Його повіки ледь здригнулися. Він кілька разів кліпнув і розсіяним поглядом втупився у темряву. У голові промайнула дещо дурна, нечітка думка.
Я знову осліп?..
І більше нічого.
Та на щастя, згодом очі почали звикати до темряви. Предмети в кімнаті повільно виринали з мороку, і він обережно піднявся на ліктях. Ковдра здавалася дещо знайомою. Швидше за все, це була його спальня.
Він потягнувся до лампи. Клац. М’яке червоне світло залило кімнату і торкнулося його блідого обличчя.
— …
Здавалося, йому снився дуже довгий сон.
— …
Але чи справді це був лише сон?
На ковдрі щось виблискувало. Він одразу взяв це в руку й обережно підвівся. Тіло похитнулося і зовсім не хотіло його слухатися.
Він відчинив двері. Босі ступні торкнулись холодної дерев’яної підлоги, і він повільно рушив до великого вікна.
— …
Його затуманений погляд здійнявся до неба за вікном. Величезна діра в самому його серці тепер була білою, а з неба повільно сипався попіл. Цю картину він бачив незліченну кількість разів упродовж болісно довгого часу.
Пейзаж апокаліпсиса.
Його очі повільно опустилися. Попіл лягав на руїни будівель. Усе було білим, і навколо не було і сліду життя. У скронях пульсував тупий біль. Рука, що спиралася на скло, була обвуглено-чорною до самого зап’ястка.
Апокаліпсис завжди приходив мовчки і…
Гуп.
Він похитав головою й знову поглянув на вулицю. Висотка, накрита брезентом — ніби на ремонті, жвавий потік автівок, дрібні силуети перехожих, приглушені сигнали клаксонів. Усе так і залишилося на своїх місцях. Навіть його рука, що лежала на склі, тепер була почорнілою лише на кінчиках пальців.
Принаймні поки що.
— Хах…
Він тихо видихнув і грубо потер обличчя обома руками. Лоб і потилиця вже встигли залитися холодним потом.
— Блядство.
Крізь почорнілі пальці холодно блиснули зарозумілі фіалкові очі, але вже наступної миті у них промайнула тінь тривоги.
— Що це, в біса, таке?..
— Чому…
Клац.
— …Вона не…
Клац.
— …Загоряється?
Чиясь рука вперто вовтузилася зі старенькою неоново-зеленою запальничкою. Ча Відже сидів навпочіпки на землі, безуспішно намагаючись підпалити цигарку. Со Мінґі скоса на нього зиркнув.
— Мені варто нову вам купити?
— Ні, не треба… Дивно. Ще мав би лишитися газ.
Ча Відже підніс запальничку до світла й нарешті помітив напис на корпусі. Під дивними білими літерами «Рибний ринок Нор’янджін» був вказаний номер телефону. Напевно, підібрав якусь залишену клієнтами у ресторані похмільного супу дрібничку. Смак мисливців він ніколи не розумів.
— А… У мене є дещо, чим можна буде підпалити. Хочете спробуємо? — підвів голову Со Мінґі.
— І що ж це?
Він порився в інвентарі й витяг щось, що візуально нагадувало пістолет. Коли Со Мінґі натиснув на спусковий гачок, зі ствола вирвався яскраво-синій вогонь. Ча Відже застиг, здивовано витріщившись на стовп полум’я.
— …Вогнемет?
— Поцупив зі складу конфіскату, коли штурмували бюро. Здався корисним, та і кажуть, що він зроблений з магічного каменя вогняного монстра, — гордо відповів Со Мінґі.
Якщо так пригадати… То курча Хон Йесона теж випускало синє полум’я. Та бути не може?..
— Не кажи, що Хон Йесон?.. — скосив очі Ча Відже.
— Ага, саме він його і зробив.
Хон Йесон і справді творив геть неймовірні речі. Ча Відже нерішуче потягнувся до полум’я з цигаркою, як раптом…
Вшух!
— Клієнте?
Синє полум’я миттєво охопило і цигарку, і руку Ча Відже. Со Мінґі поспішно натиснув ще раз на гачок, швидко загасивши вогонь. Ча Відже лише знизав на це плечима і недбало струсив попіл з ледь обпалених пальців.
— Полум’я надто сильне.
— …Зрозумів. Тоді я надішлю запальничку вам додому.
— Та не треба… — цокнув язиком Ча Відже і натягнув на обличчя маску. — Отже, знову даремно витратили час.
Вони стояли на руїнах зруйнованої будівлі всередині еродованого підземелля. Попіл, що раніше падав без упину, зник, варто було їм вбити боса.
— Так. Ми дослідили все, що могли, але нічого незвичного не виявили. Нічого, чим би це підземелля відрізнялося від інших. Хіба що… Он там.
Со Мінґі кивнув уперед. За чорною водною артерією простягалася ще одна велика ділянка землі.
— Цілком можливо, що там щось і є. Було б добре перевірити прямо зараз, але…
Він прибрав подалі свій вогнемет і почав щось швидко занотовувати у планшеті.
— У вас нема на це часу, правильно? — знизав він плечима.
— …
Ча Відже мовчки з ним погодився, а Со Мінґі тим часом завмер із ручкою над планшетом.
— Можна було б послати розвідгрупу гільдії Падо, але… Складно. Навряд чи у нас це вийде.
— А кому взагалі це підземелля належить?
— Гільдії Саньйон. Вона під крилом HB, тому фактично — це територія гільдії HB, — Со Мінґіі почухав скроню кінчиком ручки. — Вам-то можна будь-де гуляти, бо все ж ви герой номер один та і маєте посвідчення від уряду, а от я…
— …
— Якщо мене тут піймають, проблем не оберемося.
Ча Відже мусив якнайшвидше перевірити стан Лі Сайона і забрати годинник. Але залишити Со Мінґі тут одного теж не варіант. Він пнув черевиком уламок бетону. На щастя, відпускав він усе так само швидко, як і брав до голови.
— Нічого не вдієш. Ходімо.
— Слухаюсь, клієнте.
Со Мінґі тихо зітхнув і розчинився в тіні Ча Відже.
Плеск…
Коли вони вийшли з підземелля, ніс защипало від солоного запаху моря. Легкі хвилі розбивались об урвище, підмивали берег і розсипались білою піною. Еродоване підземелля в Мокпо з’явилося прямісінько під скелею біля виходу до моря.
Море.
Вони ж обіцяли поїхати туди разом, а тепер Ча Відже знову стояв тут сам.
Коли ж ми нарешті зможемо поїхати разом?
Без підземель, без монстрів, без Системи. Тільки вони вдвох.
Тепер усе довкола нагадує мені про Лі Сайона.
Складалося враження, неначе весь світ побудували навколо нього. У роті залишився неприємний гіркий присмак. Та тільки-но він ступив на піщаний берег, холодок пробіг по його спині, і Ча Відже міцніше стиснув між пальцями спис.
— Нарешті помітив мене, хах? Хіба номер один не занадто безпечний? — розітнув повітря холодний голос.
Довге, зібране у високий хвіст, світляве волосся майоріло на холодному бризі. Та і як Ча Відже міг її не впізнати? Як-не-як вона стільки разів з’являлась на екранах ще до Дня Змін…
…І також була постійною відвідувачкою ресторану похмільного супу.
— У нас обох багато справ, тому давай не затягувати.
Ганібі заправила розтріпане пасмо світлявого волосся за вухо й пильно поглянула на Ча Відже. На щастя, у її погляді не було ворожості.
— …
— У мене є офіційний дозвіл на вхід. Гільдії HB немає сенсу підіймати шум, — опустивши спис, промовив Ча Відже.
— Мене то не хвилює. Я прийшла сюди не через це.
Зазвичай він просто пішов би. Чим більше він стикався з іншими мисливцями, тим вищими ставали ризики.
Але, можливо, через спогади, які показав йому годинник… Чи через ресторанчик похмільного супу, — щось все ж змусило його залишитися й вислухати її. Він не міг сказати напевне.
— Ти чув про препарат, який перетворює пробуджених на телепнів? — запитала Ганібі.
Звісно же, він чув. Саме через цей наркотик він і познайомився з Лі Сайоном. Але Ча Відже не відповів, лише мовчки спостерігав за нею і її реакцією. Імовірно, Ганібі сприйняла його мовчання як знак згоди і трохи повільніше продовжила:
— Я шукала тебе, бо… Думала, що ти зможеш допомогти, — вона накрутила пасмо волосся на палець, завагавшись на мить, та все ж твердо продовжила: — Мені потрібна твоя допомога, J. Передай всього одне повідомлення.
— Яке саме?
— Ми маємо якось вилікувати Меттью.
Він зустрічав Меттью раніше на Виставці ремісників. Якщо пам’ять не зраджувала, той займав наразі третє місце в рейтингу Південної Кореї й очолював гільдію HB.
— Хіба не краще звернутися до цілителя? — без особливого інтересу запитав Ча Відже.
— Уже звертались. Сказали, що це безнадійно. Навіть Нам Вуджін нічим не зарадив… Курва… — Ганібі прикусила ніготь на великому пальці. — Ти знаєш, що HB почали співпрацювати з гільдією Самра?
— Мгм, чув про це.
— …Думаю, саме з того все й почалося. Після цього стан Меттью почав погіршуватись. Людина, яка завжди була холодною, врівноваженою… Раптом стала емоційною, тривожною і почала втрачати контроль над своїми здібностями…
Її очі грізно блиснули.
— Бляха, вони справді думали, що я нічого не помічу?..
— …І?
— Ах, так…
Вона неначе нарешті прийшла до тями і підняла погляд, але наступної миті знову опустила очі й тихо докинула:
— Нам Вуджін сказав… Що у Меттью початкова стадія залежності від того препарату, що мутує пробуджених. За розповсюдженням стоїть організація Прометей. І хоч він добре знайомий із самим наркотиком, але Прометея найкраще знає саме гільдія Падо. Тож… Він порадив звернутися до них.
— …
Той факт, що Нам Вуджін довірив Ганібі секретну інформацію, міг свідчити лише про одне — стан Меттью і справді був критичний. Ча Відже пригадав фрагмент, який колись йому показала Юн Ґьоль — зломлена Ганібі, що у сльозах впала на підлогу зруйнованої будівлі.
Але зараз вона стояла перед ним без жодної сльозинки на почервонілих очах.
— Ти ж останнім часом співпрацюєш із гільдією Падо, так? Тоді можеш передати це повідомлення Лі Сайону? Просто Захисник не може, бо застряг у підземеллі.
— Лі Сайон теж… — Ча Відже прочистив горло, у якому на мить застряг ком, і різко похитав головою. — Він нічим не зможе допомогти. Ти ж знаєш, так? Через проблеми зі здоров’ям…
— Про що ти взагалі? — Ганібі насупилась. — Та всі знають, що ця історія з «проблемами» — лише прикриття. На Мисливському каналі вже обговорюють, що Лі Сайона сьогодні вдень бачили десь біля Інчона…
Тьохк.
Очі Ганібі різко розширились, коли J раптово схопив її за плечі й нахилився ближче. З-під чорної маски, що приховувала його обличчя, прозвучав спотворений до невпізнаваності холодний голос:
— Що ти щойно сказала?
