Ганібі, яку він раптово схопив за плечі, розгублено озвалась:
— Як я вже казала, Лі Сайона бачили в Інчоні близько чотирьох годин тому. Ну, ти ж знаєш, він частенько туди їздив, та і загалом зазвичай робить, що заманеться. Я все думала, що він щось своє мутить і відмазки паралельно видумує… — помітивши вираз обличчя Ча Відже, вона здивовано звела брови. — Але, може, у нього й справді були проблеми зі здоров’ям?
— У тебе є фото?
— То ж Мисливський канал, яке там фото…
— Со Мінґі!
— Чую, чую.
Со Мінґі несподівано висунув голову з тіні Ча Відже, на що Ганібі аж відсахнулася.
— Я-якого… А він тут що забув?
— Бо наразі клієнт — мій начальник. Я поки гляну Мисливський канал, а ви, клієнте, телефон перевірте. Якщо Ганібі права, то вам мали б уже написати.
Со Мінґі витягнув з тіні руку й подав йому телефон для екстрених викликів. Щойно той увімкнувся, екран залило шквалом пропущених дзвінків. Й усі вони були…
Від Юн Біна.
— …
Ча Відже прикусив нижню губу. Земля ніби похитнулась під його ногами. Вагаючись десь з хвилину, він усе ж натиснув на зелений значок виклику. Гудки перегукувалися зі шквалом тривожних думок.
Лі Сайон і справді прокинувся?
Так раптово?
Ніхто не знав, скільки часу мине, перш ніж він нарешті прокинеться. Усі лише й казали, що найкращим варіантом буде просто чекати. Але Лі Сайон прокинувся ні з того ні з сього й одразу ж поїхав до Інчона? І нікого не попередив?
Навіть мені не подзвонив?
— …
Піп.
— Юн Біне.
— Ах, J… Ви вже вийшли з підземелля? Усе в порядку?
Голос Юн Біна звучав дуже втомлено. Сам того не усвідомлюючи, Ча Відже потер носок черевика об камінь.
— Тільки що дізнався, що Лі Сайон…
— Ах, так ви знаєте. Тоді перейду одразу до справи, — Юн Бін прочистив горло. — Його вперше помітили в Інчоні близько чотирьох з половиною годин тому. За даними гільдії Падо, востаннє його бачили в районі Західного узбережжя. Якщо казати точніше, біля Меморіалу Західного розлому.
— …
Пальці Ча Відже міцніше стиснули корпус телефону.
— Поїхати мав би саме я, але фізично не зможу це зробити зараз… Щиро перепрошую. З Бюро управління пробудженими також поки нікого не вийде відправити.
Щойно Бюро управління пробудженими почне діяти, вся увага буде прикута до Лі Сайона. Ча Відже розсіяно провів пальцями по кінчиках волосся й тихо пробурмотів:
— Ні, дякую, що розповів. Я сам поїду.
— Тоді добре…
Юн Бін швидко обірвав дзвінок. Ча Відже ще кілька секунд тримав телефон у руці, а потім різко провів долонею по волоссю.
Від Мокпо до Інчона?..
Якби в нього залишився ще один сувій Хон Йесона, він би вмить опинився в Інчоні, та останній було витрачено на дорогу сюди. Озирнувшись, Ча Відже зустрівся поглядом із Ганібі. Вона ж, здається, приїхала з Сеула.
— Ганібі, а як ти дісталася до Мокпо? — усвідомивши це, він різко спитав.
— Гелікоптером нашої гільдії… Але це теж зайняло чимало часу. Гм, але почекай, у тебе ж там щось термінове?
— …
— Тому гелікоптер тебе навряд чи влаштує, так?
Вона мала рацію. Якщо не буде способу дістатися туди швидко, його розпач тільки зросте. І все через те, що Хон Йесон був надто вже винятковим. Ча Відже скреготнув зубами.
Раптом щось торкнулося щиколотки Ча Відже. Це був Со Мінґі, що наполовину виліз із тіні.
— На щастя, з транспортом питання вирішили, клієнте.
— Що?
— Як тільки в Мисливському каналі з’явилося повідомлення, Романтичний провідник одразу ж вирушив за лідером гільдії. І він якраз неподалік.
Романтичний провідник. Завдяки своїй здібності він міг відчиняти двері в будь-який куточок світу, варто було лише знати точні координати або місцину. Со Мінґі невимушено підняв сонцезахисні окуляри, які м’яко виблискували на світлі.
— Здібних людей треба використовувати там, де вони можуть принести найбільшу користь.
Ча Відже підняв великий палець вгору.
— Тоді добре…
Юн Бін завершив дзвінок і важко зітхнув. Його зазвичай спокійне обличчя було розпаленим, на шкірі навіть проступили червоні плями. Він стягнув піджак і закотив обпалені вогнем рукави сорочки. Під ними проглядалися шрами на правій руці.
Він стояв посеред кімнати, затягнутої димом. Ні, радше — кімнати, що втратила свій колір через полум’я і кіптяву. Єдиними, кого це дивом оминуло, був Юн Бін і ще одна людина.
На протилежному боці навколішки сидів зв’язаний чорними ланцюгами чоловік. З-під опущеної голови виглядали криві окуляри. Він тихо застогнав, а Юн Бін відкинув з чола розпатлане волосся.
— Починаєш приходити до тями?
Чоловік повільно підняв голову.
— Меттью.
На його суворому обличчі з’явився здивований вираз.
— …Де це я?
— У підвалі гільдії Совон. Ганібі привезла тебе сюди. Сказала, що боялася витоку інформації, якби тебе передали безпосередньо до Бюро управління пробудженими. Нам Вуджін не зміг упоратися сам, тож покликав мене. — мовив Юн Бін з гіркуватою усмішкою. — На жаль, я й сам не можу цього гарантувати…
— Он воно як…
— Ти ніяк не приходив до тями, тож довелося тебе зв’язати. Вибач.
Меттью, справжнє ім’я якого було Мок Тео, втомлено кліпнув і трохи закинув голову назад. Невдовзі він повільно кивнув, і його перекошені окуляри впали на підлогу.
— …Дякую. Здається, я вже поступово приходжу в себе.
— Можеш не дякувати. Я ще десятикратно змушу тебе за це відпрацювати.
Раптом з-за дверей пролунав сердитий голос й одразу після того глухий удар ногою по дверях. У кімнату ввійшов Нам Вуджін. Його бліді очі були сповнені роздратування.
— Якби держслужбовець не з’явився вчасно, ти б спалив усе приміщення разом із цінними книгами. Тц, ще довго горілим буде тхнути, — буркнув Нам Вуджін.
— …
Мок Тео мовчки кивнув.
— Що взагалі сталося? У тебе раптово почались проблеми з контролем здібностей? — озвався Юн Бін.
До цього моменту Юн Бін знав Мок Тео як людину, яка одержимо працювала над самоконтролем. Навіть періодично смажив зефір і кальмари, тільки б краще навчитися керувати полум’ям.
— Власне, заради цього я й прийшов. Меттью, ти щось приймав? — втрутився Нам Вуджін, схрестивши на грудях руки.
Очі Юн Біна округлились.
— Ти маєш на увазі…
— Так. Ту саму речовину, з якою ми возимося весь цей час. Ти підсів на неї, і я знаю, що ти б не прийняв її добровільно.
— Ганібі… Де вона? Вона ж не постраждала? — Мок Тео змучено кліпнув очима.
— Вона кинула тебе тут і пішла, сказавши, що мусить когось знайти. З нею все гаразд. Була повністю у вогнестійкому спорядженні, — спокійно відповів Нам Вуджін, а потім примружився й вказав пальцем прямісінько в обличчя Мок Тео. — А тепер відповідай. Ти ж не з тих, хто легко втрачає контроль. Де ти дістав цю гидоту? Щоб тебе так накрило, потрібно було прийняти чималу дозу.
Позаду Нам Вуджіна з’явився маленький хлопчик і підкотив до них візок, на якому рівненько були розкладені шприци, ампули та різні препарати.
— Зможеш це з нього вивести? — стривожено спитав Юн Бін.
— Хто ж зна. Треба пробувати. Гей, Меттью! Зосередься і відповідай на мої питання.
— Це…
Мок Тео важко видихнув. Його дихання було гарячим, майже пекучим. Очі вже почали закочуватись, але наступної миті він широко їх розплющив і…
— От блядство, назад! — закричав Юн Бін.
Гуп!!!
Гуп!!!
Чорний черевик з глухим стуком вибив темно-коричневі двері. З однієї сторони було безкрає море й піщане узбережжя, а з іншої — ряд неонових вивісок на фасадах рибних ресторанів. Романтичний провідник відчайдушно тримався за ручку дверей, хитаючись так, ніби от-от зомліє.
— Обережніше… З дверима… Угх…
Та Ча Відже не мав часу зважати на стан Романтичного провідника й швидко підхопив його за плечі.
— Гей, де Лі Сайон?
— Меморіал… Західного моря… Ух…
Почувши бажану відповідь, Ча Відже одразу ж відпустив Романтичного провідника й кинувся уперед. Со Мінґі вчасно підхопив його й зиркнув у бік дверей, за якими ще виднівся пляж Мокпо.
— Ганібі, ви з нами?
— …Та ні. Мені варто вже вертатися до гелікоптера, — вона відкинула своє світляве волосся назад і відвернулась. — Передайте Лі Сайону моє повідомлення.
Туп, туп, туп.
Рибні ресторани, що вишикувалися вздовж пляжу, поступово зникали за спиною Ча Відже. Неонові вивіски, що затьмарювали зір, і любовні пісні, що пронизували вуха, поступово стихали. Навколо ставало дедалі тихіше, і лише стукіт серця відлунював у вухах. Ча Відже скреготнув зубами, і його сиве волосся дико затріпотіло на вітрі.
Туп.
Я не можу знову спізнитися.
Туп.
Будь ласка, тільки не знову!
Туп!
Нарешті Ча Відже трохи сповільнив власний крок. Дихання до біса збилося, а груди важко підіймалися, намагаючись схопити хоча б ковток повітря. Прямісінько перед ним височів кам’яний монумент — меморіал, присвячений загиблим у Західному розломі.
На самісінькій вершині цього пам’ятника було вирізьблено…
J.
— …
За огородженням, що оточувало меморіал, згорнувшись клубком, хтось сидів. Пола чорного пальта безладно лежали на землі.
— …Лі Сайоне? — обережно покликав його Ча Відже.
Темний силует повільно підвів голову.
Фіалкові очі, що визирали крізь пасма скуйовдженого волосся, бліде обличчя та губи, покусані до крові. Це й справді був Лі Сайон. Ча Відже відчув, як до горла підкотив важкий ком.
— Ти мав би подзвонити мені, як тільки прокинувся, чи принаймні зв’язатися з кимось із гільдії…
Але він так і не встиг закінчити свої докори, завмерши на місці. Лі Сайон дивився на нього порожнім поглядом, а його обличчя виглядало так…
…Немовби він привида побачив.
— С-сайоне? — тихо, майже пошепки, озвався Ча Відже.
Лі Сайон, похитуючись, повільно підвівся і зробив крок уперед. Не гаючи часу, Ча Відже швидко перестрибнув через огорожу й кинувся до нього. Їхні погляди зустрілися.
Холодні, почорнілі на кінчиках, пальці торкнулися його щоки й невдовзі ковзнули вгору, до лоба, скроні, до попелястого волосся. Вони нестримно тремтіли, ніби не могли повірити, що це все відбувається насправді.
— Що з тобою? — Ча Відже обережно поклав свою долоню поверх чужої.
І в ту ж мить…
Крап.
Сльоза повільно скотилась його блідим обличчям.
