— …J?
— Мисливцю Нам Вуджіне? — перепитав Ча Відже. — Чому це ви взяли слухавку?
Нам Вуджін, здається, теж розгубився, але Ча Відже — ще більше. Вимірений роками досвід навчив його готуватися до найгіршого.
Якщо відповів цілитель, отже, Юн Бін чомусь не зміг, а це, найімовірніше, означало, що з ним щось сталося.
Щось сталося?..
Але ж ми зовсім нещодавно розмовляли…
Тільки-но Ча Відже зціпив зуби, як саме в цю мить з динаміка прорвалися приглушені голоси:
— Сказати йому? Можна?.. Чи не варто? Що?..
— Гей, хвилинку. Я тобі що, посередник якийсь? Дай-но я сам з ним поговорю.
І після короткої паузи пролунав знайомий, спокійний голос:
— J, вибачте, що не зміг вам одразу відповісти.
— Юн Біне, щось трапилось?
— Нічого серйозного… Лі Сайон і справді прокинувся? Як він?
Ча Відже глянув на Лі Сайона. Той так і лежав у нього на колінах, згорнувшись клубком і сховавши обличчя у долонях. Румʼянець з його обличчя майже зійшов, але очі були такими ж набряклими.
— Так… Здається, з ним усе гаразд, але виникла одна проблема, тому мушу негайно йти до Хон Йесона, — відповів Ча Відже і прикрив чужі очі долонею.
— Проблема?.. Що ви маєте на увазі?
Ча Відже намагався зібрати думки до купи, але змучений мозок, який уже кілька днів не знав сну, зміг видати лише щось на кшталт: «Тепер у цьому світі двоє Лі Сайонів». Схоже, він був ще більш виснажений, ніж уявляв собі. Але варто було йому поглянути на Лі Сайона, як напруга, яка тиснула на нього весь цей час, остаточно спала.
— Я… Не зможу це пояснити по телефону, — зітхнувши, нарешті відповів Ча Відже.
Рука сама потягнулася до щоки Лі Сайона, і він злегка її смикнув. Той зморщився, так і не розплющивши очей.
— А я певний час буду зайнятий. Гм-м… — міркував уголос Юн Бін, а потім додав: — Ну що ж, послухаю вже згодом. А поки… Ви не проти, якщо я передам перепустку Со Мінґі?
— Тобі точно не буде важко?
— Для J звісно, що не буде. Зараз я займаюся справами гільдії Совон. Цей хлопець, напевно, вже давно відмітив десь у себе координати гільдії. Памʼятаєте, де знаходиться селище Чан Їн? — голос Юн Біна пом’якшав.
— Так, пам’ятаю.
— Тоді чекатиму.
Зв’язок обірвався. Ча Відже поглянув на водія. Той щось енергійно обговорював по телефону, і, судячи з голосу, що гучно лунав із навушника, на тому кінці був Бе Вонву. Він зі своєю командою тимчасово рейдили підземелля, намагаючись таким чином компенсувати відсутність Лі Сайона.
Мабуть, щойно з підземелля вилізли…
Со Мінґі, помітивши погляд Ча Відже у дзеркалі заднього виду, кліпнув з-за сонцезахисних окулярів, ніби питаючи, що сталося.
— Со Мінґі, їдь до гільдії Совон. Нам передадуть перепустку, — Ча Відже помахав телефоном.
— Заступнику, хвилинку… — Со Мінґі зняв один навушник і здивовано поглянув на нього. — Перепустку? Просто так?
— Він сказав, що ти вже маєш координати. Правда ж?
— Це… Держслужбовець так сказав?
— Ага.
Со Мінґі грюкнув по керму.
— От курва! Знають мене, як облупленого.
Хіба через це варто так сердитися?..
Експерт зі стелсу та проникнення, відомий як Маленьке Диво, усе ще бурчав собі під ніс, коли плавно припарковував фургон біля стіни, через яку Юн Ґьоль і втекла зі школи. Щойно вони зібралися виходити, вона раптом простягнула Ча Відже жовтий стикер, на якому був записаний номер.
— Ем… Якщо щось ще знадобиться, напишіть, — вона ніяково усміхнулась.
— Обов’язково. Дякую тобі.
— Хіхі… Побачимося!
Помахавши рукою на прощання, Юн Ґьоль спритно, мов білка-летяга, перелізла через огорожу і зникла в напрямку школи. Ча Відже крутив у пальцях стикер із номером, аж раптом почув клацання паска безпеки. Со Мінґі припаркував фургон на порожній ділянці та з похмурим виглядом відстібнувся.
— Я піду за перепусткою, — буркнув він, — а ви поки поговоріть із заступником лідера, Бе Вонву. Він, мабуть, сходить з розуму від цікавості, бо зв’язок раптом обірвався.
— А чому сам не зателефонуєш? — спитав Ча Відже, вже шукаючи його номер телефону.
— Бо в мене часу нема, — Со Мінґі, вже майже зникнувши у тіні, знову витягнув голову і пробурмотів: — Ви, мабуть, не знаєте, бо з клієнтами він чемний, але серед мисливців цей держслужюбовець — ще той скрупульозний зануда.
Юн Бін почухав свербляче вухо, перш ніж відкласти телефон. На ньому був звичний, світло-блакитний з білими рукавичками хірургічний халат.
— До речі…
У повітрі витала важка суміш запахів — антисептик, змішаний зі смородом попелу й кіптяви. Юн Бін поправив маску. На операційному столі лежав закутий у чорні кайдани Меттью, якого під'єднали до безлічі апаратів. У тиші лунав лише рівномірний писк моніторів.
Поряд, на імпровізованому ліжку, лежала маленька обвуглена фігура. Настільки понівечена й спалена, що її майже неможливо було впізнати. Та зелені, мов коштовне каміння, очі залишилися неушкодженими. Вони сяяли, мов у живого. Юн Бін підійшов до ліжка і поглянув у них.
— …Завдяки цьому малому ми й вижили. Ти ж казав, що це подарунок Лялькаря?
— Ага, — повільно кивнув Нам Вуджін, перевіряючи показники апаратів.
— Його можна полагодити?
— Поки не знаю. Треба з ним зв’язатися.
Той момент, коли Меттью раптово почав судомитись, маріонетка встигла стати перед Юн Біном. Вона затулила їх від полум’я й шипів і одразу ж повалилася на підлогу, мов лялька, в якої обірвалися нитки.
— …
Юн Бін прикрив її обличчя білою тканиною й підійшов до операційного столу.
Нам Вуджін якраз набирав кров із руки Меттью. Шприц повільно наповнювався густою, темно-червоною рідиною.
Меттью безсумнівно намагався щось сказати, але саме в ту мить він втратив контроль над собою, і з’явилися перші ознаки мутації. Попри те, що чорні кайдани мали стримувати його здібності, Меттью усе одно випустив шипи й полум’я.
У цьому винен той наркотик?..
Здавалося, це вже виходить за межі законів Системи.
— …Це було прокляття чи якесь обмежувальне закляття? — повільно сковтнув Юн Бін.
— Скоро дізнаємось. Але спершу треба вивести токсини, інакше все може повторитися. Оскільки мій асистент закінчив ось так… Доведеться покластися на держслужбовця.
Нам Вуджін узяв у руку скальпель, і лезо почала огортати бліда біла аура.
— Сподіваюся, за жертву мого асистента мені все ж відплатять… — холодно пробурмотів Нам Вуджін.
І скальпель тихо розітнув шкіру.
— Ккокко! Принеси мені сікхе!
— Квок-квок!
— О, і ще я приготував трохи нурунджі з бурого рису! Зараз принесу! Почекай хвильку.
Ккокко змахнув одним крилом, покрутив головою туди-сюди і зник за дверима. Хон Йесон також миттю щез, наче під ним підпалили землю. З казанка у дворі вже щосили йшов дим. Це було селище Чан Їн на схилі Інвансана, де мешкав Хон Йесон.
Со Мінґі, хоч і побув із Юн Біном усього кілька хвилин в одному приміщенні, повернувся з таким виглядом, ніби з нього витисли душу. З чорними колами під очима, що тягнулися аж до самого підборіддя, він твердо заявив, що залишиться біля підніжжя. Тож Ча Відже піднявся сам, несучи Лі Сайона на руках.
Теплий вітерець легенько грався з його волоссям, і він повільно озирнувся. Тиха хатина з солом’яним дахом, збудована спеціально для Хон Йесона, здавалася відрізаною від усього світу. Але в цьому було щось заспокійливе, можливо, гуркіт, що долинав ізсередини.
— …
Ча Відже перевів погляд на Лі Сайона, який лежав на постелі в головній кімнаті, й трохи зручніше вмостився. Після того, як Со Мінґі пішов за перепусткою, Ча Відже подзвонив Бе Вонву й повідомив, що Лі Сайон прийшов до тями.
Та реакція була… Дещо неочікуваною.
— J, а він часом вам не дошкуляв? Ну… Не розлютився? Або кулаками не почав махати?
— Кулаками?
Так, Лі Сайон роздратувався, але ж не більше того. Ча Відже мовчки чекав, поки Бе Вонву продовжить, а його погляд мимоволі зупинився на Лі Сайоні, який тим часом спокійно собі спав на його колінах.
— Розумієте… Коли він не може себе контролювати, то починає дуже сильно нервувати. Його… Ніби підмінюють. Це показала психологічна оцінка після рятувальної операції, — нарешті озвався Бе Вонву.
— …
— Я точно не пам’ятаю… TMA? Чи якось так це називається. ПТСР?
— Травма?
— Так! Саме вона. Лідер гільдії припустив, що травма могла виникнути через те, що його зв’язували й проводили експерименти. Коли стає гірше, він… Ой, вибачте.
Ча Відже одразу ж згадав хлопця, оточеного з усіх сторін медичними апаратами. Того, хто не міг і пальцем ворухнути за власним бажанням. Про Лі Сайона в тих чорних кайданах на Виставці ремісників. Про те, як він тихо бурмотів, що не може навіть сліз стримати. Якщо це справді через травму…
Якщо саме тому він так хапався за нього. Просив тоді вимовити його ім’я. Якщо все це, спроба повернути собі хоч крихту контролю.
І робив він усе це через нього, через Ча Відже…
Він мимоволі підніс руку до губ, зовсім забувши про маску. Таке дивне відчуття.
Ні, це було дещо інше…
— …
Невже йому… Це подобається?
Подобається, що саме йому довірився Лі Сайон?
Усвідомлення раптово вдарило у голову, і Ча Відже, не довго думаючи, гепнувся лобом об стіл. Добре, що той був з міцного дерева і ручною роботою Хон Йесона.
— Що це було? Там щось вибухнуло?! Не ламай мені дім! — почувся крик з іншої частини будинку.
— Все нормально, — сухо відповів Ча Відже, не відриваючи лоба від столу.
— А… Ну, гаразд.
Він ще трохи потерся об поверхню столу головою й важко зітхнув.
— А-а-а…
Його вуха, що виглядали з-під тьмяного попелястого волосся, горіли яскравим рум’янцем.
— …Я безнадійний.
