Він втік і покинув світ. Зрадник.
Дивна послідовність слів. Ча Відже втупився у червоний напис і довго прокручував його у голові. Зрадник, утікач. Утікач, зрадник… Та чи тікав він узагалі хоч раз?
Здається, я ніколи цього не робив…
J не тікає. У нього не було ані думки про це, ані причин, та і якщо він утече, загине куди більше людей. Як би це дивно не звучало, але J сам по собі був щитом. Відтоді як Ча Відже пробудився, він жодного разу не сумнівався у тому, що корисний цьому світові.
Та чому ж тоді казали, що він «утік»? Його охопила щира цікавість. Він почухав потилицю і потягнувся до планшета.
— J.
У цю мить щось чорне закрило йому очі. Лі Сайон долонею затулив отвори маски і підтягнув його обличчя ближче до себе. Ча Відже спершу спробував вирватись, але зрештою просто відкинув голову назад.
— Що ти робиш? — запитав його глухий голос.
— Га?
— Чого ти знову цю дурню читаєш?
— Га? Ну… Якщо вже написали таке, мабуть, не просто так?
— «Не просто так»?
— Люди ж не будуть отаке без причини городити…
Лі Сайон скептично пирхнув. Його пальці, що досі затуляли отвори для очей, постукали по масці, і та ледь помітно здригнулась.
— Ти добрий чи просто дурний…
— Що ти там вякнув, придурку?
— Думаєш, шизики мають логіку? Відклади планшет.
— Зачекай, я ще не дочитав. Гей, не забирай його.
— Відклади.
— Якщо забереш його, я тебе приб’ю.
— Відклади.
— Я взагалі-то вищий за тебе в рейтингу.
— Не очікував, що J опуститься до залякувань, як якийсь дворовий мисливець… Так і ще рейтингом розмахуватиме.
— Ах, а у нас, як на зло, навіть попкорну немає. Спостерігати за конфліктами без попкорну — ну прям гріх. О, до речі, ви ж доїли той попкорн, що я приніс? — у сварку встряг молодший Скумбрія.
Ча Відже вже хотів скинути руку Лі Сайона, як той раптом прослизнув пальцями під маску. Холодна шкіра торкнулася куточка його ока, і Ча Відже злісно на нього зиркнув.
— Що ти робиш?
— Якщо я зараз відпущу, твоя маска злетить. Тебе це влаштовує?
— Я зламаю тобі пальці.
— Ну давай. Спробуй.
— …
Пальці під маскою ледь поворухнулись, лоскочучи вії. Чужий дотик був дошкульно-дражливим. Ча Відже мимоволі насупився. Звісно ж, він розумів, що Лі Сайон це робить саме тому, що знає, що Ча Відже не стане ламати йому пальці.
А чи зміг би він це зробити, якби не знав, що Лі Сайон — той самий хлопчик?
…Хоча ні. Навіть у такому випадку навряд чи.
Здавалося, він усвідомив щось, чого не мав би знати.
На лобі Ча Відже виступила жила. От же ж хитрий і підступний вилупок! Лі Сайон мав справжній талант доводити людей до сказу. Ча Відже повільно послабив хватку на його зап’ясті, але навіть після цього чужі пальці не ворухнулись.
— Гей, ти пальці витягувати не збираєшся? — спитав Ча Відже, готуючись знову схопити зап’ястя Лі Сайона.
— Якщо витягну, ти ж одразу мою руку відштовхнеш, — усміхнувся Лі Сайон і прошепотів йому на вушко наступне: — Теж мені таємниця. Думаєш, я цього не знаю?
Бляха, він надто добре знав Ча Відже. А тим часом молодший Скумбрія замість того, щоб згладити ситуацію, тільки підливав олії у вогонь.
— Коли перший номер і другий так ладнають, майбутнє Південної Кореї точно буде світлим! Еге ж, хьоне?
— Ем, ага. Точно.
Та яке там!
Ча Відже замислився. А що, як затягнути Лі Сайона у відеозалу, замкнути двері й до біса вирубити його? Ідея була цілком непоганою. Якщо дійде до бійки, він точно впорається. Може, буде трохи жорстко, але люди S-рангу витримають і не таке. Головне — силу правильно розрахувати…
Щось тверде торкнулося його голови. Напевно, то була нижня частина протигаза Лі Сайона.
— Чую, як у тебе в голові шестерні крутяться. Щойно думав, як мене вирубити, так?
— Ні, не думав, — відповів Ча Відже, якраз уявляючи, як закидує Лі Сайона на крісло-мішок.
— Чого ти так вчепився у цю маячню? Тобі ж зовсім не обов’язково це читати…
— А хіба не вся інформація на цьому сайті?
— Угх, та досить уже.
Лі Сайон важко зітхнув. Його пальці, що бавились з обличчям Ча Відже, нарешті вислизнули з-під маски, і рука, що прикривала отвори для очей, теж невдовзі зникла. Ча Відже повільно кліпнув, як тільки в очі знову потрапило світло.
Брати Скумбрії, наче й не тримали щойно планшета, спокійно дивилися на нього. Тож вони й справді його забрали. Не встиг Ча Відже навіть насварити їх, як дві руки лягли йому на плечі і Лі Сайон м’яко розвернув його до відеозали.
— Іди вже й додивись інтерв’ю, — ще раз зітхнувши, той буркнув.
— …Що?
Ча Відже кліпнув, а Лі Сайон, ніби воліючи краще здохнути, ніж це говорити, вичавив із себе наступні слова:
— Іди… І подивись на ту мою… Милу версію.
— Пф-ф-ф!
— Щось я не пригадую, щоб казав, що ти тоді був милим...
— Я розберуся з сайтом.
Велика рука Лі Сайона легенько штовхнула Ча Відже в бік відеозали. За мить до того, як двері зачинилися, їхні погляди зустрілися. У фіалкових очах Лі Сайона палало чисте роздратування.
Гуп.
Двері зачинились.
Залишившись у темній відеозалі, Ча Відже кілька разів кліпнув, почухав потилицю, а тоді підняв пульт і натиснув кнопку. На екрані з’явилось юне обличчя Лі Сайона. Але, як не дивно, цього разу він уже не здавався таким чарівним, як раніше.
Чому він намагається приховати цю інформацію від мене? Невже вважає, що мені не варто це знати? Чи він боїться, що мені буде боляче?
— …
Ча Відже вмостився у м’яке крісло-мішок, схилив голову набік і втупився в байдужий погляд юного Лі Сайона. Невже той справді думав, що Ча Відже може зламатися через якусь безглузду чутку? Для таких дурниць його серце вже було занадто загартоване. Воно вже давно…
Клац, клац. Спалах. Він утік. Зрадник. Покинув і втік. Зрадник.
Покинув товаришів і втік один. Бридкий зрадник. Усі чекають на день, коли ти заплатиш за свої гріхи.
На мить екран залився криваво-червоним, але швидко повернувся до нормального вигляду.
Ча Відже обхопив коліна руками і сперся на них підборіддям. Юний Лі Сайон м’яко позіхнув, і напруга в плечах Ча Відже зникла. Ну, якщо Лі Сайон не хоче розповідати все зараз, що з того?
Нічого, потім сам його дістану і змушу все розповісти.
Перед кулаком ніхто ж не стане мовчати, правда ж? Кісточки його пальців хруснули.
Великі й малі екрани миготіли блакитним світлом, обрамлюючи кімнату з усіх боків.
Лі Сайон повільно витягнув руку з кишені. Екрани навколо вловлювали кожен рух, показуючи його з десятків ракурсів. У центрі великої темної зали, сидячи на столі, молодший Скумбрія розкинув руки, вітаючи свого гостя.
— Давненько ж ви тут не з’являлися, еге ж? Не уявляєте, як мені було нудно без мого постійного клієнта!
Поруч із ним старший Скумбрія уважно переглядав екрани один за одним. Його пальці бігали в повітрі, немов по невидимій клавіатурі, а лінзи окулярів виблискували в яскраво-синьому світлі.
Це було серце рибного ринку — офіс Скумбрій, місце, куди неможливо було дістатись без провідника.
— Переходь швидше до справи. Я не планую надовго залишати свій пост, — коротко кивнув їм Лі Сайон.
— І з якого це часу ви з хьоннімом J так зблизились? Аж настільки, що руку йому під маску засовуєте? — молодший Скумбрія хитро всміхнувся.
— Я сказав тобі переходити до справи.
— Це і є справа. Ну скажіть, що це взагалі таке — зробити замовлення і зникнути на три місяці без жодного слова? Так не робиться. Могли би хоч попередити. Інформація теж має термін придатності, знаєте. Усе протухло.
— Навіть зіпсовану інформацію треба доставляти. Це ж робота інформатора.
— Та ну вас, ви ж не вперше з нами працюєте і мали б уже знати про це.
Молодший Скумбрія похитав головою і провів рукою по волоссю. У його темно-синіх очах промайнув вогник, і він склав великий і вказівний палець у коло.
— Ціна зросла… Ось що це означає.
— …
Лі Сайон повільно нахилив голову набік.
— Чого ти хочеш?
Молодший Скумбрія всміхнувся ще ширше і потер великий палець об вказівний, ніби рахуючи гроші.
— Я не питатиму про ваші стосунки з J, бо тут і так усе зрозуміло. Краще скажіть, де ви були останні три місяці?
— Ах…
Лі Сайон хрипко засміявся. Це було цілком очевидно. Багатьом, мабуть, кортіло дізнатися, куди він зник, тож вони робили замовлення у Скумбрій, щоб розкопати правду. Можливо, навіть будували теорії змови.
— Схоже, чимало людей переймалися моїм зникненням.
— Ви ж суперзірка, як не крути.
— Я спав.
— Вибачте, що?
Очі молодшого Скумбрії округлилися. Навіть старший, який до того зосереджено працював, підвів голову. Молодший поспішно приготувався затулити братові вуха й перепитав:
— Ви спали? Ох, а з ким?
— Ти що там собі уявити встиг? Мозок промити б не завадило, — Лі Сайон сплюнув слова з явною огидою. — Я спав. Три місяці.
— Спали три місяці підряд? Це ж абсурд. Хоча ні, це цілком можливо… Але навіщо?
— Не знаю. Знепритомнів і заснув у той день, який ви називаєте «Днем Змін», а… — він кивнув підборіддям у бік молодшого Скумбрії. — Прокинувся вперше в день, коли було зроблено те фото зі мною. Цього ж вистачить?
— Важко повірити, що ви просто спали увесь цей час без жодних проблем…
— Це все, що я знаю, — різко відповів Лі Сайон.
Ділитися всіма подробицями з інформатором не було жодної потреби. Тим паче відповідей, які він шукав, у них точно не знайдеться. Єдиний, хто міг відповісти на всі його запитання, — це непроханий гість у його ж власному тілі.
Скумбрії перезирнулись. Коли старший кивнув, молодший плеснув у долоні.
— Ну добре. У День Змін мутовані істоти раптово почали з’являтись усюди. Як ви вже знаєте, ці мутації були спричинені експериментами й препаратами Прометея, які трансформували пробуджених. Але з певного моменту, серед цивільних, на яких мисливці зазвичай не зважають, почали ширитись дивні теорії змови.
Легким рухом пальців перед ним з’явились три зображення. Чорна діра, що стала білою; чорна фігура з попелястим волоссям, яка проштрикнула велетенського кита; та мутована істота, що знесилено впала з мисливським жетоном на шиї, в той час як цивільні поблизу щось пошепки обговорюють.
— Після Дня Змін почали ширитись чутки, ніби пробуджені перетворюються на монстрів…
