Це був повний безлад. Усі погляди зосередилися на виноградному соку, що повільно крапав на стіл. Вони без зайвих слів розуміли, що не мають розбудити Лі Сайона.
— Тоді… Ми хоч приблизно знаємо, коли він прокинеться? — стривожено запитав Бе Вонву.
— А звідки мені знати! Я ж не ворожка, і взагалі-то це душа Лі Сайона, тому все залежить від нього.
— Навіть ти? Найкращий ремісник, геній, благословенний самими небесами?
— Ла-ла-ла~ Я вас не чую.
Хон Йесон затулив вуха й утік у кут кімнати для нарад.
— …Отже, найкраще, що ми можемо зробити зараз, — це просто залишити все, як є.
Після слів Юн Біна запала тиша. Якщо вірити Хон Йесону, їм залишалося тільки чекати. Безсило. Без змоги щось змінити.
Мені слід було залишитися з ним.
Якби ж я тільки трохи відклав вбивство того клятого кита…
Ча Відже зціпив між собою руки, що лежали на столі. Його хватка була слабкою, але нестійка склянка перекинулася. Сік повільно розтікся фіолетовою плямою по столу. Він дивився на неї лише кілька секунд, після чого заплющив очі. У темряві, що поглинула зір, спалахнула пара фіалкових очей.
Коли ж це сталося? Коли у тих колись холодних, відсторонених очах… З’явилося тепло?
— Повертайся швидше, хьоне.
Чи знав Лі Сайон про свою долю, коли прощався зі мною? Ймовірно, що так. Хіба не тому він передав мені сувій, вдавши, що просто дає «обіцянку на мізинцях»?
— …
Усе життя Ча Відже було низкою рішень, і завжди він обирав саме той шлях, що дозволяв урятувати якомога більше життів.
— …
Але...
Перед очима знову спливла постать Лі Сайона, який безпорадно лежав на підлозі ванної кімнати. Ча Відже зціпив зуби, й у цю мить…
Плесь!
Різкий звук ляснув по його вухах. Ча Відже здригнувся і швидко прийшов до тями. Поруч стояв Юн Бін і мовчки на нього зиркав.
Скільки часу я сидів із опущеною головою?
Ча Відже випрямився, і Юн Бін, м’яко усміхнувшись, поплескав його по спині.
— А тепер час подумати про те, що ми можемо зробити.
Ми? Це слово прозвучало дивно і так незвично. Ча Відже окинув поглядом людей у залі. І справді, він був тут не один.
— Треба знайти інший спосіб заповнити порожнечу, яку залишив по собі Лі Сайон. На щастя, він не мисливець, за яким стежать щохвилини, та й… — продовжив Юн Бін.
Його погляд впав на J.
— …Завдяки J, який несподівано з’явився і блискуче розібрався з китом, увага преси переключилася на нього. Несподівана поява мисливця номер один — це і справді гучна подія, але…
Юн Бін коротко кивнув у бік вікна. З неба й досі м’яко сипався білий попіл.
— За таких обставин хтось обов’язково почне шукати Лі Сайона. Кілька пропущених дзвінків ще нічого, але тривала тиша викличе підозри.
— …Може, скажемо, що він поїхав за кордон? — підвів голову Бе Вонву.
— Ви хочете, щоб його вважали зрадником у цій ситуації? — вибухнув Со Мінґі. — Навіть Ґю-ґю зараз у Кореї!
— Трясця, та чому Ґю-ґю, це мале падло, досі тут, коли навіть не Чхусок? І що ж нам з цим робити?
— У будь-якому разі ми не зможемо довго приховувати зникнення Лі Сайона. Інші гільдії тільки й чекають, щоб скористатися цим безладом і зміцнити свої позиції. Вони захочуть зайняти місце національного героя.
— А ти… Ти точно не можеш нам допомогти? Стільки ж разом пережили… Рубали дрова, гріли руки у тій напівзруйнованій хатині з Лі Сайоном, правда ж, капітане?
Бе Вонву зробив жалісливе обличчя, склав руки й підняв брови, як дитина, що просить ласощі.
— Те, що я вже тут із вами, — це і є моя допомога, — похитав головою Юн Бін.
— Ох, ні…
— А якщо…
Змінений, беземоційний голос змусив усіх підняти голови. Він належав J, що сидів, закинувши одну ногу на іншу. Провівши вказівним пальцем по столу, він злегка нахилив голову.
— Якщо я почну діяти як слід…
— …
— Чи зможу я прикрити відсутність Лі Сайона?
Сполохане обличчя Юн Біна посерйознішало.
— …На якийсь час, — пробурмотів той, проводячи пальцями по підборіддю.
— Не надовго?
— Громадська увага швидко перемикається. Протриматися місяць-два зможемо.
— Тоді так і зробимо.
— Що?
— Два місяці, — J підняв два пальці. — Наступні два місяці я буду активним на передовій. Злийте інформацію пресі, нехай усю увагу спрямовують саме на мене.
— …
— Якщо Лі Сайон не прокинеться до того часу, то придумаємо щось ще. Хтось проти?
Ніхто не відповів. Але це було знайоме відчуття — передова, відсутність прямої відповіді і…
— Отже, вирішено.
Герой.
Промовивши це, він без вагань підвівся й попрямував до Хон Йесона, який сидів у кутку і спокійненько собі складав журавликів з паперу.
— Гей, ти.
Дурнувато кліпнувши очима, Хон Йесон підвів на нього погляд.
— Га? Що? Ах, точно, як все пройшло? Ну як? Я ж так стара…
Усе, його терпець урвався. Ча Відже мовчки затулив йому рота долонею, а яскраво-карі очі Хон Йесона округлилися від обурення.
— Ммпф! Ммпф!
— Активуй навичку… Он ту, коли твої очі стають золотистими, — коротко наказав змінений голос.
— Ммпф?
— Швидше. У нас обмаль часу.
Його очі безтямно кліпнули, і в ту ж мить у зіницях почали проступати й обертатися золоті візерунки. Без сумніву, це були Очі Провидця, але…
…Не такі, як у Меморіальному підземеллі.
Там вони були складнішими, дикішими, яскравішими.
То вони не злилися?
Ча Відже прибрав руку від його рота, і Хон Йесон схилив голову набік.
— Навіщо тобі Очі Провидця? Хочеш щось перевірити?
Але… Ще не факт, що все аж настільки просто.
Ча Відже вчепився в останню надію. Якщо, як і Лі Сайон, вони мають одне джерело душі, то між ними мав би бути хоч якийсь зв’язок.
Ти казав, що це мій останній шанс.
«Хон Йесон» допоміг Ча Відже ще у першому світі, коли той повернув час назад. І, ймовірно, відтоді спостерігав за ним, бачив, як він боровся, аби зупинити неминучий кінець.
Напевно, він і зараз за нами спостерігає.
Ча Відже витяг із кишені телефон із тріснутим екраном і простягнув його.
— Запиши свій номер.
Очі Хон Йесона миттєво спалахнули, мов святкові вогні.
— Воу… Ти просиш мій номер?
— Просто запиши його.
— А можна тобі писати, коли мені нудно стане?
— Не можна.
Щойно той ввів свій номер, Ча Відже різко вихопив з чужих рук телефон і швидко відчинив двері залу нарад, перед цим коротко вклонившись присутнім, які мовчки спостерігали за ним весь цей час.
— Ну, тоді я піду. Якщо щось станеться, зв’яжіться зі мною через Со Мінґі.
Гуп.
Двері зачинились, і тиша знову огорнула кімнату. Він коротко зітхнув, але тягар у грудях зовсім не збирався зникати. Постукуючи кулаком біля серця, Ча Відже рушив уперед, і тоді…
— Гей, зачекайте!
Знайомий, низький голос зупинив його на півкроці. Голос, який він чув щоранку, щовечора у ресторані похмільного супу.
Звички — річ по-справжньому підступна. Не встигнувши як слід подумати, Ча Відже вже розвернувся і сунув руку в кишеню, шукаючи блокнот і ручки. Звісно ж, там нічого не було, він же у бойовій формі!
Бляха, от бляха…
Ча Відже завмер, розгублено дивлячись на Бе Вонву. На щастя, той був у своїх думках і не звернув уваги на його дивну позу.
— Ем, до речі… — на мить завагавшись, все ж промовив Бе Вонву.
— Так?
— Цейво… Ви…
Серце забилось швидше. Невже справа у ресторані похмільного супу? Чи не міг він уже здогадався, що Ча Відже — той самий напівставник? Він мимоволі стиснув долоню у кулак за спиною — про всяк випадок, якщо доведеться вибивати зайві спогади силою.
— Ви знали, що Сайон весь цей час вас шукав, J? — неочікувано спитав Бе Вонву.
— …Що?
У Ча Відже ледь прочинились вуста, а Бе Вонву від його реакції знітився ще більше.
— Ах… Я не хотів про це згадувати. Коли Сайон прокинеться, не кажіть, що знаєте. Пообіцяйте мені.
Він склав руки і з благанням поглянув на нього. Ча Відже ж глибоко вдихнув і зробив крок назад.
— Не треба.
— Що?
— Можете не розповідати.
— Але ж…
— Я вже знаю.
— …
— Я знаю, що Лі Сайон чекав на мене. Що він шукав мене.
З кожним згадуванням імені Лі Сайона серце калатало все дужче й безладніше. Ча Відже на мить замовк і схилив голову.
— Дякую, але я хочу почути це від нього самого, коли він прокинеться.
— Ах, так, добре…
— Бувайте.
Лише коли чорна постать зникла за рогом, а кроки стихли, Бе Вонву з полегшенням зітхнув. На чолі виступив холодний піт. Він швидко витер його тильною стороною руки і озирнувся.
— …Було дуже видно, що я нервував?
З тіні за його спиною з’явився Со Мінґі, поправляючи на носі окуляри.
— Він не аж такий псих. Напевно.
— Знаю, але тіло саме напружується після такого-то прочухана…
— … — Со Мінґі промовчав і лише знизав на це плечима. Так, того дня J… — …був як привид.
— Га?
— Нічого. До речі, вас кличе мисливець Юн Бін.
— А, вже йду.
Бе Вонву зітхнув і повільно рушив назад до конференц-залу, а Со Мінґі залишився, вдивляючись у порожній коридор. Лише згодом він відчув, як піт встиг промочити сорочку на спині.
Того дня, у День Змін, J втратив розум і влаштував погром у квартирі лідера гільдії Лі Сайона. Його змогли зупинити лише Маленьке Диво Со Мінґі, Захисник та Юн Бін. Хоча… «Зупинили» — це голосно сказано. Радше…
Він сам дозволив себе зупинити. Напевно.
— …
Навіть у божевільному стані він боявся нашкодити Лі Сайону.
Здається, J досі не до кінця пам’ятає, що сталося того дня…
Со Мінґі провів долонею по обличчю і тихо зітхнув. Якщо J особисто звернув на тебе увагу, це означало лише одне — попереду будуть важкі часи.
Хоча… Як справжній трудоголік, Со Мінґі потай радів появі нового начальника.
