Пролунав крик, а вслід за ним — тоненький свист. Крик. Свист. Крик. Свист.
— Рятуйте!
І знову свист. З кожною секундою свист наближався. З панікою в очах чоловік метнув погляд до дверей і почав гарячкою рвати документи на столі.
Але їх було надто багато. Сам він просто не встигне. Блядь! Він прикусив губу до крові.
І саме тоді сталося це.
Тук-тук-тук.
Пролунав ввічливий стукіт у двері. Тож, вони нарешті його наздогнали. Чоловік важко ковтнув слину, витяг з кишені кнопку й стиснув її в долоні.
— …Хто там?
— Хто? Гість~ — відповів бадьорий, низький голос.
Голос, якого він тут ніколи не чув. Чоловік втиснувся спиною в стіну, і його пальці застигли над кнопкою. Раптом у розмову втрутився вищий, різкіший голос.
— Що ти мелеш? Відчиняй уже.
— А раптом там якийсь псих? Або монстр? Треба перевірити, чи голова у нього ще на плечах.
— Ха…
— Хоча розмовляти він наче здатен…
Чоловік зціпив зуби й натиснув кнопку.
Біп…
Скрегіт!
Щойно кнопка клацнула, як двері зірвало з петель, і щось стрімко кинулося всередині. Очі чоловіка округлились, і лише коли тіло розслабилося від шоку, щось потекло з його вуха. Він торкнувся вуха, чи, радше, того, що від нього лишилось, і за мить жахливий біль пронизав його тіло.
— А, а, а…
А-А-А-А-А-А!
Чоловік згорбився й завив, мов поранений звір.
У дверях стояли двоє. Чоловік, що недбало сперся об косяк і сховав руки в кишенях білосніжної парки, і жінка в чорній шкірянці, чиє обличчя було прикрите кепкою й маскою. Вона опустила маску до підборіддя, й на її червоних губах з’явилася тонка, кривава посмішка.
— Ти не міг зробити це акуратніше? А якби кров потрапила на документи? — прошепотіла вона різко.
— Ой, знову починаєш...
— Якщо тебе наймають, слухай замовника, зрозуміло?
— Вибач?~ Я слухаю лише тих, хто поважає мою свободу.
— Ти взагалі знаєш, скільки тобі заплатили? Виконуй свою роботу як слід.
— Ох, точно. Гм, то, може, мені?.. — чоловік підняв обидві руки. — Ой! Я ж хотів просто налякати, а випадково взяв і влучив~
— Ха… А якщо він помре від втрати крові?
— Та ну, від одного вуха не помирають~ Я й не таке пережив. До речі…
Серед крику знову почувся глухий, низький рик. Чоловік у парці кивнув підборіддям у бік темного кутка.
— Хочеш я цим займусь, якщо тобі надто вже складно?
— Та ні, просто облий його зіллям.
— Яка щедрість.
Жінка в чорному на мить зникла з поля зору. То тут, то там спалахнуло світло.
Плесь!
Кров бризнула на білі стіни, залишаючи довгі червоні смуги. Тим часом чоловік у парці, похитуючись, ніби п’янчуга, неквапно попрямував уперед.
Він ривком витяг закривавлену сокиру, що стирчала зі стіни, й опустився навпочіпки перед тремтячим дослідником. З леза поволі стікала кров.
Чоловік відкрив флакон із зіллям і смикнув дослідника за волосся.
— Руки геть~
— Ух…
— На твоєму місці я б послухався, перш ніж втратити ще одну кінцівку.
Закривавлені руки поспішно відпустили його, і чоловік вилив усе зілля прямо на обрізане вухо. Рана швидко затяглася, біль вщух, і навіть рик звіра у темряві нарешті змовк.
За кілька хвилин із темряви вийшла жінка — у неї на щоці лишилась краплина крові. Вона легким рухом змахнула кров із рапіри.
— Скільки людей ти викрав, щоб таке зробити? — зціпивши зуби, різко заговорила вона.
— …
— Гей, сюди поглянь~
Раптом перед його очима з’явилася рука, і прямісінько перед його носом клацнули пальці. Дослідник з жахом звів очі, а чоловік тим часом зняв капюшон. З-під нього вибилося скуйовджене, блідо-блакитне волосся, що блищало під світлом. Очі дослідника округлилися від жаху.
— Ч-ч-чому ти тут…
Сірі очі звузилися, на що Бан Ґюмін, Ґю-ґю, зловісно посміхнувся.
— Ну, мені заплатили?~ За гарненьку суму я зроблю будь-що.
Вимазані у крові черевики наблизились, і за мить руків’я рапіри вперлося дослідникові в спину.
— Невже маєш час на пусті балачки?
— Так-так, зрозумів~ — Ґю-ґю взяв дослідника за обличчя й підняв брови, глянувши на жінку. — То що нам потрібно дізнатися?
Вона різко зірвала кепку, і з-під неї розсипалося чорняве волосся з рідкими золотими пасмами. Яскраво-карі очі спалахнули лютим вогнем. Це була Ганібі.
— Усе, що стосується препарату, який дали Меттью… — вона замовкла, а потім похитала головою. — Хоча ні. Не обов’язково саме про нього. Витягни з нього все, що знає. Абсолютно все.
— Це доволі розмито~
— Судячи з того, що ми тут бачимо, ці виродки якраз і стоять за мутаціями. Тож вичисти його до самісінького дна.
— Ох, а тепер це звучить куди цікавіше.
— П-пощад…
Хрусь.
На руці, що тримала його обличчя, набухли жили. Хоч дослідник і завив від болю, звук потонув у долоні Ґю-ґю. Його очі спалахнули, а губи викривила посмішка.
— Ти можеш припинити вити? І не пускай слину… Я ж так-то трохи з гігієною дружу~
— Ух! М-мф!..
— Тш-ш, якщо ще раз закричиш, я вже не подбаю про твоє самопочуття, зрозумів?
— …
— От і добре, гарний хлопчик, — із широкою усмішкою Ґю-ґю послабив хватку й озирнувся. — Але, босе, ти ж знаєш, як працює моя здібність?
— Знаю.
— Тоді й знаєш, що я нічого не гарантую, правда?
— Знаю. Тому вперед.
Ганібі примостилася на краю столу й підняла розірвані аркуші. Коли їй вдалося зібрати перший шматок до купи, вона гмикнула й кинула крижаний погляд на дослідника.
— Якщо здохне, знайдеться хтось інший, з ким ми зможемо поговорити.
— Як жорстоко~ — Ґю-ґю з лукавим смішком глянув в налиті сльозами очі дослідника. — Ну що ж, я постараюся.
— …
— Хоча й самому вже цікаво стає…
Ґю-ґю витяг з кишені щось схоже на десятигранну гральну кістку і поклав її на ніготь великого пальця.
Клац!
Він підкинув її, мов монету, і кістка закрутилась у повітрі. Склавши руки, Ґю-ґю заплющив очі.
— Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє… — він промовив цілу молитву скоромовкою, ніби це було щось буденне. — …Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі.
Кістка продовжувала кружляти, поки не сповільнилась, і нарешті не впала.
— Амінь.
З гучним стуком впавши на підлогу, кубик покотився і нарешті зупинився, влучивши в ногу дослідника.
Шістка.
Ґю-ґю важко зітхнув і почухав своє скуйовджене волосся. Його рука, що на мить стала схожою на пазур звіра, мляво опустилась.
— Увесь місяць до церкви ходжу… І яка з того користь?
— У тебе є ще якісь варіанти?
— Аякже~ Хочеш спробувати?
— А що ще нам лишається? — Ганібі схрестила ноги. — Ти тут не просто так. Роби те, за що ми тобі платимо.
— Ах, точно…
Він схопив дослідника за обличчя, затулив йому рота і підняв над підлогою, немов ляльку. Між трохи розтулених губ чоловіка блиснули ікла. Його сірі очі пустотливо засяяли, варто було йому зігнути з хрускотом мізинець. За мить чужий крик застряг у його долоні.
— Якщо не хочеш, щоб було гірше, починай говорити, гаразд? А поки я почну з пальців…
Таємний роман між першим і другим номером.
Скандал навколо цих двох, що нещодавно сколихнув цілу країну, вщух, на диво, доволі швидко. І це все завдяки інформатору на ім’я Скумбрія.
Саме вони розпустили нові чутки, змішали старі й нові деталі, розмивши правду. Вони це посіяли, тому їм же і прибирати це за собою. Хоч Скумбрія і виступали за свободу слова, але хто встоїть проти погроз J із його вбивчою аурою?
— Із якого це часу свобода слова означає висвітлювання вигадок, га?
— Та це не вигадка, хьонніме! Це ж правда! А як же ті сліди на шиї лідера гільдії?!
— І що з того? Вони так-то від цього!
— Ай, ой, не бий!
Чутки про дивні сліди на шиї лідера гільдії Лі Сайона і про те, наскільки перший і другий номер близькі, ширилися Гантернетом, анонімними форумами й вулицями міста.
І через таємну домовленість між цими двома атмосфера, яка мала би заспокоїтись, залишалась напруженою. Бюро управління пробудженими стурбовано стежило за зростанням кількості зниклих мисливців низького рангу. Незважаючи на всі попередження і прохання не ходити на завдання поодинці й співпрацювати з гільдіями, зникнення не припинялися.
Колись пробуджені були символом сили й безпеки, а тепер на них почали дивитися як на ходячі бомби уповільненої дії, які могли мутувати будь-якої миті. Хай це й поки лишалось простою теорією змови…
— Ми вже на межі. Свідків більше не вдасться змусити мовчати.
— …
Юн Бін тихо зітхнув, постукуючи ручкою по столу. Все більше людей починало усвідомлювати, що ці мутанти колись були мисливцями. Його карі очі були сповнені тривоги.
— Клопітно ж…
— Ах, точно! — хтось швидко підняв руку. — Я щойно зустрівся з J! Може, попросимо його про допомогу?
— J?
— Так, він нещодавно був у Бюро управління пробудженими.
— О, в такому разі...
— Ні.
Категоричний голос урвав розмову. Рідкісна усмішка зникла з обличчя Юн Біна, і члени його команди насторожено перекинулися поглядами.
— У J зараз інші справи, — склавши руки, спокійно промовив він далі.
З білого горнятка поволі підіймалася легка пара. Гам Сокйон полюбляла тримати кавоварку прямісінько в кабінеті директорки і сама заварювала собі каву. Коли Ча Відже приходив у гості з тіткою, йому теж часто пропонували чашку. Хоч він ніколи її не пив, але йому і справді було приємно почути цю пропозицію.
Раптом йому згадалося тітчине дорікання:
— Навіщо ти даєш дитині каву?
І жартівлива відповідь Гам Сокйон:
— Він уже дорослий, нічого страшного.
Тепер Ча Відже вже не міг сказати, що прийшов «у гості».
Замість того, щоб сісти на почесне місце, Ча Відже сів навпроти Гам Сокйон, яка уважно до нього придивлялась. Її колись чорняве волосся тепер прорізувала сивина, а на обличчі з’явилися нові зморшки й шрами.
Цікаво, як саме в такі миті згадується плин часу. Ча Відже сам не змінився за ці вісім років, тож помічав зміни лише в інших — у Юн Біні, Гам Сокйон, Сон Чохоні чи навіть у Лі Сайоні.
Стук.
Гам Сокйон поставила чашку на стіл. Її гострий погляд у мить пом’якшився, і вона ледь усміхнулася.
— Давно ж ми не бачилися.
