Чим більше зір йому зраджував, тим гостріше реагували всі інші чуття. Сильна рука обвила його талію, їхні губи різко зіткнулися, чорний язик торкнувся піднебіння і швидко проник усередину. Солодкий аромат і пекучий жар душили його — здавалося, ще мить, і він просто задихнеться.
…Ні, зараз не час для цього!
Раптом отямившись, Ча Відже відштовхнув від себе Лі Сайона. Той же слухняно піддався і легко схилив голову набік.
— Що таке?
Тим часом Ча Відже, прикривши рот тильною стороною долоні, поспішно почав відповзати від нього і, лише коли спиною вдарився об опору, нарешті зупинився.
— Гей, як ти… Ні… Зажди, ти не спав? — вперше за довгий час його голос так сильно затремтів.
Звідки він знає, що я його поцілував?
Може, його тіло «спало», а от свідомість — ні? Чи, може, він почув розмову з Хон Йесоном? Або просто весь цей час прикидався? Але ж Ча Відже нічого такого не відчув… Чи просто проґавив, бо був не в собі весь цей час?.. Голова розколювалась від навали думок, і саме в ту мить плечі Лі Сайона затремтіли.
— Пф-ф-ф…
Якого?..
— Аха-ха-ха!
Лі Сайон голосно розсміявся — по-справжньому, щиро, майже безтурботно. Побачити його таким було ще тим рідкісним видовищем. Ча Відже приголомшливо завмер на місці. Той і справді сміявся? Прямо зараз? Прямо у такий момент?
— Навіть не відповіси? Ти що, справді не спав? — гаркнув Ча Відже, прибравши руку від губ.
— Ха-ха… Ох, серйозно.
Очі Лі Сайона звузилися від задоволення, і він неквапливо підповз до Ча Відже. Той притиснувся ще ближче до опори, але вже за мить Лі Сайон зупинився прямісінько перед ним і зазирнув йому в очі.
— Питаєш, чи я не спав?
— …
— Та де там… — його губи ковзнули до самого вушка Ча Відже, і ледачий голос прошепотів тихо, майже грайливо: — Я просто перевіряв тебе.
— …Що?
Ча Відже здивовано розтулив рота, не в силах вимовити й слова. Тихо хихотнувши, Лі Сайон опустив голову і припав до його щоки, залишивши на ній вологий поцілунок.
— Як добре, що ти носиш маску… От що було б, якби ні?
— Гей, Лі Сайоне!..
— Усі твої справжні почуття…
— Гей, ух-х…
— Були б написані прямо на твоєму обличчі.
Його губи знову і знову торкались личка Ча Відже — щік, кінчика носа, кутиків очей, чола… Обидві долоні охопили його обличчя й обережно ковзнули до вух. Ча Відже зціпив зуби й схопився за зап'ястя Лі Сайона. Від колишнього незворушного виразу обличчя, який стільки разів рятував йому життя, не залишилося і сліду. Саме тому…
— Ти геть не вмієш брехати.
Цьом.
— Такими темпами… Я просто не зможу залишити тебе одного.
Ха-а…
Ча Відже коротко видихнув. У фіалкових очах Лі Сайона, сповнених чогось невловимого, він побачив себе. Та це було щось більше, ніж простий відбиток. І коли їхні губи знову зустрілися, коли чорний язик м’яко ковзнув усередину, Ча Відже не став його зупиняти.
Можливо, Лі Сайон його загіпнотизував?
У голові наче все плавилось, а жар всередині наростав з кожною миттю.
Ах, чорт забирай…
Лі Сайон прикрив його вуха долонями, і все навколо наче завмерло. Але в цій тиші ще гучніше лунали мокрі, липкі звуки, що лоскотали слух. Насилу зібравшись, Ча Відже вчепився в комір чужого пальта, зім’явши під пальцями холодну шкіру.
Я зараз з’їду з глузду…
Наосліп, ледь стримуючи тремтіння в пальцях, він обійняв Лі Сайона за шию. Його дихання збилося і стало надміру важким. Повільно розплющивши очі, Ча Відже зустрівся поглядом із Лі Сайона, й у глибині потемнілих фіалкових очей він побачив…
…Блядство.
Неприховане і таке виразне бажання.
По спині та попереку пробіг достобіса дивний холодок. Але це був не просто страх — щось інше, глибше, що зовсім не піддавалось логіці. Велика холодна долоня торкнулася його потилиці, й за мить довгі пальці ковзнули по шиї. Лі Сайон міцно притиснув його до себе, а губи, що лише щойно відірвалися від нього, припали до підборіддя.
— Чому ти весь такий напружений...
Низький, трохи хрипкий голос Лі Сайона лунав так, ніби йшов звідкись здалеку. Ча Відже зчепив руки за його шиєю. Різкий біль у пальцях повернув його до тями, неначе він нарешті виринув із-під води.
Хвильку.
У пам’яті сплив від голови до п’ят обмотаний бинтами хлопчина, який колись тільки й міг, що слабко стискати його пальці. Навіть крізь сльози, сповнені болю, він не зводив із Ча Відже погляду, наче у цілому світі не існувало нікого, окрім його рятівника.
Той хлопець…
Ча Відже поглянув на темну постать, що міцно стискала його. Сильні руки і тіло обіймали його так, ніби сам Ча Відже був зовсім невеликим, хоча це й було не так. Лі Сайон, прикривши очі, зосереджено гладив його по волоссю й шиї. Його довгі вії злегка тремтіли, кидаючи м’які тіні на щоки, а почервонілі губи припухли від надто пристрасних поцілунків.
Відчувши погляд Ча Відже, Лі Сайон підвів голову. У ту ж мить його очі звузилися, і він знову нахилився до його губ, але Ча Відже швидко відвернувся, тож поцілунок припав на щоку. У відповідь почувся тихий смішок прямісінько на його вушко. Серце шалено закалатало, а тіло завмерло на місці.
Вони й справді одна й та сама людина?
Той хлопець, що колись дивився на нього з дитячою прив’язаністю, тепер дивиться ось так? Дійсно відчуває до нього сексуальний потяг? Це просто… Не вкладалось у голову.
Цей дисонанс розбив внутрішній баланс Ча Відже. Хіба вони і справді так довго були порізно? Лі Сайон виріс настільки, що від того хлопця не лишилось і сліду, тоді як сам Ча Відже залишився тим самим. А тепер дорослий Лі Сайон перевершив його і зростом, і тілом. І зараз…
Він хоче Ча Відже.
Бляха, щось точно пішло не так.
Таке могло статися, лише якщо світ перевернувся з ніг на голову. Бо єдине, чого хотів Ча Відже — це стати для того хлопця родиною. Бути єдиними, хто один в одного є. Жити разом, їсти разом, спати під одним дахом. І, можливо, щоб той хлопець міг будь-якої миті покластися на нього.
Але…
У його бажанні не було навіть натяку на щось подібне до сексуального потягу. Його тривожні думки обірвалися, щойно теплий подих торкнувся вуха, а вже за мить він відчув різкий біль у мочці. Лі Сайон вкусив його за вухо. У паніці Ча Відже різко штовхнув його в щоку.
— Якого ти кусаєшся?
— Про що ти там думаєш?
Ча Відже ковзнув поглядом по обличчю Лі Сайона. В його очах палахкотіло те саме нестримне бажання. Це було настільки очевидно, що навіть такий недогадливий, як Ча Відже, зрозумів це з першого погляду і невдовзі ніяково опустив голову.
Як довго він вже дивиться на мене так?
Звісно, вони цілувалися й раніше. Але! То були виняткові ситуації, коли вони обидва просто не могли раціонально мислити. Одного разу він намагався таким чином заспокоїти Лі Сайона, а іншого…
— Хьоне.
Низький голос пронизав його дурнуваті виправдання. Ча Відже підвів голову, а Лі Сайон злегка схилив її набік.
— Про що ти думаєш?
— …
Про що я думаю?
Про те, що наші стосунки зараз у повній сраці.
Наче не той ґудзик першим застебнули, і тепер весь одяг сидить криво. Слова підступили до горла, але Ча Відже вчасно ковтнув їх. Він не міг сказати це вголос, усе ще перебуваючи в обіймах Лі Сайона. Варто було йому лише обмовитися — і рука, що досі лагідно погладжувала його шию, враз могла би її стиснути. Звісно, він і сам би не лишився осторонь, але все ж…
— Гм?
Лі Сайон знову провів пальцями по його волоссю, ніби спонукаючи все ж відповісти.
— …Просто думаю, чи це взагалі нормально, — нарешті видавив з себе Ча Відже.
— Що саме?
— Ну, ти… І я. Це взагалі нормально?
— Конкретніше?
— Ну… Така поведінка.
Ча Відже ледве стримав у собі залишки патріархальних й консервативних поривів і спробував підібрати максимально обережно слова, та у відповідь почув лише глузливе пирхання.
— Після всього ти питаєш про це саме зараз?
— Що?
— Тобі треба менше думати, хьоне.
Рука, яка й досі перебирала його волосся й м’яко торкалась потилиці, тепер охопила щоки. Злегка щипнувши їх, Лі Сайон стиснув щічки Ча Відже, склавши його губи в невдоволений бантик, і пробурмотів:
— Така крихітна голова, а стільки зайвих думок…
— Що ти взагалі робиш зі своїм хьоном? — Ча Відже роздратовано скинув його руку.
— Хьоном? Ох…
Фіалкові очі Лі Сайона тривожно блиснули. Ча Відже затримав подих. Усередині щось стиснулося, але він нічого не встиг вдіяти, хоч й усвідомив, що саме планує зробити Лі Сайон.
На його блідому обличчі з’явилася крижана усмішка. М’яко видихнувши, Лі Сайон притиснувся чолом до Ча Відже і, висунувши чорний язик, прикусив його кінчик.
— Тобто ти цілуєшся зі своїм молодшим братом?
Очі Ча Відже широко розплющилися. Це було… Блюзнірство. Він ще не встиг нічого сказати, як Лі Сайон продовжив й далі бубоніти, перебираючи між пальцями пасмочка його сивого волосся:
— Ми ж навіть не кровні родичі і ніколи не були пов’язані юридично. То який ще брат?..
— Ти… Ти… Ти…
— Хіба я не казав ще тоді у лабораторії, що ти доволі суперечливо поводишся?
— …
— Тому добряче все обдумай. Хто я для тебе і чого ти насправді хочеш. І припини вже суперечити самому ж собі.
— …
— Тільки давай без цього банального «бути родиною».
Ніжно поцілувавши Ча Відже в кінчик носа, Лі Сайон підвівся. Дещо театрально змахнувши полами пальта, він пішов до спальні і там же вдарив ногою згорток з ковдри, в якому спав Хон Йесон. На це Ккокко розсерджено замахав крилами і кинувся клювати його в щиколотку.
А Ча Відже залишився сидіти на підлозі у вітальні. За мить він уже сховав голову між колін і міцно їх обійняв. Його щоки спалахнули яскравим рум’янцем.
