Крап… Крап… Крап…
Краплі води падали зі сталактитів, збираючись у калюжі. Вони повільно розтікались по кам’яній підлозі і невдовзі торкнулися червоної рідини. В одну мить прозора вода стала багряною. Повітря у печері було вологим і просякнутим залізом. Із кутка, де лежали навалом тіла монстрів, поволі стікала кров.
Ча Відже сидів, згорбившись, на плоскому камені з незапаленою цигаркою у кутику рота і прислухався до звуків, що долинали ззовні.
Свист… Шелест…
— Здається, буря циклічна, так?
— Так, — озвався Со Мінґі. Він стояв осторонь, у глибині печери, немов справжнісінька тінь. — То стихає, то знову бушує через певний проміжок часу.
Назовні клубочився, мов хуртовина, білий попіл. З печери і кроку було важко ступити. Якби Ча Відже був один, то уже давно пішов би вперед крізь цю імлу, але Со Мінґі під приводом, що не хоче бруднити костюм, утримав їх обох у печері.
— Ну й чого боятись якогось попелу… — буркнув Ча Відже.
— Може, вам він і не страшний, але для дослідницької групи — ще як. Ми ж маємо перевірити кожну дрібницю.
З цим важко було посперечатись. Ча Відже чудово розумів ціну досліджень. Він же сам колись створив щось на кшталт енциклопедії монстрів. Злегка скривившись, він зітхнув і кинув погляд на Со Мінґі, який тримав у руках старенький аналоговий секундомір.
Клац.
Со Мінґі натиснув кнопку й, не повертаючи голови, запитав:
— Як там лідер? Уточню, це питання не від мене, а від заступника Бе Вонву.
— …
Ча Відже сперся підборіддям на долоню.
— Без змін.
— Жодних?
— Мгм. Спить. Все такий же блідий.
— Зазвичай у таких випадках допомагає сповнений любові поцілунок.
Ча Відже не міг повірити власним вухам. Невже він і справді перегнув палицю і Со Мінґі остаточно з’їхав з глузду через його доручення? Випроставшись, Ча Відже ошелешено поглянув на нього.
— То пропозиція заступника лідера Бе Вонву. Якщо хочете щось висказати, то, будь ласка, скажіть це йому особисто, — абсолютно серйозно додав Со Мінґі.
— Чужі дурниці ти передаєш на ура, а мої слова — ні?
— Лаятись — не в моїх принципах.
— Це не лайка, а щире побажання. Тож передай.
— Слухаю.
— Якщо у нього є час дивитись діснеївські мультики, то понаднормові йому точно не завадять.
— А ось це вже конструктивно. Згоден. Передам.
Гризучи кінчик цигарки, Ча Відже зиркнув на нього спідлоба.
Поцілунок, кажеш…
Невже він думає, що я не пробував?
Згадуючи все це, Ча Відже відчув, як у грудях почала підійматися злість. До Дня Розколу він був звичайним підлітком, вихованим на казках і фільмах, де спляча красуня прокидалася від поцілунку свого істинного кохання. Вирісши на таких історіях, він не міг не подумати про це, коли побачив сплячого Лі Сайона.
Але жодного дива не сталося.
Тепер, озираючись назад, Ча Відже розумів, що тоді він просто був на межі. Безсонні, тривожні ночі зробили свою справу, і, звісно же, людина, що поволі божеволіє, не усвідомить цього одразу. У той вечір він сидів біля ліжка Лі Сайона й у якийсь момент схилився, мов зачарований... І поцілував його.
Але Лі Сайон не прокинувся.
Блядство.
Після того він два дні не заходив до чужої кімнати.
Ча Відже стиснув цигарку між пальцями, нервово постукуючи ногою по землі, але Со Мінґі, здається, сприйняв цю тривогу по-своєму.
— Хвилюєтеся?
Я? Хвилююсь?
Ча Відже зупинився..
— …
Мабуть.
Поцілунок, яким він намагався розбудити Лі Сайона, і неприємне відчуття у грудях — усе це стало наслідком сильної тривоги. І як тільки Лі Сайон витримав цілих вісім років? Навіть цей короткий відрізок часу порівняно з тим очікуванням доводив Ча Відже до межі.
Лі Сайон хоч і спить, але все ще дихає. Він живий. Тут, зовсім поруч. Саме це давало йому сил, давало яку-не-яку, але все ж віру.
Але Лі Сайон… Він пережив усе це без жодної впевненості, не знаючи, чи Ча Відже взагалі живий, тільки сліпо сподіваючись на краще, сподіваючись на те, що той все ж таки колись повернеться. Лі Сайон щиро вірив у те, чого навіть сам Ча Відже не знав, у щось, чого не витримав би ніхто інший.
Я знаю. Знаю, що безпека зараз понад усе. Але тривога, яка стискає груди, не підкоряється здоровому глузду. А що, як із Лі Сайоном щось трапиться, поки я зволікаю? А якщо виникне ще якась загроза? Щось, із чим я не зможу впоратися?
А якщо я знову його втрачу?
Хрусь. Він міцно стиснув пальці у кулак.
Ча Відже відклав цигарку і натягнув маску. За чорним матеріалом зникли всі емоції, а розпечені думки в голові поступово стихли.
Цим я не зможу нічого змінити.
Тому він мав рухатися далі. Найголовніше — він більше не був сам. Ча Відже підвів голову. Со Мінґі, як і раніше, стояв осторонь з тим самим байдужим виразом обличчя. І чомусь це трохи заспокоювало.
― Встиг засікти час?
― Так. Хоча вибірка невелика, здається, після п’яти хвилин бурі йде двадцятихвилинне затишшя. Потрібно ще перевірити, чи попіл досі осідає.
― Схоже на метод Помодоро.
― Ви його знаєте?
― Бачив на ютубі. Значить, скоро має вщухнути…
Ча Відже, що вже підвівся, раптом завмер. Со Мінґі, обережно оминаючи калюжу крові, виглянув із тіні.
― Щось трапилось, клієнте?
― Та ні…
Ча Відже потер ліве зап’ястя. Було відчуття, ніби щось не так, — і тільки зараз він усвідомив, що на ньому немає годинника. Він був настільки зосереджений на словах «еродоване підземелля», що схопив Со Мінґі за загривок і, скориставшись сувоєм Хон Йесона, миттєво перенісся до Мокпо.
— …
Мабуть, залишив його у квартирі Лі Сайона. Туди ніхто не зможе увійти, тож переживати нема за що, але…
Я вже через кожну дрібницю починаю хвилюватися…
Ча Відже постукав носком чобота по землі й цокнув язиком.
― Потрібно поспішати. Я розберуся з босом, а ти досліди тим часом підземелля.
― Гмм, прийнято. Тільки вкажіть, будь ласка, наші пріоритетні цілі.
Еродоване підземелля — це підземелля, заражене уламками зруйнованого світу. А це означає, що воно частково пов’язане з тим світом, у якому вони раніше побували. Якщо так…
― Перше — точка, яка з’єднана з розломом Західного моря. І друге…
<Око Спостерігача!>
― …Сліди Лі Сайона з того зруйнованого світу.
Мали ж залишитися хоча б якісь сліди, бодай щось із того часу, коли він блукав тим краєм. Якщо знайти ці сліди, можливо, з’явиться й ключ до того, як його врятувати.
Мені казали, краще не втручатися…
Але просто стояти осторонь Ча Відже не міг. Просто не міг собі цього дозволити знову.
Со Мінґі відклав секундомір і поправив окуляри.
― Зрозуміло. Як тільки щось знайду, одразу викличу вас через тінь.
Попіл поступово вщухав. Ча Відже стис у руці важкий спис і ступив уперед, у гнітючу тишу.
…Лі Сайон розплющив очі.
— …
Перед ним простягалося море. Не синє, а чорно-біле. Чорні хвилі здіймались, а біла піна розліталася на шмаття. Він підвів погляд до неба. Там, де мала б бути діра, нічого не було. Отже, це не реальність.
Лі Сайон повільно рушив уздовж лінії прибою. На дрібному білому піску не лишалося жодного сліду. Він ішов без кінця. З кожним кроком здавалося, що його розум змивається, думки кришаться й знову збираються до купи.
У голові був суцільний туман.
Мені треба повернутися.
Навіщо?
На мене чекають.
Хто?
Хьон…
Хто такий хьон?
…
Я не знаю.
Сплеск.
У ту мить хвиля торкнулася його босих ніг. Дивно, але вона зовсім не була холодною. Навпаки, м’якою, неначе людський дотик. Настільки, що йому навіть стало прикро, коли вода відступила. Лі Сайон перевів погляд у бік моря, звідки поверталася хвиля. Посеред чорного моря виднілася гігантська діра.
― …Ах.
Очі Лі Сайона широко розкрилися. Цей портал був точнісінько таким самим, що й Західний розлом. Його неможливо було не впізнати. Він спостерігав за ним всі ці вісім років. Спостерігав за цим морем в очікуванні Ча Відже.
― Нарешті ти сюди дістався. І навіть розум зберіг, — і тут пролунав до болю знайомий голос. ― Хоч я й не розумію, чому…
Це був його власний голос.
Крізь скуйовджене чорняве волосся яскраво світилися лавандові очі. «Лі Сайон» стояв навпроти нього. Обидва — на межі хвиль і піску.
― Що це за місце? — хрипким голосом спитав Лі Сайон.
«Лі Сайон» злегка задер підборіддя — точнісінько так, як він сам зазвичай робив. Від цього Лі Сайон не втримався і скосив гримасу.
― Місце, де збирається забуте й загублене.
Лавандові очі дивилися далеко в море, туди, де чорна вода стікала у діру, неначе справжнісінький водоспад. За мить «Лі Сайон» тихо усміхнувся.
― Ми мали злитися в одне, не знаючи про існування один одного…
— …
― Отже, щось пішло не за планом. Раз ми зустрілися віч-на-віч.
— …
― Цікаво… Коли ж все пішло не так?
― А ти не в курсі?
— …
― Ох… А я от дуже добре знаю причину, чому так сталося.
Лі Сайон протягнув слова з перекошеною усмішкою. У фіалкових очах на мить промайнула тінь крихкого задоволення.
У білосніжному небі з’явився величезний годинник. Усередині нього — ще три менші. Із чотирьох циферблатів рухався лише один.
― Той, хто ламає всі мої плани і, незважаючи ні на що, йде за мною… — Лі Сайон усміхнувся. ― Така людина у цьому світі лише одна.
— …
«Лі Сайон» заплющив очі і важко зітхнув.
― Авжеж…
Коли секундна стрілка годинника метушливо зацокала, море завирувало. Висока чорна хвиля здійнялася, і над ними нависла темна тінь.
― Але просто так насолодитися цим тобі не вдасться.
Лавандові очі зникли за опущеними повіками. Хвиля накотилася на них із гуркотом.
Шух…
…І голос розчинився в шумі хвилі.
— …Бо я теж піду за ним…
У темній кімнаті.
— …
Довгі вії ледь помітно здригнулися.
