Бляха, я скоро з глузду зійду.
Пальці зрадницьки здригнулися, а серце шалено калатало в грудях і вперто не хотіло заспокоюватися.
Тьохк, тьохк, тьохк…
Це була зовсім інша тривога, ніж під час бою з монстром. Ча Відже був збуджений — і справа була точно не в страху, а в чомусь набагато небезпечнішому.
— Тобто ти цілуєшся зі своїм молодшим братом? — знову і знову в його вухах лунав млявий голос.
А ти б зміг? Зміг би на моєму місці?
Його внутрішнє консервативне «я» раптом виринуло з глибин підсвідомості, осудливо вказавши на нього пальцем, і… Ча Відже все ж довелося із ним погодитися.
Так, за всіма тими переконаннями, що супроводжували його крізь роки, він не мав жодного права поцілувати свого брата. Але ж Ча Відже вже не раз…
Блядство…
…переступав цю межу разом із Лі Сайоном. І хоч би як не намагався себе виправдати, першим поцілував Лі Сайона саме він. Навіть зараз Ча Відже не відвернувся від чужих губ, а прийняв цей достобіса приємний поцілунок. Йому жахливо подобалося тепло, що торкалося його тіла. Ба більше, він уже майже залежав від цих дотиків. Ще трохи, зовсім трохи…
Угх, та зберися вже!
Ча Відже з розгону вдарився потилицею об опору. Різкий біль ледь-ледь повернув його до тями.
Я остаточно з'їхав з глузду…
Він потер потилицю й важко зітхнув. Здавалося, велика долоня й досі ніжно стискала його шию, а у вухах ще бринів тихий сміх і лукавий шепіт, що змушував серце битися швидше. Пальці мимоволі стискалися, а жар, що здійнявся всередині, не вщухав так само, як і пекуче тепло на його щоках.
Хоч уже й настала весна, але ввечері було все так само прохолодно. Легкий вітерець лагідно перебирав його волосся, а десь зовсім поряд сюрчав цвіркун. Ча Відже повернув голову й бездумно поглянув на небо. Білої діри крізь бар'єр зовсім не було видно.
— Тому добряче все обдумай. Хто я для тебе і чого ти насправді хочеш. І припини вже суперечити самому ж собі.
І ким же для нього насправді був Лі Сайон? Усе, що Ча Відже колись вкладав у поняття «брат», вже давно втратило сенс. Вони обрали неправильний шлях і зайшли надто далеко, аби повернути назад.
То на якому ж шляху вони тепер? І чого Ча Відже насправді хоче від Лі Сайона?
Я…
Та щоразу, як тільки він намагався зазирнути глибше у власні почуття, пам’ять одразу підкидала йому те, як чорний язик ніжно пестив його рот зсередини. Ча Відже потер обличчя і, смикнувши себе за волосся, різко підхопився. Щоб прогнати всі ці дурні думки, треба просто трохи розворушитися та й все. Хоча уникнути погляду Лі Сайона, звісно же, у нього не вийшло.
— Куди це ти зібрався? — нахилив голову Лі Сайон, штурхаючи згорнутого в клубок Хон Йесона.
— …
Просто прогулятись, а що?
Ча Відже ледь стримав слова, що мало не зірвались з його язика. У такому стані будь-яка його відповідь тільки ще більше втягнула б його у павутину Лі Сайона, який лише підняв на це кутики губ, уважно за ним спостерігаючи.
— Ти так почервонів.
— …
Ча Відже не відповів і поспіхом відвернувся.
— Чому мовчиш?
— …
— Ах… Ти що, вирішив більше не розмовляти зі мною? Після всього, що сталося?
Попри різкість питання, в його голосі відчувались ледь помітні нотки сміху. Ча Відже проігнорував запитання й лишень підняв маску. Щойно він сховав за нею обличчя, шалене серцебиття нарешті трохи вгамувалося.
— Стули пельку, — тільки тепер у нього вийшло відповісти більш-менш спокійно.
Насправді його відповідь важко було назвати спокійною, але з якоїсь причини Лі Сайон, що зазвичай не зупинявся на півдорозі, цього разу не став на нього тиснути — ймовірно, через надто вже гарний настрій.
— Гаразд. Добре.
У цей момент Хон Йесон, що вже майже перетворився з кокона на мокрицю, нарешті отямився й пробурмотів:
— Угх… Перестаньте вже мене бити… Психи…
— О, то ти вже прокинувся?
— Га? Це… Цей нахабний голос…
З-під зім’ятих ковдр вилізла коричнева голова. Напівсонний Хон Йесон кліпав очима, переводячи погляд з Лі Сайона на Ча Відже і навпаки, поки раптом здивовано не витріщився на них.
— Опа, а це ще що таке? Ти вже не спиш? Чекай… А чого це я в ковдрі? Скільки я проспав?
З усіх присутніх — трьох людей і однієї курки — лише Ча Відже знав, чому насправді Хон Йесон задрімав.
— Ти заснув після того, як випив сікхе, — байдуже відповів він, потираючи потилицю.
— Я? Справді? Цукор підстрибнув чи що? Чекай, а у мисливців може бути діабет? Ах, точно, я ж не договорив з приводу двох Лі Сайонів! — заметушився Хон Йесон, щойно підвівся, а Ккокко жваво замахав крилами, крутячись у нього під ногами.
— Все нормально. Я вже знаю, що треба робити, — зупинив його Лі Сайон, коротко кивнувши.
— Знаєш? Як це?
— А отак це, — прозвучала натомість коротка й впевнена відповідь у стилі Лі Сайона.
Хон Йесон підняв голову й розгублено втупився у нього, й усього за мить його карі очі заблищали від сліз
— Тобто… Ти знову мене тут кинеш? Отак візьмеш і кинеш після того, як так нахабно використав? Мені тут жах як нудно взагалі-то!
— Квок-квок…
Ккокко, що якимось дивом опинився на голові Хон Йесона, теж жалісливо пискнув, але Лі Сайона такими сценами було, на жаль, не розчулити.
— Вибач, але я тільки-но прокинувся після трьох місяців коми і спершу би хотів розібратися, що тут узагалі відбувається, — той не втримався і все ж скривився.
— Я тобі все-все розповім!
— Що може знати про наш світ хлопець, який десь у горах шкварчить собі скоринку з рису… Правда ж?
Слова боляче різонули. Тіло Хон Йесона здригнулося, а Ккокко, мов дзиґа, захитався туди-сюди на його голові.
— Я-я…
— Хоча… Я знаю, чого ти хочеш, — нахилившись ближче до нього, прошепотів Лі Сайон. — Зніму тобі глушник сигналу.
— Буду тільки радий, хьоне!
— Квок-квок!
— Ай! Вибач, Ккокко!
На знак подяки Хон Йесон з розмаху гепнувся головою об підлогу, але Ккокко, який скотився додолу, миттєво ляснув його білим крилом по обличчю, і зойк Хон Йесона луною рознісся по всій кімнаті.
— Ходімо, поки вони сваркою зайняті, — шепнув Лі Сайон, легенько потягнувши Ча Відже за руку.
— Почекай, може, нам треба хоча б попрощатись? Це якось неввічливо…
— Як тільки почнемо прощатись, будемо тут ще мінімум п’ять хвилин стирчати.
Е, ні, дякую. Швидко переглянувшись, вони кивнули один одному і, хутко схопивши взуття, непомітно вислизнули з затишного барлогу Хон Йесона.
Клац. Варто було перетнути бар’єр, як їх одразу обгорнув свіжий аромат дощу. Ча Відже простягнув руку вперед, і дрібні краплі впали на його долоню. Всередині бар’єру ще панувала вечірня сутінь, а тут, за межами, через дощ все навколо потонуло в суцільній темряві.
Ми зараз десь на схилі.
Між іншим, вночі у горах доволі легко заблукати. Ча Відже зирнув на Лі Сайона, що йшов зовсім поруч із ним.
— Со Мінґі чекає внизу, тому ходімо швидше.
Лі Сайон ледь помітно йому кивнув. Невдовзі очі Ча Відже звикли до темряви, й він впевнено рушив уперед, пригадуючи стежку, якою підіймався на гору, та водночас дослухаючись до майже нечутних кроків позаду.
— Ти весь цей час був із Со Мінґі? Поки я спав, — почувся із-за спини тихий голос.
— Ага.
— І чим же займався упродовж цих трьох місяців?
— …Хіба ти не продивився всі ті статті?
— Хочу почути про це від тебе.
— Та… Нічим особливим. Полював на монстрів. Рейдив підземелля.
— І між тим цілував мене?
— Гей.
Ча Відже роздратовано розвернувся. Навіть у темряві було видно, як Лі Сайон тихенько сміється, прикриваючи усмішку долонею. Вологе нічне повітря поволі наповнювало легені. А фіалкові очі Лі Сайона мерехтіли, мов справжні зірки на нічному небі.
— Ти чекав на мене?
— …
Ча Відже знову рушив уперед. Може, дощ змив залишки його нерішучості, а, може, почуття, що назбиралися за весь цей час, нарешті дали йому сил відповісти щиро.
— Так.
— …
Кроки позаду завмерли, і Ча Відже теж зупинився. Він чекав, поки Лі Сайон наблизиться, але той так і стояв, ніби приріс до землі.
— …
Ча Відже обернувся. Лі Сайон застиг, зливаючись із темрявою навколо. Він виглядав, наче людина, яка не знає, куди йти далі. Або як загублена у натовпі дитина. Фіалкові очі блукали в порожнечі, ніби бачили щось інше, щось зовсім незнайоме.
— …Лі Сайоне? — обережно покликав його Ча Відже, і розгублені очі нарешті повернулися до нього.
Це «Лі Сайон»? Але ж атмосфера зовсім не змінилася. Він невпевнено зробив крок до нього.
— Чого ти так раптом?
— …Хьоне.
— Що?
— Візьмеш мене за руку?
Раптовий спалах освітлив усе навколо.
Гуркіт…
Небо загуркотіло. Схоже, от-от мала хлинути злива. Їм слід було б якнайшвидше спускатися з гори, та Ча Відже не міг відірвати погляду від Лі Сайона, якого на мить освітив той спалах. На його обличчі відбилася…
Тривога.
Навряд чи він почув би чесну відповідь, якби запитав зараз. Та й часу на розмови не залишалося, тому Ча Відже просто простягнув йому руку.
— Лише поки спускатимемося з гори.
— …Добре.
Велика рука обережно потягнулася до його долоні, і він без жодних вагань міцно її стиснув. Від цього дотику повільно почало розливатися тепло. Тримаючись за чужу руку, Ча Відже знову рушив уперед.
Лі Сайон мовчки вдивлявся у його спину. Запах мокрої землі й трави заповнив усе навколо. Краплі дощу стікали вниз по волоссю, просочуючи одяг. Рука, що тримала його, належала Ча Відже, але фіалкові очі Лі Сайона бачили…
Білу пустку.
— …
Серед руїн то з’являлася, то зникала темна постать. Перед очима знову й знову спливали спогади, що не належали йому, й усі вони кричали тільки одне — Ча Відже вже мертвий.
Але Лі Сайон знав, що Ча Відже живий. Він усвідомлював, що спогад про смерть J не належав йому. Тому Лі Сайон ще сильніше вчепився у теплу долоню і чим дужче стискав, тим більше тепла відчував у відповідь.
Бо тільки так він міг довести собі, що Ча Відже існує.
