Крізь звичну лагідну усмішку Юн Біна пробився дещо напружений вираз. Він прикрив рот кулаком і прочистив горло, перш ніж повільно тому кивнути.
— Так, бачив.
— І як тобі? Ти ж їх обох знаєш, еге ж?~
— Ха-ха, я, мабуть, не той, кому варто це якось коментувати.
Ґю-ґю вп’явся зубами в соломинку.
— Е-е?~ Та невже між ними і справді щось є? Всі мисливці світу просто вмирають від цікавості.
Юн Бін нічого не відповів і лише продовжував м’яко усміхатися. Ґю-ґю ще трохи побігав поглядом по його обличчю, але врешті лише знизав плечима — нудьга починала брати своє. Легким рухом він жбурнув за спину порожній стаканчик.
— Ах~ Як же нудно.
Тріск.
Раптом повітрі почали утворюватися тріщини, неначе сам простір почав розколюватися навпіл. За порталом виднілася безкрайня пустка, вкрита білим попелом. Раптом зсередини вирвалося біле світло й миттю розсипалося на попіл. Балансуючи на одній нозі трупа, Ґю-ґю випростався.
— Погнали.
Юн Бін уважно обвів поглядом місцевість. Як тільки розлом зник, гори монстрів також почали розсипатися в попіл. Навіть той, під ногами Ґю-ґю, невдовзі перетворився на купку золи. Він легко зістрибнув на землю і потягнувся, хрускаючи шиєю.
— Рибний ринок, хах. Давненько ж мене там не було…
Ґю-ґю, який зазвичай тікав із країни, щойно завершував усі свої справи, цього разу чомусь затримався. І хоч завдання знайти J вже завершилось, щось досі тримало його тут. Напевно, День Змін. Той самий день, коли J одним ударом проштрикнув велетенського кита…
— Як ти останнім часом? — нарешті заговорив Юн Бін, спостерігаючи за метушливим Ґю-ґю.
— О, раптово стало цікаво моє життя? Та як завжди.
— Чув, ти тепер постійно на недільних службах…
— Ух-х. І звідки ж ти про це дізнався?
— Та ти ж на головній сторінці церкви свого батька світишся. Не помітити було складно.
Син пастора, Бан Ґюмін. Мисливець під псевдонімом Ґю-ґю. Його фото, розміщене на головній сторінці сайту церкви, вже стало своєрідною легендою. Юн Бін ледь не захлинувся сміхом, коли йому вперше показали те фото: здоровенний бугай у рясі, який стирчить з хору на цілу голову, ніяково усміхається й показує великий палець угору.
— Я ж просив їх не виставляти це фото…
На диво, Ґю-ґю почухав щоку, виглядаючи по-справжньому ніяково.
— А там ти виглядаєш як справжній слухняний син, — продовжив усе так само м’яко Юн Бін.
— Тьху. Якщо щось хочеш сказати, то кажи вже, бо я ж не нескінченно тут сидітиму.
— Добре. Ти ж на Генеральну асамблею підеш?
— Ого…Ти прийшов через пів країни, щоб запитати у мене це? — Ґю-ґю висунув язика, скривився, наче всередині хтось йому шлунок вивернув, а потім почухав потилицю, буркочучи: — А навіщо? Це ж так клопітно, ще й директорка мене сварити буде.
— Але ж ця зустріч важлива. Хіба ти не помітив, що останнім часом усе якось… Тривожно?
— …
Ґю-ґю мовчки пялив на Юн Біна з тією ж усмішкою, чекаючи, поки той сам відкриє всі свої карти.
— Недовіра суспільства до мисливців зростає з кожним днем. Якраз це і обговорювати будемо, — поправивши навушник, все ж продовжив Юн Бін.
— Тобто всі збираються, щоб разом подумати, як повернути собі прихильність людства? Гм~
Ґю-ґю склав руки на грудях, вдав, ніби глибоко задумався, а потім розтягнув рота в широчезній усмішці.
— Не піду!
— Точно? Потім пошкодуєш.
— Не піду~ Ліпше вже в Танганьїці втоплюся.
— Дуже шкода.
Юн Бін голосно зітхнув, так, щоби Ґю-ґю точно почув, і розвернувся.
— Чув, J особисто прийде цього разу… — тихо, але чітко проговорив той.
— …
— Ну, я ж тебе не змушуватиму. Тоді піду вже, мені ще Хон Йесона треба забрати.
І ледь він встиг зробити два кроки, як…
Шурх!
Тонка лоза обвила його зап’ястя. Юн Бін, ніби цього й очікував, спокійно почав виток за витком розплутувати її іншою рукою.
— А як же Танганьїка?
— Ну, не те щоб я прямо туди рвався зараз.
Лоза, що злегка обвивала його зап’ястя, раптом розцвіла маленькою білою квіткою. Юн Бін кинув погляд через плече. Ґю-ґю ледь повернувся до нього, вдаючи, що щось розглядає в телефоні, а лоза тим часом тягнулась прямісінько з-під його ніг. Невдовзі той підняв очі й хитро всміхнувся.
— Я тут свій розклад переглянув, до речі~
Сліпуче світло залило все навколо, і Ча Відже мимоволі кліпнув очима.
Розмиті постаті прошмигували повз, ніби не помічаючи його. І знову він опинився у знайомому коридорі старого Бюро управління пробудженими. Він стояв просто перед дверима, і його рука вже тягнулась до ручки, але раптом Ча Відже швидко підвів очі й прочитав напис на табличці.
Кабінет директорки Гам Сокйон.
Це спогад про зустріч з нею?
Яку ж інформацію він міг би винести з їхньої розмови? Було б непогано знайти підказку про апокаліпсис. Рука, яка вже мала торкнутися ручки, завмерла, і Ча Відже зробив крок назад.
Поруч з кабінетом директорки були ще одні чорні двері.
Що? Хіба вони тут були раніше?
У пам’яті «Ча Відже» не було жодного спогаду про ці двері, що несподівано з'явилися і дивним чином зараз привернули його увагу. На них не було жодної таблички, а з щілини просочувалася чорна енергія, що здавалася йому напрочуд знайомою.
Що це?
І раптом хтось прошепотів…
Відчини.
Немов під гіпнозом, Ча Відже одразу ж потягнувся до ручки. Вона була настільки холодною, що по його тілу мимоволі побігли сироти. І все ж він повільно її повернув.
Скрип.
Двері відчинилися куди легше, ніж він того очікував, і Ча Відже обережно зазирнув усередину. По той бік його зустріла непроглядна темрява.
Це так дивно.
Він уже десятки разів переглядав спогади того «Ча Відже» за допомогою годинника, але щось подібне трапилось уперше. Щось змінилося? І що взагалі могло спричинити цю аномалію? Єдиною відмінністю між тим часом і тепер було...
Те, що Лі Сайон прокинувся…
Гуп.
Простір здригнувся, і щось легко заштовхнуло його у двері. Він інстинктивно пручався, та марно, це «щось» було у рази сильніше за нього. Його буквально виштовхнули у самісіньку глибину темряви.
Грюк!
Двері гримнули за його спиною, і Ча Відже застиг на місці, невдоволено вдивляючись у порожнечу.
Бляха, невже мене і справді так легко було сюди запхати?
Він стиснув кулак і за мить розтиснув. Щось було не так.
…Чекай. Що?..
Сил, які у ньому жили стільки часу, не було. Вони просто у мить кудись зникли. Невже він був настільки слабким до пробудження? Раптом Ча Відже відчув себе мурашкою серед велетнів, а його погляд знову ковзнув у темряву.
— Тому що це не належить мені, — прошепотів «Ча Відже».
— Про що ти говориш?
Саме тоді у порожнечі, де нічого не було видно і чути, пролунав голос.
— …Ти сказав, що повернув час?
Низький, глибокий голос, навіть більше схожий на звірячий.
Скрип, скрип…
Дерев’яна підлога заскрипіла під чужими кроками.
Шурх.
Хтось відчинив шухляду, й у повітрі завис старий годинник.
— Тоді це означає, що я теж можу його повернути…
— …
Коли Ча Відже знову розплющив очі, його зустріла густа, непроглядна темрява і дивне відчуття, ніби хтось уважно стежить за кожним його рухом.
Перш ніж Ча Відже зміг збагнути, що відбувається, він різко випростався і майже рефлекторно схопився за своє обличчя. Маска кудись зникла.
Що за?.. Де я?
Ця моторошна присутність навіть не намагалася сховатися і продовжувала спостерігати за ним зі сторони. Ча Відже вже збирався наосліп вдарити в той бік, де відчував її, аж раптом у темряві озвався знайомий голос.
— Не треба так лякатися.
Голос Лі Сайона.
Клац.
Десь поруч натиснули кнопку, й кімнату залило слабке бурштинове світло. Примружившись, Ча Відже озирнувся і майже одразу впізнав кімнату, яку відвідував місяцями.
Кімнату Лі Сайона.
Поруч із ліжком у кріслі, у якому часто сидів Ча Відже, зручно вмостився Лі Сайон, закинувши одну ногу на іншу. Відчувши на собі погляд, він повільно розвів руки.
— Схоже, я тебе розбудив.
— …
— Добре поспав?
— …Ти.
Ча Відже втупився в нього. У напівтемряві чужі фіалкові очі поблискували… Немов дзеркала.
— Ти — не він, — він міцно стиснув кулак.
— Так… Ти правий, — на диво, Лі Сайон швидко погодився. — Ти спав цілих два дні.
— Що?
Два дні? Йому важко було у це повірити. Він сіпнувся, намагаючись глянути на час, та в кімнаті не лишилося нічого, за чим можна було б його звірити. Навіть того ж телефона.
Точно, годинник. Він різко підняв зап’ястя, і… Там було порожньо.
— Його шукаєш?
— …
Старий годинник був у руках Лі Сайона. Чорні пальці легко крутили його, ніби просту іграшку.
— Уже добряче пощерблений.
— …
— Проте якимось чином він досі працює.
Це була правда? Чи просто чергова гра? Ча Відже намагався прочитати його вираз обличчя, але там, як і завжди, не було нічого. Жодного сліду звичних емоцій, навіть роздратування чи насмішки. І це… Лякало більше за все. Той Лі Сайон, якого він знав, на відміну від цього, був живим.
— Здається, тобі щось цікаве снилося, — дивлячись на Ча Відже, Лі Сайон легенько постукав себе по скроні.
— …
— Ну? І як тобі це?
Порожнеча, що заплуталась на самому краю довгого сну, і ледь чутний, але до болю знайомий голос, що належав без жодного сумніву Лі Сайону. На його обличчі розпливлась холодна усмішка, позбавлена насмішки, радості чи будь-яких інших емоцій.
