? Авжеж. І бій, і інтерв’ю перед входом у підземелля… Все показували.
— …
— А чого питаєш?
Тривога тільки наростала.
Ча Відже гарячково намагався пригадати минуле. Що ж тоді зробила бабуся?
Він доїв суп, але не знав, що й робити, бо не мав при собі грошей, аби заплатити за їжу. Та бабуся його не сварила і натомість простягнула йому темно-синю куртку й чорну кепку.
— Якщо ти ходитимеш у такому вигляді, тебе зловлять. Тож швиденько одягни це.
Після цього він ніяково зняв свою пошарпану куртку, натягнув ту, що дала бабуся, і низько насунув кепку на очі. Чому вона дала йому цей одяг? Через поранення? Ні.
…Щоб мене не впізнали?
Обличчя Ча Відже зблідло.
Тепер, з відстані часу, він усе зрозумів. Після виходу з розлому Західного моря він був ні живий ні мертвий і навіть не подумав, що його одяг привертає увагу і що варто було б чимось прикрити обличчя. Усе, про що він тоді думав — як втамувати голод, найпростіше з усіх людських потреб.
Якби не доброта бабусі, його могли б упіймати просто там, на місці. Його неприкрите обличчя, сам факт повернення, навіть його рішення втекти і залягти на дно…
— Вона знала… Вона дивилась той фільм, і все одно просто дала мені кепку… — голос Ча Відже затремтів, і він прикрив рот долонею.
— Ну, звучить логічно.
— Що?
— Ти просто не уявляєш, скільки тебе тоді показували.
Лі Сайон беземоційно поглянув на Ча Відже, а тоді відвернувся.
— Ти був на кожному каналі. Люди днями сперечалися, чи варто взагалі пускати туди J чи ні… А коли таки вирішили, то почали крутити всі твої досягнення, останнє інтерв’ю, твою спину, коли входив у розлом… Вони вичавили з тебе все, — холодно промовив він далі.
Тон Лі Сайона звучав так, ніби він просто переказує чужі слова. Та й сам він тоді був не в стані нічого дивитися. Ця новина була несподіванкою навіть для Ча Відже.
— Хто тобі це розповів? — раптом спитав він.
— …
Лі Сайон мовчки подивився на Ча Відже, а потім знизав плечима.
— Юн Бін.
— …
— Я з ним трохи пожив… Хай там як, — Лі Сайон схрестив руки і легко постукав по них пальцями, — ти був більш відомим, ніж думаєш. Не було нікого, хто б тебе не знав.
— …
— Ну, після того, як встановили меморіал, гадаючи, що ти помер, люди поступово про тебе почали забувати.
Це, мабуть, було неминуче. З часом з’явилися кращі, яскравіші мисливці.
Як пісок накриває пісок під час бурі, так і люди заміщають старі спогади новими. Про мисливця, який загинув у розломі, давно б мали забути. У найкращому випадку іноді згадували б: «Так, колись був такий…». Але точно не повірили б, що він досі живий.
Навіть він сам тоді збився з дороги.
— Я не міг так просто це залишити.
Але.
— Хто сказав, що можна просто взяти і забути про тебе?
Ча Відже безпорадно дивився на Лі Сайона.
— Все ж таки…
Він повернув у сторону Ча Відже голову, і їхні погляди зустрілися.
— Витрати на той документальний фільм окупилися, якщо його навіть у такому далекому місці показують, — Лі Сайон усміхнувся, піднявши догори кутики рота. — Правда ж?
