Світло-зелений металевий паркан ледь помітно хитнувся. Хтось у темно-синьому худі перевіряв шкільну огорожу, так скажімо, «на міцність», а потім, глибоко вдихнувши, спритно переліз через паркан і легко приземлився по інший бік. У ту ж мить зі скрипом відчинилися дверцята чорного фургона. З вікна пасажирського місця визирнула постать і безтурботно показала великий палець.
— А непогано так через паркан лазиш. Не вперше?
— Т-та ні, ви не так зрозуміли…
Ніяково прокашлявшись, учениця залізла до фургона і зняла каптур. Її розпущене каштанове волосся спало на плечі. Двері гупнули, й авто плавно рушило вперед.
— Чому ви мене покликали? Щось сталося? — Юн Ґьоль поправила окуляри на переніссі.
— Не сказав би.
Неочікувано салон наповнив спотворений голос, від якого Юн Ґьоль здригнулась і різко обернулась. На довге заднє сидіння було недбало накинуто щось темне. Проте воно радше нагадувало якусь шкіру, аніж ковдру.
Що це таке? Юн Ґьоль спантеличено нахилила голову. І в ту ж мить з-за сидіння раптово виринув силует у чорній масці.
— Дякую, що так швидко прийшла. Але хіба у тебе зараз не вечірні заняття? Проблем же не виникне?
— Все гаразд. Я лишила в кабінеті пуховик — виглядає так, ніби я досі там, — Юн Ґьоль жестом зобразила сніговика. — Зліпила щось схоже на людину й тихо вислизнула. Трохи часу про запас маю, та й черговий сьогодні не надто суворий.
— А ось це чудово, — додав Со Мінґі й усміхнувся. — Ми покружляємо біля школи, тож не переймайся.
У машині запала тиша. Юн Ґьоль ніяково водила очима по салону і невдовзі звернулась до Ча Відже:
— Е-е… Ви як взагалі? В останні дні частенько вас по телевізору бачу.
— Радий чути. І справді частенько там маячу останнім часом.
Юн Ґьоль нервово посмикувала край спортивних штанів. Через маску на обличчі Ча Відже вона несвідомо ставала обережнішою.
Хоча я знаю, що він зовсім не такий…
Та чомусь у цій масці Ча Відже здавався зовсім іншою людиною. Колір його волосся змінився — раніше чорне, тепер воно було попелясто-сірим. І навіть сама атмосфера довкола нього стала іншою. У повітрі відчувалась гостра, майже колюча напруга, неначе стіна, що не підпускала нікого близько. Важко було повірити, що це той самий чоловік, який колись, усміхаючись, вітав її після закінчення робочого дня.
— Юн Ґьоль, я можу дещо спитати?
— Так? Ох, звісно! Питайте! — випросталась Юн Ґьоль.
— Ти казала, що у тому світі зустріла іншого Лі Сайона і він відвів тебе у безпечне місце, правильно? — спитав Ча Відже.
— Так, саме так.
— Пам’ятаєш щось про нього?
— Е-е… А чому ви так раптово про це згадали?
— Ну, просто…
Ча Відже кивнув на чорне шкіряне пальто, що було накинуте на сидіння. Якщо покраще придивитися, то матеріал ледь помітно здіймався й опускався. Юн Ґьоль нахилилася ближче, і її очі округлилися від здивування.
З-поміж темних кучерів виднілося бліде обличчя. Це був Лі Сайон. Він лежав, поклавши голову на коліна Ча Відже, і лише його ноги були незграбно зігнуті.
— Він нарешті прокинувся… Але з ним щось не так, — Ча Відже незграбно зачепив пальцями маску.
— Що ви маєте на увазі?
— Їх двоє. В одному тілі.
— Що?..
— Що?!
Друге «що?!» заглушив пронизливий скрегіт гальм. Фургон різко зупинився, й у мить всіх кинуло вперед. Ча Відже встиг підхопити голову Лі Сайона й злісно зиркнув на водія.
— Слідкуй за дорогою.
— Та як можна слідкувати за дорогою, коли ви таке вивалюєте? Тепер лідерів гільдії двоє? Один і так страх наганяє, а тут ще… Кхм. А він точно спить?
— Ймовірно.
— Ну… Тоді солодких йому снів, — прокашлявся Со Мінґі.
— Я з ним говорив і точно можу сказати, що це дві абсолютно різні особистості. Як і припускав Хон Йесон, один з них, швидше за все, Лі Сайон зі зруйнованого світу, але ти єдина, хто з ним зустрічалась, Юн Ґьоль, — спершись ліктем на раму вікна, продовжив Ча Відже.
— Ах, так, ви праві…
— То яким він був? Не обов’язково намагатися пригадати прямо все, просто розкажи, що особливо запам’яталося.
— Ем… — Юн Ґьоль завагалася й крадькома зиркнула на Ча Відже. — Він був… Ем, я і справді можу це сказати? Він же точно спить, так?
— Так-так, усе добре. Кажи.
— Ну…
— Ну?
— Він був дуже грубим.
У салоні повисла тиша. Юн Ґьоль неспокійно відвела погляд у вікно, крадькома оцінюючи їхню реакцію. Со Мінґі згорбився над кермом, і його плечі затремтіли від сміху. Ча Відже, ні сміючись, ні сердячись, м’яко перебирав кучеряві пасмочка.
Лі Сайон і справді ніколи не вирізнявся вихованістю…
— І ще… — Юн Ґьоль підняла очі і після довгих вагань, майже пошепки додала: — Він був якимось дивним… Навіть коли я з ним говорила, дивилася просто в очі… Я знала, що він грубий.
— …
— Але при цьому… Він не здавався живим.
— …
На мить Ча Відже затамував подих.
Лі Сайон зі зруйнованого світу, який не здавався живим. Без сліз, без тепла важко було повірити, що він узагалі живий. Щось у ньому зламалося. Можливо, саме тому душі не злилися як слід?
У цей момент Юн Ґьоль підняла руку.
— Ах, і ще дещо. Це не зовсім стосується пана Лі Сайона, але… — Юн Ґьоль стисла кулак і невдовзі продовжила: — Відтоді як я пробудилась… Я постійно чула чийсь голос. Саме він і сказав мені піти до ресторану похмільного супу в той день і знайти вас, J.
Ча Відже дурнувато глипнув очима. Тепер, коли вона заговорила про це, він пригадав події того вечора…
— М-мені точно обов’язково заходити всередину? Справді? Хіба я дійсно маю це зробити? Це справді дивно…
— Що? Хтось позаду мене? Та годі, не жартуй так. Я терпіти не можу подібні речі…
Вона ходила туди-сюди перед рестораном, закутавшись у м’який пуховик, з великим рюкзаком за спиною, і щось бубоніла собі під ніс, хоча поруч нікого не було.
На той момент лише Лі Сайон і Со Мінґі знали, що Ча Відже — це J. І раптом пізно ввечері з’явилась Юн Ґьоль, прямо заявивши, що шукає J.
— Часом… Я сприймала цей голос як друга. Він давав мені поради, підтримував… — Юн Ґьоль знервовано перебирала власні пальці.
— Знаєш, чий це був голос? — обізвався Со Мінґі з-за керма.
Юн Ґьоль повільно похитала головою.
— Він здавався мені дивно знайомим… Але варто було про це задуматися, голова одразу ж починала боліти. Тож я просто припинила намагатися зрозуміти, хто це був.
— …
— Але він завжди повторював, що я маю зупинити кінець світу і…
Їхні погляди з Ча Відже перетнулися. Очі Юн Ґьоль світилися золотом так само, як у день їхньої першої зустрічі.
— …Що я не маю дозволити J загинути. За жодних обставин.
— …
Вони всі знали, що станеться, коли Ча Відже помер.
У другому світі він загинув, стримуючи нестримний потік монстрів. Світ занепав, вони зазнали чергової поразки, Лі Сайон, ставши новою точкою відліку, повернув час назад і…
Вони провалилися.
— Але… Відколи я повернулася з того світу, більше не чула цього голосу. І я довго про це думала. Пам’ятаєте, пан ремісник казав, що душі з інших світів мають злитися?.. — Юн Ґьоль зіщулилась.
— Маєш на увазі, що голос належав іншій тобі? І вона злилась з тобою, як і сталося з лідером гільдії?
— Так… — Юн Ґьоль повільно кивнула. — Після повернення з того світу фрагменти, які я бачу уві сні, стали яскравішими і… Чіткішими.
— …Тоді все зрозуміло. У випадку Лі Сайона щось пішло не так, — пробурмотів Ча Відже, м’яко проводячи пальцями по його волоссю. — Душа Юн Ґьоль злилася без проблем. Але чому у Лі Сайона… Дві душі в одному тілі?
Щось точно було не так. Щось фундаментальне. Але що саме — було важко збагнути. Найпростіше було б запитати самого ж Лі Сайона, але він…
Не виглядав так, ніби схоче поговорити.
Одна лише згадка про той холодний і порожній погляд викликала головний біль. Ча Відже сперся чолом об шибку й тихо застогнав.
— А як щодо пана ремісника? — озвалася Юн Ґьоль.
— …А він що знати може? — у спотвореному голосі чулася зневіра.
— Ну… Він же доволі розумний, хіба ні? Хоч й імпульсивний, але ж саме він першим і запідозрив, що з паном Лі Сайоном щось не те.
…Це правда.
Так, навіть якщо він постійно і діє на нерви, зараз його допомога точно не завадить. Ча Відже витягнув телефон і набрав номер Хон Йесона, сподіваючись, що той сьогодні в одній зі своїх «геніальних» фаз.
Але…
Хон Йесон не відповідав.
На руці Ча Відже раптом проступили жили.
Цей покидьок… Скаржиться, що я йому не дзвоню, а як подзвонив, то ігнорує?
Обурення аж закипіло всередині Ча Відже, та все ж він вирішив тому не писати. Схоже, доведеться цього придурка шукати через Юн Біна.
Я справді не хотів його турбувати…
Раз так, можна заодно й спробувати дістати амулет — той, що слугує перепусткою до селища Чан Їн. Він натиснув на кнопку виклику.
Бз-з-з…
Бз-з-з…
У слухавці відлунював один із тих стандартних гудків, без жодного особливого рингтону. І саме перед тим, як мав увімкнутись автовідповідач, пролунав короткий сигнал з’єднання, і слухавку нарешті підняли.
— Хто це?
Знайомий голос, хоч і значно грубіший, ніж він його пам’ятав. Та перш ніж Ча Відже встиг щось сказати, на нього вже гаркнули:
— Не знаю, хто ви, але Юн Біна нема. Передзвоніть пізніше.
— Чекайте! — швидко випалив Ча Відже, і на тому кінці замовкли.
Кілька секунд було чутно лише шарудіння, ніби хтось поправляв телефон, а потім прозвучав сповнений недовіри голос:
— …J?
Це був Нам Вуджін.
