Коли сором і збентеження трохи відступили, перше, що дало про себе знати, було почуття провини. Ча Відже машинально провів рукою по волоссю.
Чи нормально взагалі так думати про хворого?
Гіршої думки годі було уявити. Він нервово потер маску, ніби хотів стерти її з обличчя разом із власними думками. Та Ча Відже досі надто добре пам’ятав, як до нього тоді притиснулося тепле тіло.
Пам’ятав руки, що міцно обійняли його за талію, ніби не хотіли нікуди відпускати, широку спину, що ритмічно здіймалася й опускалася, збите і глибоке дихання, крізь яке проступав легкий схлип.
Як він міг відштовхнути це тепло? Як?
Особливо якщо це був його єдиний успіх.
— А-а-а, я з розуму їду!..
Хоча… Хіба це не бридко?
Ча Відже безладно скуйовдив своє волосся, аж раптом почув тихий шурхіт, що лунав з коридору, і висунувся за двері. Там він побачив, як Ккокко неквапливо тупцяв до нього, несучи на голові дерев’яну тацю.
На ній стояли дві керамічні чашки з сікхе. Жодна крапля цього напою не хлюпнула за край, поки керамічне курча переступав через поріг.
Обслуговування, як у п’ятизірковому готелі…
Ккокко зупинився прямо перед ним і поглянув на нього своїми круглими, мов квасолинки, очима. Ча Відже підхопив тацю й поставив її на стіл.
— Дякую.
— Квок-квок.
Груди курчати гордо вигнулись. І тільки тоді Ча Відже помітив, що на одній чашці було виведено «Для Хон Йесона». Його враз охопив раптовий, майже дитячий порив узяти з принципу саме її. Але він вчасно пригадав, навіщо взагалі сюди прийшов, видихнув і взяв іншу, ту, що була без напису.
Та сікхе так і не спробував.
Чому він на мене так пялить…
Завершивши свою благородну місію, Ккокко скрутився на подушці, не зводячи з нього очей. Так, неначе чогось вимагав. Що йому взагалі треба? Ча Відже зиркнув на нього і зрештою спробував зав’язати розмову:
— …Що?
— Квок-квок.
Ккокко нахилив голову. Усі побутові клопоти Ча Відже якось ще міг подолати. Але розшифрувати куряче мурмотіння? Це вже було вище його сил. Скривившись, він підняв чашку і вдав, ніби відсьорбнув.
— …Хочеш, щоб я це випив?
— Квок-квок. Квок-квок.
Ккокко рішуче похитав головою, а тоді низько її опустив і тяжко зітхнув. Курча. Курча зітхнуло. І не просто зітхнуло, а так, ніби Ча Відже йому на нерви діяв.
Це… Це ж не просте курча, так?
Якщо так подумати, то у цих крихітних, блискучих очах було щось надто розумне. Ча Відже придивився до них, але Ккокко так і не відвів від нього погляду.
Вони мовчки змагалися в дивоглядки, і от-от хтось мав програти. Та раптом у кімнату влетів Хон Йесон, розмахуючи кульком. Зелений спортивний костюм лише додавав йому розслабленого вигляду.
— Ти сікхе вже куштував?
— Ще ні.
— Тоді зараз спробуй! Я ж сам його варив. Навіть держслужбовцю сподобалось. О, спробуй ще нурунджі. Можу також дончімі, до речі, принести.
— Дякую тобі за турботу, але, може, ближче до справи?
— А ти підеш, як тільки закінчимо? — скорчив сумне личко Хон Йесон. — Мені та-а-ак нудно…
Ча Відже глянув на нього з-під маски з таким виразом, що будь-хто інший одразу б замовк. Але Хон Йесон на це лише надув губи і неохоче випрямився. Відламавши шматок нурунджі, він кинув його до рота і між хрускотом спитав:
— Добре-добре. Раз ти притяг сюди Лі Сайона, значить, справа в ньому?
— Так. Він прокинувся.
Очі Хон Йесона одразу засвітилися, поки він жував рис.
— Ого, круто! Раніше, ніж я думав.
— Але є одна проблема.
— Яка?
— Ти казав, що, раз у ньому дві душі, краще не втручатись, доки все не стабілізується. Мовляв, треба просто зачекати.
— Ну так, казав.
Ча Відже стиснув чашку і трохи помовчав, а потім нарешті спитав:
— Я тоді був трохи не в собі… Що ти мав на увазі під «стабілізується»?
Трохи замислившись, Хон Йесон випив сікхе до дна і стукнув чашкою о стіл.
— Ну… Уяви собі сік. З часом рідина випаровується, так? Якщо його не чіпати, нічого з ним особливого і не станеться. Так само і з душами. Якщо їх не чіпати, з часом вони самі зіллються в одне ціле і тоді все нормалізується.
— …Тобто він прокинувся зарано?
— Що?
Хон Йесон кліпнув, зависнувши на мить, коли якраз намагався покласти шматок нурунджі на голову Ккокко.
— Зачекай, з того, як ти говориш… Не кажи мені…
— Він не злився.
— Що?
— Лі Сайон. Їх двоє усередині.
— Та ти жартуєш? Серйозно?! — Хон Йесон широко розплющив очі.
— Я впевнений, що один з них той самий Лі Сайон зі зруйнованого світу, але не лише він… І наш Лі Сайон теж там, — пробурмотів Ча Відже, потираючи лоб.
— Це й справді дивно… Дві душі з різними свідомостями в одному тілі? Це…
Хон Йесон, що ще хвилину тому тараторив без зупину, раптом позіхнув так, наче щойно з ліжка виліз. Повіки повільно опустилися, ніби ось-ось мали зовсім заплющитися.
— Тобто… Я хочу сказати… Це…
Він позіхнув знову й почав кивати головою, як хвора курка. Видовище було, м’яко кажучи, моторошне, особливо для того, хто до цього моменту безперервно базікав.
Що з ним коїться?..
Ча Відже простяг руку, щоб підхопити Хон Йесона за плечі.
— Гей, з тобою все гаразд?
— Га?.. А… Не знаю… — Хон Йесон потер очі тильною стороною руки, але повіки вперто злипалися. — Чого ж мені раптом так хочеться спати…
— Ти про що? Гей!
— М-м-м…
І з цим звуком Хон Йесон просто обм’як у руках Ча Відже. Судячи з тихого посапування, Хон Йесон і справді заснув. У нього нарколепсія* чи що? Ча Відже у мить розгубився, а тривога всередині почала невпинно наростати.
— Ти серйозно? Заснув і навіть нічого мені не поясниш? — він затряс Хон Йесона за плечі.
Та відповів йому голос не з вуст Хон Йесона.
— Я відповім замість нього.
— Що?
— Не лякайся, друже. Я просто трохи приспав його. Лише так і можу втрутитися.
Ча Відже повільно повернув голову. Ккокко сидів на тому самому місці й дивився прямо на нього. І його дзьоб… Ворухнувся.
— Ти пам’ятаєш, так? У цьому світі не може існувати двоє однакових людей. Так само і я з ним не можемо бути тут одночасно. Це лише маленький трюк, тому ніяких правил Системи не порушує. Головне — щоб ти сприймав мене як Ккокко.
Ккокко говорив!
Очі Ча Відже ледь з орбіт не випали. Навіть після того, як він потер повіки, голос усе ще лунав і йшов чітко з дзьоба. Голос, до болю знайомий, такий самий, як у Хон Йесона. У блискучих чорних очах Ккокко закрутилися золотисті візерунки.
Очі Провидця.
Та візерунки були набагато складнішими і заплутанішими.
— Ти…
— Зачекай, — Ккокко підняв одне зі своїх білих крилець. — Я знаю, що ти хочеш сказати і що саме скажеш. Але не прирівнюй мене до ремісника. Знаєш же, що слова мають силу, так? Просто думати про це чи озвучувати вголос трошки різні речі.
— …
— Система вже спостерігає за Лі Сайоном. І цілком можливо, що зараз вона стежить і за цим місцем.
Ча Відже завмер на місці і невдовзі кинув погляд у стелю.
— Варто тільки порушити правила, і мене одразу викине звідси, не давши і слова сказати. Тож зіграймо в одну гру і допоможемо один одному. Хоча, звісно… Багато сказати я не зможу, — повільно продовжив Ккокко, обережно підбираючи слова.
Ча Відже ковтнув те, що майже зірвалося з його губ, і нахилив голову, стиснувши в руці маску. Так, той, із ким він зараз говорив, був саме тим «Хон Йесоном», якого він зустрів у Меморіальному підземеллі. І саме він знав найбільше за них усіх разом взятих.
Хон Йе… Ні, Ккокко клацнув дзьобом, зітхнув і махнув крилами.
— Ех… Я ж обіцяв собі цього разу не втручатися, але ось я знову тут. Ти ніколи не дієш передбачувано, і саме тому за тобою так цікаво спостерігати, — Ккокко нахилив голову, ніби про щось задумався, і заторохтів далі: — Але, друже, що ж ти накоїв? Що з Лі Сайоном? Чому їхні душі не злилися? Навіть для мене це несподіванка. Можеш якось це пояснити?
— …Ти.
— Та-ак, друже? — витягнув шию Ккокко.
Ча Відже мовчки тремтів кілька секунд, а потім зненацька кинувся вперед і, схопивши птаха обома руками, почав його несамовито трясти.
— Віддай мені Ккокко назад, ти, божевільний виродку!
— Кукурі-і-іку!
Над тихими горами пролунав гучний крик півника.
Минуло двадцять хвилин. Ча Відже все ще сидів у хатинці Хон Йесона, навпроти нього лежав Ккокко, що влаштував собі трон із подушок, щоб бути на одному рівні з очима співрозмовника, а сам Хон Йесон мирно спав збоку, згорнувшись калачиком і час від часу причмокуючи губами.
Ча Відже зняв маску і поклав її поруч, потроху сьорбаючи сікхе й спопеляючи поглядом птаха. Ккокко, який до цього ретельно вичищав пір’ячко дзьобом, нарешті озвався:
— Що могло розбудити Лі Сайона? І коли взагалі все пішло не так?
— Годі вже сипати питаннями і просто поясни мені все нормально.
— Я так-то довго думав про це. Навіть якщо ти кажеш, що нічого не робив, щось точно мало статися.
— І що ж саме?
— Ну… Щось, що змусило б Лі Сайона очі свої розплющити. Наприклад… — Ккокко хитав головою то вліво, то вправо, і водив очима по кімнаті. — Поцілунок?
— Кхе!
Ча Відже подавився і поспішно прикрив рот перед тим, як відвести погляд убік. Його й без того великі очі ще більше округлилися, а Ккокко на це підозріло нахилив голову.
— Та ну, ти справді це зробив? Я ж просто пожартував.
— …
— Ого… — прошепотів Ккокко, прикривши дзьоб крилом, і звузив оченята. — Збоченець.
— Стулися! — закричав Ча Відже, зашарівшись.
— От тому-то він і прокинувся. За планом Лі Сайона зі зруйнованого світу, душі мали злитися… Непомітно.
— Звідки ти знаєш про цей план?
— Бо саме я і налаштовував той годинник, щоб його можна було знову використовувати.
—————————————————————————————————
*Нарколепсія — це розлад сну, при якому людина відчуває непереборну сонливість протягом дня, і може раптово засинати, навіть під час розмови або роботи.
