Ча Відже застиг на місці, вчепившись пальцями у протигаз Лі Сайона. Та він же просто хотів трохи його подражнити, але на таку реакцію точно не розраховував.
Та ну, хіба цього і справді варто так соромитися? Або постривай… Невже Лі Сайон і справді зашарівся? Чомусь у Ча Відже раптом засвербіло на кінчиках пальців, і перш ніж він це усвідомив, його рука сіпнулася.
— …
Лі Сайон різко вдихнув і за мить вихопив у нього протигаз. Його почервоніле обличчя вже майже зникло за маскою, та Ча Відже встиг схопити його за зап’ястя.
— Відпусти, — почувся низький, здавлений голос.
— Стривай. Почекай секунду.
— Руку прибери.
— Навіщо ти знову його одягаєш?
— А тобі яке діло? Просто… Хочу.
Під плащем рвучко здіймалися груди Лі Сайона, а сам він роздратовано пирхав крізь зціплені зуби, все дужче червоніючи за напівопущеним протигазом.
Від тієї хлоп'ячості, яку Ча Відже колись бачив у ньому, не лишилося і сліду. Гострі вилиці, чітка лінія підборіддя, глибокий погляд — перед ним був цілком дорослий чоловік.
А тим часом на екрані тривав запис інтерв’ю з юним Лі Сайоном.
— Це можна вважати заявою про створення власного угрупування?
— Так.
— Можете нам розповісти, чому ви не обрали гільдію Самра?
— Просто так.
— А які у вас плани на майбутнє?
— А на це обов’язково відповідати?
Журналісти дружно ахнули, і Ча Відже, сам того не помітивши, прошепотів тихе «Ого», поки його пальці ще міцніше стиснулися на протигазі.
— Блять… — тихо вилаявся Лі Сайон.
— …Пф-ф.
— Тобі зараз смішно?
— …Та ні?
— Я тебе взагалі не розумію, — різко буркнув той.
На екрані ще юний Лі Сайон сипав гострими відповідями, наче це нічого не вартувало. Складно було повірити, що вісімнадцятирічний хлоп може бути настільки нахабним.
І хоча вони з Лі Сайоном досі намагалися відібрати один в одного протигаз, погляд Ча Відже знову ковзнув до екрана. Хотів він того чи ні, але Лі Сайон і справді вмів притягувати погляди. І неважливо, чи у хорошому сенсі, чи все ж у поганому.
— Ха-ах…
На екрані знуджений Лі Сайон сперся ліктем об трибуну й, підперши щоку долонею, демонстративно позіхнув настільки голосно, щоб усі в залі точно почули. Найкумеднішим у цьому було те, що він дещо скидався на героя з якоїсь дорами.
Чи то бездоганно зачесане назад волосся, чи костюм, що ідеально сидів на ньому, а, може, ті довгі вії, млявий погляд фіалкових очей чи трохи розтулені повні губи…
Якого…
Чому я його так пильно роздивляюсь?
Ча Відже похитав головою, проганяючи дурні думки, і раптом збагнув. Лі Сайон же завжди був хамом! Іще з того першого дня, коли лежав у лікарні з голови до ніг обмотаний бинтами! Ну невже ніхто, крім нього, досі цього не помітив?
— Ти хоч раз отримував по шапці за свою поведінку? — нарешті спитав Ча Відже, не стримавши питання, що вже давно не давало йому спокою.
Хватка на протигазі послабилась, і Ча Відже миттю цим скористався — вихопив його й жбурнув у кут кімнати. Проте замість того, щоб розлютитися, Лі Сайон просто втупився в нього абсолютно розгубленим поглядом, хоч його обличчя й досі палало яскравим рум’янцем.
— …Бляха. Тебе серйозно це зараз цікавить? — процідив він.
— Ну… За таку поведінку ж зазвичай дістається. А з тобою все минулося?
— Та що з тобою не так?
— А тобі самому не цікаво?
— До біса ту твою кляту цікавість.
— О, знову цей твій різкий тон.
— А-а-а… І знову це твоє шанобливе занудство.
Лі Сайон зціпив зуби. У тиші чітко клацнули суглоби на стиснутих кулаках, і з того, як напружилося його тіло, здавалося, ще секунда, й він поповзе за тим протигазом у куток.
— Ти ж тоді не носив його, так? — вирішив швидко змінити тему Ча Відже.
— …
— Ну, бодай на це відповідай.
— …Не носив.
— Чому?
— …Сказали, що для першої появи краще без нього.
Звучить логічно. Перше враження — важлива річ. І хоч протигаз виглядає ефектно, він навряд чи викличе симпатію. Якби Лі Сайон з’явився тоді в ньому, його б могли прийняти за якогось психа. Власне, саме так Ча Відже й подумав, коли вперше побачив його в тому задрипаному провулку.
— Розумне рішення.
— …
Ча Відже знову глянув на екран. Юний Лі Сайон, той самий, що балансував десь між підлітком і дорослим, робив усе можливе, щоб відповісти на всі запитання репортерів, хоч зі сторони і виглядав байдужим. Однак було зрозуміло, що щирістю там і не пахло.
Було б цікаво побачити це наживо.
— Шкода, що я не побачив це на власні очі, — мимоволі зірвалося з вуст Ча Відже.
І хоча то було очікуване зізнання, вирвалося воно з самого нутра. Це говорила та частина Ча Відже, яка хотіла побачити, яким шляхом пройшов Лі Сайон, поки він блукав розломом Західного моря.
Йому було справді цікаво. Що сталося з Лі Сайоном? Через що він пройшов? Про що думав? Йому хотілося чути не уривки чи плітки. Він хотів знати все.
— Я й справді так багато всього пропустив…
Раптом Ча Відже охопило дивне відчуття втрати. Частина його шкодувала про те, що він не був поруч, коли Лі Сайон проходив увесь цей важкий шлях.
Можливо, він просто хотів ще трохи потриматися за образ того юного Лі Сайона. Його пальці розтиснулися, хватка на чужих зап’ястях ослабла, і Лі Сайон не став марнувати цей шанс.
— Га?..
Несподівано сильна рука схопила його за лікоть, і за мить кімната пішла обертом. Інстинктивно Ча Відже вже приготувався впасти, та цього, на щастя, сталося.
Велика долоня м’яко підхопила його потилицю. Обережно, з майже незвичною для себе ніжністю, ця рука опустила його голову на крісло-мішок. І за мить Ча Відже вже лежав на м’якому пуфі, а Лі Сайон сидів зверху, спершись руками по боках від нього. Його обличчя зависло зовсім близько, усе ще гаряче й залите червоним рум’янцем.
— Що ти?..
Рука Лі Сайона потяглася до пульта.
Піп.
Проєктор вимкнувся, і світло поступово згасло разом із почервонілим обличчям Лі Сайона. За мить усе навколо огорнула темрява.
— …
М’яке дихання ставало дедалі ближчим. Шурхіт довгого пальта, легке тертя тканини об тканину. Рука Лі Сайона опустилася на живіт Ча Відже, і він рефлекторно затримав подих, напруживши м’язи.
Пальці неквапом зрушили з місця і вправно почали розстібати ґудзики його щільно застібнутого піджака. Невдовзі рука піднялася вище, прямісінько до вузла краватки.
Пальці ловко прослизнули в петлю, і Ча Відже затримав подих, нервово вчепившись руками в крісло-мішок. Під його хваткою той стиха зашурхотів.
— Сайоне…
— Не рухайся.
Краватка м’яко зіслизнула з його шиї. Ча Відже відчув, як тканина лоскотно торкнулась шкіри. Чому він це робить саме зараз? Ча Відже навіть не встиг зібратися з думками, як чужі пальці легко обхопили комір його сорочки, розстібуючи ґудзики один за одним.
На третьому Ча Відже нарешті прийшов до тями й схопив руку Лі Сайона.
— Навіщо ти розстібаєш сорочку? Що ти?..
— Сказав же, не рухайся… — роздратовано буркнув Лі Сайон.
І хто з них, цікаво, зараз має бути обуреним? Ча Відже просто втратив дар мови.
У ту ж саму мить різкий біль пронизав пальці. Він завмер. Лі Сайон… Кусав його пальці, навіть краще сказати, гриз його пальці.
Ти що, пес?
Ча Відже проковтнув слова, що підступили до горла. Якщо чесно, йому й самому не було чим дорікати, бо він теж колись вкусив Лі Сайона за пальці.
А потім щось тепле й вологе ковзнуло по його шкірі. Ча Відже дивом зміг придушити тихий зойк. Лі Сайон облизував його пальці, що мимоволі зігнулися у чужому роті.
— Ч-чому ти це робиш?.. — затнувшись, спитав Ча Відже.
Колись я таки розкрию йому голову і розберуся, як працює ця дивна штука, яку він називає мозком.
Ча Відже зовсім не встигав за ходом думок Лі Сайона. Щоразу, як його язик м’яко торкався і проводив уздовж всього пальця, тіло Ча Відже здригалося від лоскоту. Лі Сайон востаннє вкусив подушечку вказівного пальця і нарешті відпустив його руку. Ча Відже миттю її висмикнув з чужої хватки.
— Увімкни назад проєктор.
— …Ти просто щось з чимось.
Обличчя Лі Сайона наблизилось. Спершись на лікті, Ча Відже вже хотів підвестись, та раптом завмер. Без жодного попередження чи дозволу його маски торкнулись губи.
Вони повільно ковзнули вниз до частини, що прикривала рот, і завмерли. Ча Відже мимоволі затамував подих. Він не міг відчути цього дотику, однак точно знав, що Лі Сайон його поцілував.
— Забагато говориш…
— …
Рука прослизнула під його маску й обережно торкнулась підборіддя.
Клац.
Маска злегка піднялася, не чинячи жодного опору. Чорні на кінчиках пальці ніжно ковзнули по шкірі, окреслюючи лінію підборіддя й губ.
— Ти пам’ятаєш? Той раз, коли ти трохи підняв маску і дозволив мені доторкнутись до твого обличчя? — пролунав тихий, трохи тремтячий голос Лі Сайона.
Ча Відже мимоволі ковтнув. Великий палець Лі Сайона м’яко притиснувся до його нижньої губи.
— Та ніч… Ти навіть не уявляєш, скільки сну мені це коштувало.
— …
— Я все думав, як же ти виглядаєш насправді…
Рука, що пестила його щоку, не мала нічого спільного з рукою того хлопця, що залишився у минулому.
— Я…
Маска, яка ще мить тому лише злегка відкривала обличчя, тепер остаточно злетіла…
Гуп.
…І впала на підлогу з глухим стуком.
— Мені подобаємось ми… Бо ми особливі.
Ця рука була набагато більша, сильніша, ніж та, що залишилась у його спогадах. Але найголовніше…
— Бо ми більше за будь-яких інших Лі Сайонів і Ча Відже.
…Вона була такою ніжною.
Якщо порожнеча часу привела нас сюди, якщо втрати зробили нас такими, якими ми є зараз…
Хвиля тепла торкнулася його губ, і, заплющивши очі, Ча Відже прийняв це тепло.
