Минуло зовсім трохи часу, як вони знову опинилися за одним столом. Єдина різниця полягала в тому, що тепер Лі Сайон зайняв місце, де раніше сидів Ккокко, а сам Ккокко опинився поруч із Ча Відже. Недбало відкинувшись назад, Лі Сайон сперся рукою об підлогу, а вказівним пальцем іншої неквапом водив по краю чашки.
— …Отже, підсумуємо, — пролунало з його вуст мляве бурмотіння.
Ковток. Тиша. Палець завмер. А очі звузилися.
— Ти зрозумів, що всередині мене хтось є.
— Так.
— І тому вирішив відшукати Хон Йесона, щоб дізнатися, що взагалі відбувається…
Його почорнілий на кінчику палець вказав на Ккокко.
— І цей курячий виродок — це Хон…
— Стій. Зачекай.
Ча Відже різко потягнувся вперед, притискаючи долоню до губ Лі Сайона, поки той ще не встиг закінчити фразу. Фіалкові очі злегка звузилися. Іншу руку він підніс до власного обличчя і…
— Тш-ш, — прошепотів, приклавши до губ вказівний палець. — Не можна так просто казати це вголос. Ми ще багато чого не з’ясували.
Просто взяти й відправити Хон Йесона у його світ — не варіант, бо вони досі гадки не мали, як розв’язати цю проблему.
У ту ж мить рука Лі Сайона неочікувано сильно, навіть для Ча Відже, стиснула його зап’ястя. Їхні погляди зустрілися. В очах Лі Сайона тлів роздратований вогник. Він відвів руку Відже від своїх вуст і різко буркнув:
— Не роби так.
— Що?.. Не затуляти тобі рота?
Ча Відже раптом згадав слова Бе Вонву. Лі Сайон же терпіти не міг, коли його хтось намагався контролювати. Усвідомивши це, він одразу ж прибрав руку, яка досі прикривала обличчя Лі Сайона, але той натомість кивнув на іншу руку Ча Відже.
— Не тшикай.
Не на таку відповідь він чекав. Ча Відже дурнувато кліпнув очима, поворушивши пальцем біля своїх губ.
— Чому?
— …Просто, будь ласка, не роби так більше, — коротко відповів Лі Сайон і заплющив очі.
Він виглядав геть виснаженим. Примхливим і непростим у спілкуванні він був завжди, та зараз це стало куди помітніше. І не дивно — тримісячна кома давала про себе знати.
Ча Відже тихо цокнув язиком.
Так, він і справді має повне право себе так поводити…
Він більше не був просто Лі Сайоном. Тепер у його тілі жили двоє. І якщо один Лі Сайон уже був випробуванням не з легких, то двоє, натомість, були цілковитою катастрофою. Ча Відже втомлено потер потилицю, а всередині щось тихо підказувало йому бути обережнішим.
Лі Сайон — це одне… А от той, інший…
У пам’яті сплив момент, коли пальці Лі Сайона ковзали його долонею. Той дивився на нього так, ніби весь світ зник і залишився лише один Ча Відже. Холодна, виснажена, майже примарна аура, ніби це вже був не зовсім Лі Сайон. Не зовсім людина.
І тоді…
Погляд Ча Відже мимоволі ковзнув до нього. Лі Сайон сидів навпроти нього, стискаючи пальцями скроні, і невдовзі коротко кліпнув, ніби відчув на собі чужий погляд. Ча Відже хутко відвів очі, але повітря між ними вже встигло скипіти. Якби він був звичайною людиною, можливо, вже й знепритомнів би. Тепер навіть глянути на Лі Сайона без причини здавалося дещо ризикованим. Одним словом, наразі Лі Сайон був ще тою проблемою.
Він зітхнув і почав перебирати пальцями край подушки.
Це буде виснажливо…
Очевидно, що жоден з цих двох не збирався йти на поступки. І найгірше — що між ними опинився саме Ча Відже і від цього ж мав постраждати найбільше.
— А тепер я можу дещо сказати? — вирішив нарешті порушити тишу Ккокко.
— Якщо це стосується стану Лі Сайона.
— А чого ж іще? Отже, з якоїсь причини їхні душі досі не злилися повністю.
— І з якої ж? — Лі Сайон відкинув пасмо чорнявого волосся з обличчя.
— …
— …
Настала незручна пауза. Лі Сайон підняв брову, Ккокко зиркнув на Ча Відже, а той швидко, майже непомітно, ткнув його пальцем у бік.
— Ну, як я і сказав, щось ззовні вплинуло… Якийсь нещасний випадок стався, так би мовити… Я точно не знаю! — здригнувшись, монотонно заговорив Ккокко.
Він знав.
— Гей, якщо не знаєш, то не вигадуй. Все одно нічого не зміниться.
Зміниться.
— …
Недовірливий погляд Лі Сайона ковзнув до Ча Відже, але той у відповідь лише злегка всміхнувся. Ну справді — навіть Лі Сайон не міг мати щось проти усмішки, еге ж?
І, на диво, це спрацювало. Лі Сайон ще трохи на нього позиркав, але невдовзі тихо зітхнув і відвернувся. Ча Відже одразу ж скористався моментом і знову штрикнув Ккокко в бік.
— Річ у тому, що чіткого рішення я поки не маю. Принаймні зараз усе не полетить шкереберть від найменшого втручання, але все ж варто бути обережнішими. Та й Система, найімовірніше, зараз за нами спостерігає, — неначе автовідповідач, продовжило далі керамічне курча.
— Гадаєш, я для цього сюди прийшов?
— Я ж всього лише правду кажу. А як ти себе почуваєш, до речі? — Ккокко повернув голову до Лі Сайона. — Як здоров’ячко? Все ж добре, сподіваюсь? Провалів у пам’яті нема?
— …
Лі Сайон міцно стиснув губи. Тонка скоринка, що вже встигла затягнутися, тріснула, і на них знову виступила кров. Ча Відже й Ккокко мовчки чекали, що він скаже.
— …Усе змішалось. Мої спогади. Його. Наші. Неможливо розібрати, де чиє, — повільно заговорив Лі Сайон, приклавши пальці до скроні.
— …
— Хочете, щоб я сказав усе, як є?
Його фіалкові очі вп’ялись у Ча Відже так, неначе хотіли цілком і повністю зжерти. Він повільно нахилився через стіл і тихо, але різко виплюнув:
— Щойно… Я подумав, що ти помер.
— …
— У тебе кров стікала з голови… По шиї… Ха. Блядство. Я думав, що вже зійшов з глузду.
Раптом Ча Відже згадав той день біля меморіалу, коли Лі Сайон тремтячими руками торкався його голови, обличчя, скронь, а сам був блідий, як смерть…
— Коли усвідомлюєш, що все це — дійсність… Стає легше. Але перші хвилини після пробудження — справжнє пекло, — Лі Сайон уривчасто видихнув.
На обличчі, ще блідому після сну, майнула тінь, і за мить він приклав долоню до грудей.
— Я відчуваю його в собі. Іншу версію себе. Але він не здається чужим. Наче теж має право називати себе мною. І, найгірше… Він дуже схожий на мене.
Вкриті кров’ю губи сіпнулися в гіркій, спотвореній посмішці.
— Як же це гидко…
— …
— Ну що ж…
Повільно підвівшись, Лі Сайон запхав руки до кишень чорного шкіряного пальта й, нахиливши голову, глянув вниз на Ккокко.
— Тепер же ти задоволений? Хон Йесоне.
Повітря завмерло, а за мить здійнявся шалений вітер.
Вшух.
Перед очима з’явилося яскраве, біле вікно. Очі Ккокко округлилися, і він поспішно розтулив дзьоба:
— Чекай! Ти взагалі слухав мене? Якщо отак в лоб скажеш, мене ж викине звідси…
— Я знаю, — Лі Сайон повільно, навіть дещо зловісно скривив губи. — Я навмисне. Щоб позбутися тебе.
— Невдячний покидьок!
Хон Йесон злісно залопотів крилами, але Лі Сайон лише холодно подивився на нього.
— Мені не потрібна твоя допомога. Я й сам все знаю.
— Що ти знаєш?
Лі Сайон стис горло рукою, немов намагаючись задушити самого ж себе.
— Я точно знаю, чого він хоче… Краще за будь-кого іншого.
— …
— Тому забирайся.
Хон Йесон злісно блиснув очима в бік Ча Відже.
— Друже, от як ти його так виховати зміг?
— А з якого дива ти тепер на мене гаркаєш? — розгубився Ча Відже.
— Лі Сайон, якого я знав, не був таким грубіяном!
Ча Відже не знав, що й відповісти на це. Бо й справді — він теж знав Лі Сайона, про якого говорив Хон Йесон. Того Лі Сайона, що носив той кумедний фартух і зустрічав його вдома з омлетом. Мимоволі йому стало трохи зле.
Невже життя без мене настільки сильно його змінило?..
І саме в цей момент до нього долинув солодкий запах. Хтось нахилився ближче, і гарячий подих обпік його вушко.
— Не в цьому справа, — хрипко прошепотів Лі Сайон.
— …
— Я завжди був грубим.
— …
— Просто грав у добренького.
Його голос, глибокий і такий хрипкий, м’яко ковзнув вухом, і по спині пробігли ледь відчутні сироти. Ча Відже здригнувся, і саме тоді Хон Йесон не витримав:
— Годі! Йду сам, поки не вигнали!
Яскравий спалах вирвався з тіла Ккокко, а, варто було світлу згаснути, Ча Відже хутко підхопив його. Курча дурнувато кліпнуло чорними намистинками, але в його погляді не лишилось і сліду Хон Йесона. Перед ним був просто гладенький порцеляновий півник — справжній Ккокко.
— Квок?
Бляха, він мене кинув!
Ча Відже аж пересмикнуло від цієї раптової зради. Він же вважав його другом, а той просто втік і залишив його самого з цим гримучим Лі Сайоном!
Ккокко вирвався з його рук і, сердито розмахуючи крилами, помчав у спальню — мабуть, щоб знову вмоститися біля Хон Йесона під ковдрою. І… Вони залишилися у вітальні вдвох.
— Хьоне, — м’яко заговорив Лі Сайон.
Ча Відже не відповів і лише опустив голову. У грудях стало так важко. Але Лі Сайон лише повільно провів пальцями по шиї Ча Відже.
— Колір твого волосся…
Його почорнілі пальці обережно ковзнули крізь світлі пасма, злегка лоскочучи шкіру. Ча Відже ледь помітно здригнувся від цього дотику.
— Воно стало світлішим, — пробурмотів Лі Сайон собі під ніс, граючись з короткими пасмочками.
— …Справді?
— Ага…
Його голос розтанув у повітрі. Ча Відже повів головою, ніби хотів сам поглянути на волосся, та натомість наштовхнувся прямісінько на фіалкові очі.
— Тоді… Хьоне.
— …
Лі Сайон повільно опустився на одне коліно перед ним. Рука м’яко лягла на обличчя Ча Відже, закриваючи очі, і за мить темрява м’яко його огорнула. У повітрі повисло приємне передчуття. Ча Відже ледь розтулив губи… І почув тихий, майже схвальний смішок. Щось тепле й трохи шорстке торкнулося його вуст, залишивши по собі присмак заліза… І чогось солодкого.
— Ах, тепер усе стало зрозуміло, — прозвучало прямісінько у губи Ча Відже.
— …
Лі Сайон трохи відхилився, легко прикусивши нижню губу.
— Ти ж мене поцілував, так? Коли я спав.
Бляха.
— Все ж не даремно тебе щойно поцілував.
Не встиг Ча Відже нічого заперечити, як щось м’яке й тепле ковзнуло між його губ. Відповідь розтанула в сплетінні теплого дихання й язиків, і Ча Відже міцно стулив повіки.
