Ча Відже втупився в самовпевнену усмішку Хон Йесона, що завмерла у часі, і просто не знав, які й слова підібрати. Колись давно вони дали один одному обіцянку, яку Ча Відже навіть не пам’ятав.
Врятувати світ.
Він то стискав, то розтискав кулак, впиваючись нігтями у шкіру. Чи взагалі нормально забути таку важливу обіцянку? І чи не зробив він цим боляче Хон Йесону?
— Гей, та не бери все так близько до серця. То була моя обіцянка. Ти й не хотів, а я тиснув і тиснув, поки ти не згодився, — різко продовжив Хон Йесон.
Очі Ча Відже округлилися.
— Що?
— Ну… Не знаю, чи ти це помітив, але я швидко втрачаю інтерес і не можу довго зосереджуватись на чомусь одному. Як тільки щось починає здаватися обов’язком, мені більше не хочеться цим займатись, бо… Ну, я просто хочу розважатися та й все.
За його словами крилось щось більше, ніж могло здатися на перший погляд, — легковажність, яка межувала з болем.
— Але врятувати світ — це інше.
— …
— Я бачив, як ти це робив. Не раз.
— …
— І це виглядало чортівськи круто. Тому я і подумав, що цього разу піду з тобою, — у голосі Хон Йесона звучала нотка щирого захоплення. — Ну, що скажеш? Я ж зміг допомогти? Все-таки ніхто, крім мене, не здатен видати таку першокласну аналітику та стільки інформації за раз, еге ж?
На старій, трохи вигорілій чорно-білій світлині Хон Йесон усміхався. Мабуть, усміхався він і тоді, коли робив це фото. Ча Відже ледь спромігся вимовити слова, які вже давно стояли у нього поперек горла.
— Дякую.
— …
— Ти замкнув себе тут… Тільки щоб дотриматись обіцянки.
Ча Відже краще за всіх знав, що таке самотність. І яку ціну має тепло інших людей.
Ча Відже з першого світу, мабуть, не був самотнім. Навіть після того, як втратив Лі Сайона, він вирішив врятувати світ, бо поруч залишився Хон Йесон. Саме тому, замість того, щоб зійти з глузду, він прийняв рішення повернути час назад і знову поборотись за життя Лі Сайона.
Але ж скількох людей бачив Хон Йесон, відколи замкнув себе всередині цього фото? Може, Ча Відже був першим за весь цей довгий час, оскільки попередній Ча Відже загинув доволі рано.
— Я…
— Ах, та годі вже. Досить про це. У нас тут важливіше питання — стан Лі Сайона, хіба ні?
Вираз його обличчя у мить змінився.
— Але, схоже, він уже прокидається. У нього, як завжди, інстинкти працюють на повну, — невдоволено пробурмотів Хон Йесон.
— Прокидається? Зачекай хвилину.
— Ага, певно, просто зараз б’є тебе головою об стіл.
— Що? Гей, ти…
— Погнали!
Не встиг він договорити, як щось схопило його за голову й різко смикнуло вгору. Лайка вже була на язиці, але Ча Відже вчасно проковтнув її.
Він різко вдихнув, наче щойно виринув з-під води, й завмер.
Пара фіалкових очей пильно дивилася прямо на нього.
Ча Відже різко підвівся. Здається, він знепритомнів і весь цей час пролежав, уткнувшись носом у стіл. Надворі вже заходило сонце, і синє вечірнє небо потроху тануло в помаранчевих відблисках.
Мабуть, минуло чимало часу. Ча Відже стривожено окинув поглядом кімнату. Лі Сайон, що сидів зовсім поруч, схиливши набік голову, не зводив з нього очей. Його гострий погляд, здавалося, пронизував Ча Відже наскрізь.
— …Сайоне? Ти вже прокинувся? — обережно спитав той.
— …Хах.
Короткий, глузливий смішок, а за ним — яскрава і така мила усмішка. Очі Лі Сайона примружилися, ніби місяці у нічному небі. Цей погляд був настільки світлим, що Ча Відже мимоволі відвів власні очі.
— Напевно, ти дуже втомився, еге ж? — м’яко і тихо спитав Лі Сайон.
— Та ні… Просто…
— Мгм… Я розумію. Було ж від чого втомитись…
Ча Відже, який і далі уникав погляд Лі Сайона, краєм ока помітив екран телефона у його руці.
[J. Переосмислення героя №1.]
[Сміливі кроки J: Що він задумав?]
[Як герой J повернувся з розлому Західного моря?]
Схоже, він шукав інформацію про J. На екрані миготіли численні заголовки, і по спині Ча Відже мимоволі пробіг холодок.
От бляха…
— Ну, я ж бачу, що старався, як міг. Віддався по повній, правда ж?
Лі Сайон, який досі сидів навпочіпки, зручніше вмостився на подушці, спершись руками об підлогу, і нахилився ближче до Ча Відже, який миттєво відсахнувся назад.
— Та ні, просто… Ти раптом знепритомнів.
— Знепритомнів.
— А ще… Ситуація у світі вкрай серйозна, правда ж?
— Гадаю, що так.
— Коли герой номер два раптово зникає, розмов хоч відбавляй стає…
— Зрозуміло. Тож ти вирішив мене підстрахувати?
— Та ні… Просто я краще за будь-кого іншого знаю тих монстрів, що зараз з’являються.
— Мгм…
Лі Сайон тяжко зітхнув і провів долонею по волоссю, якось роздратовано й водночас так втомлено.
— Тобто, ти настільки вимотався, що вирубився прямо за столом? Навіть прилягти не встиг?
— Ні, я не через це відключився.
— Яка самовідданість…
Це було несправедливо. Але як він міг пояснити, що щойно мав таємну розмову з Хон Йесоном з іншого світу, який сидів у тілі Ккокко? Він же не міг вивалити це все на голову людині, яка щойно прийшла до тями.
Ча Відже зиркнув на Ккокко. Той уже сидів спиною до них, ніби вдаючи, що нічого не бачить. Маленька кругла спина чимось нагадувала старого буркотливого дідугана з виглядом: «Нічого не знаю й знати не хочу».
Цей малий…
Ча Відже сердито на нього зиркнув. Усю вдячність як рукою зняло. Зрештою, йому не залишалось нічого іншого, як вдатися до свого перевіреного прийому.
Він простяг руки і, обійнявши Лі Сайона за шию, різко притягнув до себе. І хоч той досі на нього сердився, пручатися все ж не став — впав у чужі обійми так, ніби тільки на них й чекав.
— З тобою… Все гаразд? — незграбно обіймаючи Лі Сайона, запнувся на півслові Ча Відже.
— …
— Ти ж сильно розплакався тоді. Я подумав, щось сталося.
— Я ж казав, що не плакав.
— Гей… Я так-то прийшов сюди не просто так. Те, що всередині тебе…
— …Я знаю.
Лі Сайон коротко гмикнув у відповідь, обійняв Ча Відже за талію і, зітхнувши, притулився чолом до його шиї.
— До речі, Хон Йесон теж знепритомнів.
Як завжди, його дії були значно ніжнішими за слова. Ча Відже провів по його голові долонею і зарився пальцями у м’яке волосся, без жодних докорів совісті зрадивши честь сплячого Хон Йесона.
— Він вирубився просто посеред розмови. Напевно, вчора перебрав.
— …Справді? Тож, нічого сказати не встиг, виходить?
— Поки ні.
Вони тихо перекидались фразами, не розриваючи обіймів. І ніхто не знав, скільки часу минуло, поки десь позаду них не завібрував телефон. Лі Сайон розтис обійми, поглянув на екран і насупився.
— …Я на хвилинку. Треба відповісти.
— Добре. Йди.
Лі Сайон зник за солом’яним будиночком. Навіть коли Ча Відже намагався вловити хоча б один-єдиний звук, нічого зрештою не почув. Може, той вийшов за межі бар’єра? Ча Відже тихенько штрикнув ногою циновку, на якій сидів Ккокко.
— Гей, зраднику.
— Зраднику? Прошу, називай мене справжнім другом, який дав вам трохи особистого простору.
— Замовкни. Краще розкажи більше про Лі Сайона.
— Щоб про це поговорити, треба знову зайти до мого простору, бо для цього місця тема надто вже делікатна.
Чим більше вони говорили, тим гірше все ставало. А якщо Лі Сайон повернеться й побачить, що Ча Відже знову вирубився за столом, хто зна, як він відреагує цього разу? Тож Ча Відже швидко все зважив й, знизивши голос, прошепотів:
— Гаразд. Тоді скажи, ти щось знаєш про Прометея? Хоч щось, викладай усе.
— Нічогісінько, — відповів Ккокко, трохи схиливши голову й прикривши дзьоба крильцем.
Не такої відповіді очікував Ча Відже. Ще мить тому Ккокко поводився, як ще та всезнайка, а тепер прикидається дурником? Він з підозрою на нього зиркнув.
— Як це не знаєш? Ти ж поводився так, ніби всім світом керуєш.
— Такі, як вони, у моєму світі слідів не залишали. Та й ім’я гучне… Бачив лише в дитячих книжках про грецьку та римську мітологію.
Ча Відже так і не звів очей з Ккокко. Відчувши його недовіру, той стукнув крильцем Ча Відже по руці.
— Кажу ж тобі, я й сам дізнався про цих типів тільки тоді, коли почав за тобою спостерігати.
— Як щодо того наркотику, через який пробуджені мутують?
— А от цього бути не мало б. Щось цей світ особливо жорстокий.
— …
Їхні погляди перетнулися. Організація, якої не було у попередньому світі, з’явилася у цьому.
— Тобто… Це теж побічний ефект? — тихо пробурмотів Ча Відже.
— Схоже на те, еге ж?
— Бляха. І це ти називаєш побічним ефектом? Якого всі просто взяли і за раз збожеволіли?
— Гадки не маю. Це вже ти мусиш сам з’ясувати, а зараз — ще трохи нурунджі.
Ча Відже мовчки простягнув йому ще шматочок нурунджі.
— Гей. У мене є ще одне питання.
Ккокко, який якраз дзьобав коржик, підвів голову, ледь нахиливши її набік.
Скільки б часу не минуло, Ча Відже ніяк не міг звикнути до того, що з цього милого дзьоба лунав голос Хон Йесона, а тепер це було особливо важко після того, як він побачив його застиглу усмішку на тій світлині.
— Ти… Ти весь цей час був Ккокко? Навіть тоді, коли просто кудкудакав? — незграбно спитав Ча Відже, відірвавши шматочок від свого нурунджі.
З дзьоба Ккокко випав шматочок рисового коржика. Маленькі, блискучі очі здивовано округлилися.
— Ти серйозно зараз?
— Відповідай уже. Мені треба розібратись, що взагалі раніше відбувалося.
— Друже… Ти за кого мене взагалі маєш?
Ккокко обурено нахилив голову набік. Спостерігаючи за ним, Ча Відже відчував не менше роздратування. Ця блискуча, кругла, занадто мила істота поводилась надто вже підозріло.
— Я тимчасово позичив тіло Ккокко. Оскільки це творіння Хон Йесона, забрати його було зовсім нескладно. Але не подумай, що я роблю це часто, — змахнув крилами Ккокко.
— То чому ти не позичив своє ж тіло? Було б набагато простіше, хіба ні?
— Причина… Дещо складна.
Ккокко пискнув і почалапав до Хон Йесона, який мирно сопів збоку, склавши руки під подушкою, і час від часу причмокував уві сні губами. Спостерігаючи за ним, Ча Відже замислився над тим, як це взагалі дивитися на власне тіло збоку, ніби воно тобі не належить?
— Хлопець трохи дивакуватий, еге ж? Мов гвинтик якийсь загубив.
— Кхе!
Ча Відже подавився через таке іронічне самозізнання і прикрив рот долонею, а Ккокко, ні на мить не замовкаючи, продовжив базікати далі:
— Але що поробиш. Душа, яка мала бути цілою у цьому світі, зрештою розділилась. А коли в ній бракує частини, щось обов’язково буде не так.
— Що? Але ж Лі Сайон… Стривай.
Ча Відже різко звів голову.
Лі Сайона ніде не було.
Точніше…
— Що трапилось?
Ча Відже миттєво схопив Ккокко за дзьоб. Той заметушився, розмахуючи крилами, але, відчувши напругу в повітрі, швидко втихомирився і замовк.
Справа була не в тому, що Ча Відже ніде не відчував присутності Лі Сайона. Навпаки, здавалося, що той навмисно її приховував. Очі Ча Відже на мить спалахнули блакитним, і в ту ж мить Лі Сайон перестав ховатися. Засунувши руки в кишені пальта, він скривив губи в легкій усмішці.
— М-м… Я вже подумав, що це моя провина.
— …
— Гадав, що, поки я спав, тобі стало настільки самотньо, що ти почав з куркою розмовляти…
— …
— Тож…
Тихими, майже беззвучними кроками він підійшов ближче і присів навпочіпки. Його фіалкові очі блищали від лукавства.
— Хто цей тип?
