Протягом двох з половиною місяців Ча Відже невтомно працював — із Со Мінґі, який весь цей час був поруч, гільдією Падо, що прикривала його спину, і підтримкою високопоставленого держслужбовця Юн Біна. Раз за разом він зачищав розломи та підземелля, не даючи собі ані дня перепочинку.
За цей час він встиг переконатися у тому, наскільки вміло Юн Бін скеровує громадську думку, користуючись своїм впізнаваним обличчям. Не дарма той монополізував усі державні кампанії — за вісім років зі старанного колеги він обернувся на справжнього лиса.
Та, схоже, тимчасові засоби на кшталт гасел «Герой, що повернувся через 8 років, аби знову врятувати країну!» починали втрачати свою силу. Особливо після того, як під сумнів почали ставити й самого Лі Сайона.
Було б добре, якби з’явився гігантський монстр.
Народ, що колись аплодував поверненню J, дедалі частіше сприймав його зусилля як належне. Герой же. Якщо станеться лихо, він прийде, це ж очевидно. Песимістично налаштований Бе Вонву, з яким Ча Відже іноді перетинався, щоразу невдоволено бурчав:
— Нічого в цьому немає очевидного. Люди в наші дні стали такими безпечними.
Ча Відже тільки знизував на це плечима. Його вже давно подібним не здивуєш.
Великий палець мимохідь ковзав по екрану — він бездумно гортав заголовки, аж раптом завмер. На екрані з’явилось фото — чоловік середнього віку з хижим, мов у тигра, обличчям і сивим волоссям, Сон Чохон, а під фото був заголовок:
[Чому герой досі мовчить? Таємниця розлому Західного моря]
— …
Він кинув телефон у шухляду біля дивана.
— Ох, ще й голова тріщить…
Тап, тап, тап…
Пальці, що барабанили по шкіряній поверхні, нарешті завмерли, й у будинку Лі Сайона запанувала гнітюча тиша. За словами Со Мінґі, той прокидався навіть від найменшого звуку, тож квартиру обладнали системою повного шумопоглинання.
Але Ча Відже не знаходив у тому спокою. Відтоді, як він вирвався з розлому Західного моря, лише шум давав йому змогу бодай на кілька годин забутися уві сні.
Він закотив широкий рукав сорочки. На лівому зап’ясті поблискував зламаний сріблястий годинник. Із трьох пар стрілок лише одна все ще ледь помітно тягнулася вперед.
Останній шанс.
Коли зупиниться остання стрілка, він досягне успіху чи все ж зазнає чергової невдачі?
Ча Відже зняв годинник і поклав його на підлокітник. Увімкнувши восьмигодинне відео з шумом дощу, він зручніше влаштувався на м’якій подушці і невдовзі заплющив очі. Можливо, саме думка про те, що за стіною лежав Лі Сайон, робила його самотність не такою нестерпною.
І незабаром він заснув.
Аж раптом Ча Відже знову розплющив очі. Все навколо здалося знайомим — довгий коридор Бюро управління пробудженими, куди він колись приходив частіше, ніж додому. Голоси лунали ясно, майже настирливо.
Ноги самі понесли його вперед. Обличчя людей, яких він минав, були нечіткі, наче розмиті водою — варто було тільки спробувати розгледіти їх, як вони починали танути у повітрі. І лише одна постать вирізнялася з-поміж інших — жінка з рівною поставою й схрещеними ногами. Ганібі. Вона сперлася підборіддям на долоню й уважно подивилася на Ча Відже.
— Що ти тут робиш?
— Хіба так дивно, що я тут? А ти сама що у бюро забула?
— Прийшла до Юн Біна, тож не чіпляйся, — різко додала Ганібі. — Чула, ти десь у горах Ґанвондо тинявся.
— Це вчора було. Щось ти від новин відстала.
— Тц.
Вона рвучко відвернула голову, і її довге, зав’язане у високий хвіст, світляве волосся хитнулося у повітрі.
— Як ти останнім часом?
— Як завжди. До речі…
Ганібі кивнула у бік кінця коридору, де були аварійні сходи, й підвелася. Ча Відже тихо пішов слідом за нею, витягуючи з кишені пачку цигарок.
Гуп. За ними глухо зачинилися двері.
— Я поговорила з Меттью, як ти і просив. Розломи справді почали частіше з’являтися. Деякі навіть приховують, аби не сіяти паніку серед цивільних. І Меттью каже, що це достобіса підозріло, — пошепки заговорила Ганібі, перед цим озирнувшись.
— …
— Монстрів із них виривається більше, ніж зазвичай. Я ще з Ґю-ґю зв’язалася. Він каже, що за кордоном те саме. Пахне ще тим лихом.
— Зрозуміло.
— Якщо щось ще дізнаєшся, то повідом мене, добре? Ти ж не лише себе рятуєш, — насупилась Ганібі й схрестила на грудях руки.
— …Пробач. У мене поки що нічого.
— Гей, J…
Її світло-карі очі заблищали — гостро й тепло водночас.
— Не намагайся… Впоратися з цим усім… Сам…
Голос і обличчя Ганібі почали розпливатися, поки вони мовчки дивилися одне на одного, і невдовзі простір хитнувся.
— Знову нічого… — пробурмотів Ча Відже.
А вже за мить він розплющив очі. Його зустріла знайома темна стеля.
У тиші кімнаті все ще монотонно шелестів дощ. Ча Відже простягнув руку до годинника і телефону. Минуло лише тридцять хвилин.
Повільно підвівшись, він вийшов із кімнати й рушив крізь тишу квартири. У темряві він мацав стілець біля ліжка, сів і глянув на ледве помітний силует поруч, а тоді повільно нахилився й поклав голову на край м’якого ліжка.
Після того як Лі Сайон заснув, Ча Відже час від часу бачив сни. У цих снах він ставав «Ча Відже» — ходив, виходив на прогулянки, розмовляв з людьми, знайомими й не дуже, і не раз зустрічав там Лі Сайона.
— Хьоне.
Там у Лі Сайон були чорні очі, він добре готував й був напрочуд лагідним. Лише після того, як Ча Відже доїв приготовану ним страву, він раптом збагнув:
— Це не сон.
Бо у снах не можна відчувати смак, правда ж?
Те, що бачив Ча Відже, було чітким спогадом — найімовірніше, пам’яттю першого Ча Відже. Про це свідчили і чорні очі, і знайоме планування будинку.
Оскільки Юн Ґьоль була експерткою з дивних явищ у сновидіннях, саме до неї Ча Відже і вирішив звернутися. Зустрілися вони на даху школи, в якій та навчалась. Власне, для того, аби туди потрапити, Ча Відже довелося зламати замок на дверях, що якраз-таки вели на дах.
— Кажете, раніше такого не було, але почалося після Дня Змін? — слухаючи його, Юн Ґьоль хлюпнула носом і схилила голову набік.
— Так.
— Щось сталось? Бо просто так нічого не буває.
— Насправді багато всього, — буркнув Ча Відже, на мить замислившись.
— А якщо взяти щось конкретне?
— Ну, по-перше, я звільнився з підробітку в ресторані похмільного супу. Замість цього почав працювати як J, — Ча Відже загнув перший палець.
— Угу.
— Лі Сайон заснув...
До того моменту, як він загнув п’ятий палець, Юн Ґьоль, що досі уважно його слухала, нарешті озвалася:
— Те, що ви перелічили, — це здебільшого зовнішні зміни. А як щодо тих, що відбулися саме з вами?
— Зі мною?
— Так. Наприклад… — вона провела пальцями по волоссю. — Ваше волосся посивіло... Або ось цей годинник на зап’ясті. До речі, ми ж були настільки зосереджені на стані лідера гільдії Лі Сайона, що навіть не перевірили годинник, так?
— Ах.
Ча Відже поспіхом закотив рукав куртки, оголивши зношений годинник, що, здавалося, ось-ось розсиплеться просто на очах. Юн Ґьоль стривожено на нього поглянула.
— Можливо, справа саме у ньому. Спробуйте на ніч класти його кудись подалі.
Пропозиція була напрочуд логічною. Ввечері Ча Відже попросив Со Мінґі залишити годинник у ресторані похмільного супу. І тієї ж ночі йому наснився не лагідний Лі Сайон, а розлом Західного моря. Саме тоді все стало на свої місця: причина і справді крилась саме в годиннику.
А ще був один фахівець з артефактів — Хон Йесон, знаний по всьому світу як «найкращий ремісник», хоч і самопроголошений.
Його останній сховок був на самому краю Інвансану. Завдяки Юн Біну Ча Відже зміг потрапити до тихого будинку, де тимчасово мешкав ремісник. І щойно він переступив поріг, як Хон Йесон вискочив на своїх чотирьох, міцно вчепившись у штанину Ча Відже.
— Я тут ледь не здох від нудьги! Ти навіть не написав! Ненавиджу тебе!
Юн Бін, що спостерігав зі сторони, тримаючи руки за спиною, тепло усміхнувся:
— Та ти ж усе одно не побачив би, навіть якби він і написав.
— Але все ж!..
Схоже, кожного разу, коли його ізолювали десь у глушині, Лі Сайон вмикав йому інтернет. Але цього разу Лі Сайон заснув, і зв’язок зі світом обірвався по-справжньому. Розповідаючи про це, Хон Йесон неквапом смажив водорості на полум’ї, що виривалося з пащі Ккокко, та раптом урвався:
— Ти казав, цей годинник використовувався для того, аби обернути час, так? Тим… Першим «тобою».
— Ага.
— Тоді в ньому мала накопичитися неймовірна кількість енергії. А ще ти казав, що став «точкою відліку».
— Так і є.
— Якщо потрібна точка, то це значить, що сам артефакт нічого не може. Тобто, він має з’єднатися з точкою. Так би мовити, стати одним цілим з нею, і тільки тоді все запрацює.
— Стати одним цілим?
— Ага.
Ккокко, щойно випустивши жаринку, почав метушливо кружляти навколо Ча Відже.
— Може, годинник злився з частинкою того «Ча Відже». Тіло він не поглинув, але... Хтозна, можливо, то були спогади або якісь відчайдушні бажання, — пробурмотів Хон Йесон, розрізаючи водорості ножицями.
— …
— І зараз, коли ти постійно його носиш, це викликає якийсь відгук. Та і давай чесно, якщо шкоди для тіла немає, може, варто його все ж і надалі носити? Раптом знайдеш якусь підказку.
— …
— Хоча не я ж його робив, тож жодних гарантій дати не можу!
Щось надто часто у словах Хон Йесона почала проскакувати мудрість. Настільки, що це вже не можна було списати на просту випадковість. Ча Відже підозріло зиркнув на нього і раптом хряснув по спині.
— Йой!
— Квок!
Хон Йесон і Ккокко завили в унісон...
Біп-біп-біп-біп-біп—
Ча Відже прокинувся через телефон, що миготів червоним і верещав на всю квартиру, і різко піднявся з дивану. Це був терміновий виклик від Юн Біна.
— У Мокпо з’явилось еродоване підземелля. Воно набагато більше за попередні.
Еродоване підземелля.
Можливо, це якось пов’язано з розломом Західного моря. Сон як рукою зняло. Не роздумуючи, Ча Відже підхопився й вискочив з кімнати. Двері за ним зачинилися, й у великій квартирі знову запанувала тиша.
…У темряві блиснув сріблястий годинник.
