Одна за одною сльози повільно стікали його обличчям і всього за мить нестримно покотилися щоками. Ча Відже завмер на місці, міцно тримаючи Лі Сайона за руку.
Він плаче?
Лі Сайон?
Чому?
Чому, побачивши його, Лі Сайон заплакав? Думки, мов іскри, спалахнули в голові.
Тому що мене не було поряд, коли він прокинувся?
Ні. Лі Сайон не став би рюмсати через подібне. Ча Відже одразу відкинув цей варіант, бо так, Лі Сайон міг розсердитися, міг образитися, але розплакатися? Ні, у жодному разі.
А якщо…
Йому наснилося, що я загинув?
— …
Ча Відже відвів погляд від чужої долоні й, тихо зітхнувши, поглянув на Лі Сайона.
На блідому обличчі не залишилося і сліду того жаху — тільки дивний спокій, неначе то була єдина емоція, яку він усе ще міг відчувати.
Він просто без відриву дивився. Дивився на Ча Відже. Дивився так, ніби ніщо інше більше не мало для нього значення. Ці фіалкові очі, що раніше вміщали в собі цілий океан почуттів, зараз відбивали лише одне.
Самого ж Ча Відже.
— …
Він ледь розтулив губи, ніби збирався щось сказати, але в ту ж мить мовчки їх стиснув.
Щось було не так з Лі Сайоном. Якби не сльози, що безупинно котилися з очей, якби не тепла долоня в його руці, Ча Відже міг би подумати, що Лі Сайона вже немає. Наче він…
…Більше не належав цьому світу.
Щойно ця думка майнула в голові, як перед очима все помутніло, а скроні пронизав різкий біль. Він зморщився, схопився за голову, і тепла долоня вислизнула з його пальців, мов змія.
— Ча Відже, — покусані до крові губи ледь розтулилися.
Почувши своє ім’я, Ча Відже ледь здригнувся. Тіло зреагувало раніше, ніж він встиг це усвідомити. Почорніла на кінчиках пальців долоня легко й так м’яко обхопила його руку, притягуючи ближче до себе. Довгі пальці повільно ковзнули старим шрамом, і по спині Ча Відже мимоволі пробігли сироти.
— …Я гадав, що це все було марно.
— …
— Все те, що я зробив…
З його губ зірвалося коротке зітхання. Довгі вії Лі Сайона затремтіли, і між ними ковзнули сльози. У його порожніх очах майнула ледь помітна ніжність.
— Я радий.
— …
— Схоже, з тобою і справді все добре…
Він нахилився ближче до руки Ча Відже, але так і не торкнувся її.
— …У мене вийшло це захистити?
— …Що?
— Хах, звісно… Мабуть, що ні.
Лі Сайон відпустив його долоню і відступив на крок назад. У руці Ча Відже лишився годинник, про який він уже встиг зовсім забути. Секундна стрілка тихо цокала. Засунувши руки в кишені довгого чорного пальта, Лі Сайон кивнув на його долоню.
— Бережи його… Він ще стане в пригоді.
Ча Відже зціпив пальці навколо годинника й підвів погляд. Зненацька зірвався вітер, і чорняве волосся Лі Сайона, як і поли його пальта, затремтіли. Дивне відчуття почало тиснути в грудях Ча Відже.
Це не був Лі Сайон, якого він знав. Але водночас він ним і був.
Раптом його зір затуманився.
Перед очима ніби впала багряна завіса, повітря наповнив запах заліза. Тіло здерев’яніло, у горлі пересохло, але він продовжував тихо шепотіти, не дозволяючи тиші поглинути себе.
Ніхто так і не відповів. Невдовзі біль стих, але те, що він бачив, краяло серце.
Шурх…
Щось чорне опустилося на голову й вкрило його плечі та груди. Багряна завіса зникла, залишивши по собі пітьму. Ча Відже замовк, відчувши зовсім поряд присутність когось живого.
— …
— …
— …
Крізь тканину пальта його торкнулося ледь відчутне тепло.
— Повернись… Спокійно… Будь ласка… — почувся чийсь шепіт.
Затуманена свідомість Ча Відже раптом прояснилась. Шум хвиль, що розбивалися о хвилеріз і відступали в море, змусив його відчуття загостритися, але скроні так само нещадно пульсували від болю.
— Ти… Що ти таке? Чому… — насупившись, спитав Ча Відже.
— Ах… — хтось пробурмотів. — Я не зможу довше триматися…
Лі Сайон кілька разів кліпнув і стомлено заплющив очі. За мить його тіло похитнулося й повалилося вбік, та Ча Відже встиг його підхопити. Лі Сайон навалився на нього всім тілом, і невдовзі з його губ зірвався тихий стогін.
— Бляха… — у його голосі чулося роздратування.
Ча Відже зиркнув на чорняву маківку, що привалилась на його плече, і Лі Сайон знову повільно кліпнув, ніби намагаючись остаточно прийти до тями, а вже за мить широко розплющив очі, помітивши Ча Відже. Його почервонілі, набряклі очі все ще блищали від сліз.
— …Хьоне? Що відбувається?
Варто було Лі Сайону усвідомити, що саме Ча Відже тримав його на руках, він швидко випростався й озирнувся. Його погляд впав на пам'ятник позаду них, і він мимоволі насупився.
— …Інчон? Що ми тут робимо?
— Я б сам це хотів знати.
— Що ти…
— Я прийшов сюди за тобою.
Ча Відже тяжко зітхнув і м’яко поплескав Лі Сайона по спині. Той розгублено на нього дивився і невдовзі провів долонею по обличчю, ніби намагаючись прийти до тями… І раптом завмер, побачивши на ній сльози.
— Блядство, та що це… — його обличчя перекосилося від роздратування.
Він спробував витерти очі, та сльози текли далі, і він грубо розтер обличчя.
— Чому вони…
Чим більше він тер, тим червонішими ставали його очі. Ча Відже обережно підхопив руку Лі Сайона й почав витирати вологу з його щік рукавом куртки, але сльози без упину продовжували стікати його обличчям. Та як би він не намагався їх витерти, сліз ставало дедалі більше.
— Чому ти плачеш?.. Десь болить? Тобі зле?
З-під рукава, яким Ча Відже обережно витирав його обличчя, визирнули сповнені легкого роздратування і сорому за власну поведінку фіалкові очі.
Очі, сповнені теплом.
Не ті порожні очі, що раніше лиш відбивали його самого.
— …
Лі Сайон трохи нахилив голову, щоб Ча Відже було легше витерти сльози з його щік, і тихо пробурмотів:
— …Це не я плачу.
— Що?
— Це… Не я хочу. Я не знаю, чому… Блядство…
Голос Лі Сайона звучав так по-дитячому, якби не лайка, яка зірвалась слідом.
Він схопив руку Ча Відже, ту, що витирала сльози, й приклав її до своєї щоки. Він тихо зітхнув, ховаючи в чужій міцній долоні власне личко. Чесно кажучи, у цю мить Лі Сайон дещо скидався на велике звіря, що шукало тепло й розраду. Вологі від сліз вії лоскотали долоню Ча Відже. І тоді, майже нечутно, він прошепотів:
— Як же це… Дратує…
То я його, виходить, ще й дратую?
Ча Відже вже збирався йому обурено відповісти, але Лі Сайон, ніби прочитавши чужі думки, зиркнув на нього.
— Не хьон.
— …
Наче привид…
Промайнула думка в голові Ча Відже. Відчуваючи легке збентеження, він обережно провів великим пальцем по чужих очах.
— …Обійми мене, — тихо промовив Лі Сайон, покусуючи власні губи.
— Що?
— Швидше.
Його голос був нетерплячим, майже вимогливим. Зовсім не схожим на звичну розслаблену манеру, чим він вмить збив Ча Відже з пантелику. Він глянув на Лі Сайона. Той тулився до його руки, водив щокою і носом, мов занепокоєне кошеня.
— Ти точно в пор… — недовірливо спитав Ча Відже.
— Ха-а-а…
Лі Сайон голосно зітхнув, схопив його за руку й потягнув на себе. Ча Відже навіть не збирався опиратися. Усе навколо перекинулось. Сірий пірс, море — все закрутилося в одну мить, і ось над ним нависло сповнене попелом небо.
Геп.
Чорні пальці Лі Сайона м’яко вперлися у його плече. Щось холодне й тверде торкнулося потилиці Ча Відже, і він мимоволі озирнувся. Якось так вийшло, що він звалився, спершись плечем об меморіал.
Над ним, впершись руками й колінами в землю, нависнув Лі Сайон. Його долоні впиралися в бетон зовсім поруч із плечима Ча Відже, а чорне пальто й пасма волосся спадали вниз. Лі Сайон нахилився ближче, і в повітрі розлився знайомий, ледь солодкуватий аромат. Ча Відже несвідомо затримав подих.
Фіалкові очі Лі Сайона були так близько, що здавалося — ще мить, і вони поглинуть його цілком і повністю.
— Ну заради всього святого…
— …
— Якщо щось кажуть, слухай з першого разу.
Щось легко ковзнуло по масці Ча Відже, а потім зникло. Вага знову пригорнула його до землі, а щось м’яке торкнулося потилиці, лоскочучи шкіру. Це було волосся Лі Сайона. Він зарився обличчям у шию Ча Відже, обійняв його за талію і ліг зверху, ніби намагаючись сховати від усього світу.
— …Га? — спантеличено видихнув Ча Відже.
— Не зітхай. Краще скажи моє ім’я, — загарчав Лі Сайон.
По його потилиці продовжували текти сльози. Ча Відже швидко озирнувся довкола. Камер наче не було… Та навіть якби й були, Со Мінґі б стер усі записи. Із цією думкою він провів пальцями по м’якому волоссю Лі Сайона й прошепотів:
— …Лі Сайон.
Дихання стало трохи рівнішим. Можливо, він намагався таким чином зібрати себе докупи. Лі Сайон, який міг говорити про що завгодно, завжди замовкав, коли мова заходила про нього самого.
Ось чому зрозуміти його було так складно.
Що з ним сталося? Які сни він бачив, поки спав? Про що він зараз думав? Ча Відже мав надто багато запитань. Здавалося, варто лише розплутати весь цей клубок, і його тривога, як і страх знову втратити Лі Сайона, нарешті відступить.
— Сайон.
Та коли він дивився у ці очі, де вирувала ціла буря почуттів, коли відчував дихання на своїй долоні й бачив, як Лі Сайон дихає, ця тривога і справді починала стихати.
Чи знав Лі Сайон, що не один він дорожив їхньою близькістю?
Скільки вже часу минуло? Вітер, що раніше не вщухав ні на мить, раптом стих. Хвилі стали м’якшими, а дихання в обіймах Ча Відже — таким же спокійним, як і було завжди. Ча Відже обережно прибрав пасма волосся з його обличчя. Нарешті Лі Сайон перестав плакати.
Він підвів голову й озирнувся. На самому краю пірса стояв чорний фургон. Ча Відже тицьнув пальцем у тінь, яку відкинула його руку. Із машини повільно піднялась крихітна постать.
— Передай своєму господареві, — прошепотів Ча Відже, накрутивши чорняве пасмочко навколо свого пальця.
Того Лі Сайона, що блукав другим світом… Бачила лише Юн Ґьоль. Лі Сайон, що дивився на Ча Відже очима, в яких не лишилось жодного почуття, і Лі Сайон, що зараз був не в змозі стримати ані тривоги, ані власної слабкості, були двома зовсім різними людьми.
Тому Ча Відже мав розібратися у тому, що насправді зараз відбувалося.
— Я хочу побачитися з Ґьоль, — його чорна маска ледь схилилась набік.
