Ча Відже стиснув і розтиснув кулак. Сила, що раптово зникла, а потім так само несподівано повернулася, дивні двері, які виринули з пам’яті «Ча Відже», голос, якого він ніколи не чув у чужих спогадах, але який здавався дивно знайомим. Він намагався згадати його — голос, схожий на рик звіра…
— Ча Відже.
Він надто вже сильно був схожий на той, що лунав у фрагменті, який показала йому Юн Ґьоль.
Тим часом Лі Сайон усе продовжував сидіти на тому самому місці і мовчки йому усміхався. Його посмішка була моторошно виразною, та й загалом усе в ньому виглядало чомусь таким… Неживим.
Може, варто спочатку його вирубити? Ча Відже хруснув пальцями, й у ту саму мить…
Гуп!
Він рвонув уперед, перекинувши крісло, і схопив Лі Сайона за горло, навалившись на нього зверху.
Бух.
І голова Лі Сайона вдарилась об підлогу.
Стук, тук, тук…
Годинник зісковзнув із зап’ястка й покотився вбік.
Попри те, що його притиснули до підлоги й стиснули горло, Лі Сайон не пручався ні на мить. Навіть після всього усмішка не зійшла з його обличчя, і раптом Ча Відже відчув непереборне бажання чимось затулити це кляте обличчя.
— Припини… Я ж не заради бійки це зробив, — ледь розтулив губи Лі Сайон.
Шкіра під його долонями була холодною, та попри це Ча Відже все ж відчував слабкий пульс. Він зиркнув убік. Може, зламати йому ноги спочатку? Нам Вуджін зможе їх і так, і так пізніше підлікувати…
— Я маю… Все добре перевірити, бо це — останній шанс, — прошепотів Лі Сайон.
— …
Він обережно поклав руку на ту, якою Ча Відже стискав горло. Дотик був холодним, майже крижаним, і Ча Відже ще дужче впився пальцями в його шкіру.
— Чого ти хочеш?
— О, чого я хочу?..
М’язи на шиї сіпнулися. Лі Сайон… Засміявся. Слабкий кашель і ніжний, здавлений сміх вирвалися з його легень так, що й спинитися було досить важко. Лише з часом сміх нарешті стих, і чужі пальці легенько торкнулися тильної сторони руки Ча Відже.
— Нумо поспимо разом.
— …Що?
Ча Відже не повірив своїм вухам. Він все ж правильно почув? Та Лі Сайон лише продовжував дивитися на нього з тією самою усмішкою. Його довгі вії здригнулися, і простір навколо них наповнився запаморочливим ароматом.
— Ти сам щойно це перевірив.
Лі Сайон недбало постукав себе по скроні. Ча Відже вже хотів зупинити його руку, але вчасно передумав.
— Тепер твої і мої сни повʼязані. І все це завдяки годиннику, — продовжував так само повільно і спокійно Лі Сайон.
— …
— Тобі ж цікаво? Те, що знаю лише я…
Наглядач, який так довго спостерігав за кінцем — що таке цей апокаліпсис, як він настає і чому все знову й знову провалюється. Ніхто не знав цього краще за Лі Сайона. Це була… Досить спокуслива пропозиція.
Ча Відже втупився у фіалкові очі, що сховалися серед скуйовдженого волосся Лі Сайона. Очі, що досі відображали кожну деталь його самого. Без емоцій. Без думок. Просте відображення.
А варто було Ча Відже сильніше стиснути пальці на чужій шиї, як з вуст Лі Сайона вирвався тихий стогін.
За мить він трохи послабив хватку, дозволяючи Лі Сайону вдихнути. Тут же пролунав напад кашлю. Ча Відже відчув, як під долонею здригнулися м’язи, й тихо запитав:
— Це все давно б закінчилося, якби ти просто сказав мені правду. Навіщо тобі ці ігри?
— Ох, бо так… Не цікаво.
— Якого… Ти ж сам сказав, що це останній шанс.
— Так…
— Якщо ми і його втратимо, нам кінець. Тобі, мені, всім.
— Я знаю…
— І тобі досі важливо розважитися?
— Чому б… І ні?
Лі Сайон повільно змигнув. Його фіалкові очі зблякли, перетворившись на тьмяно-бузкові. Глибоко всередині тих м’яких кольорів щось спалахнуло.
Біле полум’я.
Ча Відже не міг відвести погляду і заворожено продовжував дивитися в ту беззвучну іскру.
— Я надто довго… Блукав, — прошепотів Лі Сайон.
— …
— І вперше за довгий час… Відчуваю, що по-справжньому живий…
Почорнілі на кінчиках пальці, що охоплювали його запʼястя, стиснули руки Ча Відже у відповідь. Той мимоволі здригнувся і нарешті вирвався з трансу, широко розплющивши очі.
— Придуши мене сильніше. Це так… Приємно… — голос Лі Сайона ледь помітно затремтів.
На обличчі, яке щойно було порожнім, з’явилась спотворена посмішка. Він… І справді насолоджувався цим. Холодок пробігся по хребту Ча Відже. Він зіщулився, різко прибрав руки й, здригнувшись, струсив їх. Лі Сайон розчаровано цокнув язиком, а Ча Відже завмер.
Він що, справді з глузду з’їхав?..
Чорні пальці легко постукали по його руці, мовби павук ковзнув долонею. Він мимоволі здригнувся, а Лі Сайон лише засміявся у відповідь.
— Нам обом же це піде тільки у плюс, правда ж? Хіба ти ніколи не хотів мене задушити?
— Я не якийсь там збоченець!
— Та невже? Як шкода…
Лі Сайон потер шию, і на його блідій шкірі проступили сліди чужих пальців. Ча Відже важко ковтнув.
Бляха… Хіба він не мав мені якось на це відповісти?
— Ти ж копався у спогадах, шукав щось у них… — Лі Сайон знизав плечима.
— …
— Обдумай мою пропозицію. Мені підійде будь-яка твоя відповідь… Хьоне.
І щойно Ча Відже почув це слово…
Лясь!
Не стримався і вдарив його.
Фіалкові очі Лі Сайона закотилися, а тіло за мить обм’якло. Захеканий Ча Відже розтиснув кулак і притиснув долоню до грудей Лі Сайона. На щастя, він ударив не в повну силу, і чужий пульс залишився в нормі.
Його рука мимоволі тремтіла. Він поворушив пальцями, але відчуття дотику Лі Сайона так нікуди і не зникло.
Якого, бляха, біса? Він що, і справді збоченець?..
Спати разом? Придушити? У нього геть дашок зірвало? Чи, може, просто блукав тим світом настільки довго, що вже й розум утратив?
Ча Відже ледь стримав крик, який все рвався з горла. Його серце билося, мов навіжене. Від злості? Жаху? Збудження?.. Він і сам не знав.
Лі Сайон точно не при собі.
У якийсь момент йому навіть стало бракувати Лі Сайона, якого він знав. Зухвалого, але по-своєму привабливого. Ча Відже схилив голову, притуливши чоло до його грудей.
— Гей… Гей, прокинься, Лі Сайоне… — його голос затремтів.
— …
— Та ні, не смій лишати мене отак…
— …
— Ти вже і так достатньо поспав!
На крик Ча Відже тіло під ним сіпнулося і за мить пролунав тихий стогін. Ча Відже різко підвів голову. Лі Сайон, зморщившись від болю, схопився за голову й кліпнув очима. Його вродливе личко спотворила гримаса.
— Якого, блять…
Він піднявся на ліктях, наблизившись обличчям до чужого.
— Коли це я… Чому ми взагалі… Зажди.
Брови зсунулися, коли він вдивлявся у Ча Відже, а сам він невдовзі нахилив голову набік. Раптом Лі Сайон простягнув руку і схопив його за підборіддя, пильно вдивляючись в обличчя.
— Чому в тебе таке червоне личко… Невже температура піднялась?
— Червоне личко?
— Секунду…
Лі Сайон завмер і за мить знову схопився за голову — саме за те місце, куди трохи раніше влучив кулак Ча Відже. Той відвів погляд убік, немов собака, що нашкодив.
— Хьоне, — Лі Сайон дурнувато кліпнув очима.
— …Ага?
— Це ти мене вдарив?
— …Ні.
— Хвильку… Тоді чому моя шия…
Він злегка прочистив горло і провів пальцями по шиї у місці, де його щойно придушив Ча Відже. Той іще сильніше відвернувся.
— Хьоне, — Лі Сайон знову схилив голову набік.
— …
— Ти, виходить, у курсі?
Ча Відже рвучко підняв голову. На подив, Лі Сайон виглядав… Дещо ніяково.
Про що саме я маю бути у курсі? Що всередині нього є ще один Лі Сайон? Чи було щось інше, про що він мовчав?
Ча Відже теж нічого не розумів, але такої нагоди втрачати було не можна. Він кивнув. Час згадати старі навички з часів підробітку в ресторані похмільного супу.
— Ага.
Вдавай, що все знаєш. Люди зазвичай самі зізнаються, якщо їх трохи підштовхнути. Лі Сайон звузив очі, але потім опустив погляд, поринувши в роздуми.
— …Звідки ти про це дізнався? У тебе ж навіть телефона немає…
Ча Відже склав руки на грудях і пильно на нього подивився, а Лі Сайон, зітхнувши, почухав потилицю.
— Ох…
Він провів рукою по волоссю, схоже, сердячись на самого себе.
— Блядство… Ти ж побачив це на Мисливському каналі, так?
Зазвичай цей тип ні за що не проколовся б, а зараз сам же і був готовий у всьому зізнатися. Напевно, й справді не розумів, що відбувається.
Добре, що я вдарив його по голові.
Ча Відже голосно гмикнув, щоб той точно почув. Давненько ж він не відкривав чат.
І перше, що його зустріло…
.
.
.
[5] Ґю-ґю: J, заходь у чат~
[5] Ґю-ґю: Якщо не з’явишся, я вважатиму, що ви обидва і справді зустрічаєтесь~
[8] Я — Ремісник: Та тут і слова зайві, чесно.
[8] Я — Ремісник: Ти ж і так бачив те фото.
[8] Я — Ремісник: Він ніс його, ніби святиню.
[29] Фанат магічного каміння: Емм, а що власне відбувається?
[8] Я — Ремісник: Ще один спізнився.
[8] Я — Ремісник: Ану хутенько читай он ту нову статтю.
[8] Я — Ремісник: Там пишуть, що J і 240 зустрічаються.
Що?
[11] Захисник: Угх…
[11] Захисник: Ми самі нічого не знаємо.
[11] Захисник: Телефон гільдії вимкнений.
[11] Захисник: Не пишіть нам.
[11] Захисник: А і взагалі я зараз іду в підземелля.
[6] Ганібі: Гей, ти взагалі збираєшся відповісти по-людськи?
[6] Ганібі: Що з цими двома?
[6] Ганібі: Вони що, і справді разом?
[6] Ганібі: Чи якусь підлянку варганять?
[11] Захисник: Захисник знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше.
[6] Ганібі: «Поза зоною досяжності»? Ти знущаєшся з мене?
[6] Ганібі: Гей, Со Мінґі!
[34] Маленьке Диво Со Мінґі: Маленьке Диво Со Мінґі знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше.
[8] Я — Ремісник: Та ви тільки погляньте на цей хитрющий маневр.
[6] Ганібі: Хах.
[5] Ґю-ґю: Ахахахаха.
[6] Ганібі: Та скажіть уже чесно, що ви зустрічаєтесь, га?
[11] Захисник: Прошу не вживати слово «зустрічаєтесь». У мене на нього вже ПТСР.
[6] Ганібі: Фу.
Ча Відже швидко схопив Лі Сайона за комір, і за мить його очі спалахнули яскраво-синім світлом.
— Що ти накоїв цього разу?
