Два з половиною місяці тому.
Минуло близько двох тижнів і двох днів відтоді, як Лі Сайон занурився у глибокий сон. Бе Вонву, з синцем під оком і з голови до ніг обмотаний бинтами, зібрав кількох людей. Серед них, хоч він того й не знав, був і Ча Відже. Саме він і залишив відбиток свого кулака на обличчі мисливця одинадцятого номера — постійного клієнта ресторану похмільного супу.
— …
— …
— …
Невеличка група, запрошена особисто Бе Вонву, зібралася в залі засідань гільдії Падо. Хоч склад він добирав ретельно, але у кімнаті запанувала достобіса незручна тиша. Люди сиділи навколо великого столу, тримаючи між собою відстань.
J, Бе Вонву, Юн Бін, Со Мінґі, Юн Ґьоль, Хон Йесон…
Навіть Ча Відже, відомий своєю безсоромністю, сьогодні низько тримав голову. І це було цілком виправдано — він набив пики більшій частині присутніх, але сам, щоправда, цього не пам’ятав. Добре, що хоч маска приховувала його обличчя. Краєм ока Ча Відже зирнув на Юн Біна, у якого голова була обмотана бинтами…
— …Як ти? — обережно спитав Ча Відже.
— Гм? О, ні, все гаразд. Мене Нам Вуджін підлікував, — м’яко усміхнувся Юн Бін, наче намагався його заспокоїти, але…
— А що це Захисник з синцем під оком? Хто його так?
Навіть завжди спокійний Юн Бін здригнувся від невинного, та майже знущального питання Хон Йесона. Ча Відже ж вдав, що нічого не помітив, а Бе Вонву тим часом продовжував прикладати варене яйце до ока.
— Тихіше там, — пробурчав той.
— Так йому й справді хтось вмазав?
— Ні.
— Ну все, досить цього цирку.
Аж раптом двері з грюком розчахнулися, й тиша в кімнаті стала гострою, мов лезо ножа. У повітрі повисла задушлива, холодна ворожість. Нам Вуджін, на кого й обрушився цей шквал, тільки злегка підняв підборіддя.
— Це тепер мода у мисливців — так гостей зустрічати? Мені особисто байдуже, але от учениця у кутку, здається, зараз зомліє.
Усі погляди звернулися до Юн Ґьоль, що сиділа в кутку стола. Вона зблідла, а по обличчю котився піт, неначе вона щойно прокинулася від страшного сну. Бе Вонву поспішно приглушив вбивчу ауру, що ненароком вирвалася назовні.
— Ой… Вибач. Ми не навмисне. Просто… Всі на межі.
— Н-нічого, все добре…
— Хочеш соку? Взагалі нам усім би не завадило випити чогось солодкого і трохи перепочити.
Бе Вонву схопився і попрямував до холодильника, що стояв у кутку зали засідань. Хон Йесона, якого це дуже зацікавило, витягнув шию.
— А звідки тут узагалі холодильник?
— Є у нас люди, які перетворюються на чудовиськ, коли в них падає рівень цукру.
Він швидко розлив по склянках виноградний та апельсиновий соки й поставив перед усіма присутніми.
— Лі Сайон спить, — коротко проговорив Нам Вуджін, відпивши трохи соку.
— Що? Як це — просто спить? Ти у цьому впевнений?
Закинувши одну ногу на іншу, Нам Вуджін спокійно повернувся до приголомшеного Бе Вонву.
— Його мозок не помер. Я б сказав навіть, навпаки, усе виглядає так, ніби він просто дуже міцно заснув.
— Але ж… Хіба так довго спати — це нормально?
— Чорні діри стали білими, кити літають у небі. І після всього цього ти питаєш, чи нормально довго спати? Цілком може бути.
— Але ж…
Нам Вуджін підняв руку й перебив Бе Вонву.
— Так, це не нормально, але з його тілом все гаразд. Організм не потребує харчування. М’язи в порядку. Він просто… Існує, немов для нього зупинився час.
Немов для нього зупинився час.
Ча Відже прикусив нижню губу.
— І то правда… — похмуро пробурмотів Бе Вонву.
— І не забувайте, хто він. Не просто мисливець, а лідер гільдії. Його зникнення не можна вічно ховати, тому гарненько обдумайте, що з цим варто зробити.
— Таємницю…
— Ми збережемо. Я допоможу, чим зможу, але… — Нам Вуджін цокнув язиком. — Якщо все це спливе, той старий лис не сидітиме склавши руки, тому придумайте хоч якийсь план на цей випадок.
— Так, дякую.
— …
Холодний погляд Нам Вуджіна ковзнув по залі й зупинився на Ча Відже. Він кілька секунд мовчки вдивлявся у нього і лише після цього вийшов із зали, зачинивши за собою двері.
Знову запала тиша.
— …
Бе Вонву, ледь не зриваючи на собі волосся, нарешті перевів погляд на Юн Ґьоль.
— Юн Бін сказав, що Сайон пішов тебе рятувати. Ти знаєш чому?
— Власне… Я маю одне припущення, — Юн Ґьоль важко ковтнула. — Але це лише припущення, прошу не сприймати його як цілковиту правду.
Світло залу відблиснуло в її окулярах.
— Я зустріла пана Лі Сайона у тому зруйнованому світі. Чомусь… Він мене врятував, а незабаром після того з’явились J і наш пан Лі Сайон.
Бе Вонву кинув швидкий погляд на Ча Відже. Той ледь кивнув, підтверджуючи її слова.
— Але чи можуть дві версії однієї людини існувати в одному світі? — обережно запитала Юн Ґьоль, стиснувши губи.
— …Що?
— Людина, яку я зустріла в тому світі, просто… Блукала серед руїн і чекала кінця. Він не пішов звідти, не тому що не міг, а тому що сам обрав залишитися, але потім з’явився цей Лі Сайон — той, що з нашого світу. І вийшло, що в одному світі опинились два Лі Сайони, — зібравшись нарешті з думками тихо, але впевнено продовжила Юн Ґьоль.
Два Лі Сайони в одному світі.
Система не терпіла дисбалансу. Її закони були абсолютними, а головним — утримання рівноваги.
— Один із них повинен зникнути, — пробурмотів Ча Відже своїм зміненим голосом.
Або… Вони мають злитися.
Коли щось роздвоюється, воно має знову стати єдиним. Схоже, саме до такого висновку і дійшла Система. Юн Ґьоль перевела погляд на Юн Біна й Ча Відже.
— Відійду трохи від теми, але… Чи вам також не здалося, що з того часу, як Лі Сайон заснув, уламків із білих дір стало помітно менше?
— …
— Я це перевірю, — насупився Юн Бін.
— Але ж обидва Лі Сайони, по суті, одна й та сама людина.
— Зачекай. А як ти можеш бути в цьому так впевнена? — нарешті подав із тіні голос Со Мінґі.
— Що?
— Бо нічого не можна сказати напевно. Юн Бін розповів мені загальну картину, але ж той світ уже знищений, так? Ми повинні врахувати, що поки він був там на самоті, щось у ньому могло змінитися.
— Цейво…
Погляд Юн Ґьоль ковзав кімнатою, поки не зупинився на Ча Відже. Помітивши це, він широко розплющив очі і здивовано вказав на себе.
Я? З чого б це?
Юн Ґьоль розгублено відвела погляд, стиснувши пальцями спідницю, натягнуту поверх спортивних штанів.
— …Я просто відчула, що це один і той самий Лі Сайон. Ні, я у цьому впевнена.
— А чи є для цього якісь підстави?
— Є.
— Можеш поділитись? Просто у це дещо важко повірити.
— … — вагаючись, Юн Ґьоль опустила голову і невдовзі пробурмотіла: — …Одержимість.
— …Що?
Намагаючись простежити за логікою Юн Ґьоль, Со Мінґі затулив рота від здивування. Ча Відже також застиг, не зводячи з неї погляду.
Одержимість? І чому вона сказала це, дивлячись прямо на мене?
— Тоді, мабуть, їхні душі злились, — раптом тишу обірвав голос.
— Що?
Усі погляди звернулися до Хон Йесона, який спокійно склав паперовий літачок із клаптика листка й запустив його у повітря.
— Яке коріння, таке й насіння.
— Ти до чого хилиш? — прямо спитав Бе Вонву.
Хон Йесон клацнув язиком і раптом підскочив зі свого місця.
— Добре, зараз цей геній усе пояснить так, що навіть ви збагнете. Хтось позичить мені стакани? О, візьму ось ці. Ви ж уже не будете пити? Перепрошую.
Хон Йесон безцеремонно вихопив стакани у Юн Біна та Бе Вонву й поставив їх на стіл. Ті спантеличено глянули на свої вкрадені склянки з соком, але Хон Йесона це зовсім не обходило. У прозорих стаканах, хоч і в різній кількості, був один і той самий виноградний сік.
— Отже, що ви тут бачите? — Хон Йесон вказав на ліву склянку.
— Стакан.
— Так, а що всередині?
— Виноградний сік.
— А в цьому?
— Теж виноградний сік.
— Добре, дивіться…
Хон Йесон перелив увесь сік із правого стакана в лівий. Рідина піднялася до самих країв, ледь не переливаючись.
— А тепер що в нас тут? — він знову вказав на склянку.
— Все ще виноградний сік…
— Точно. Навіть якщо я злив їх разом, це все ще виноградний сік. Тепер уявіть, що це — душа Лі Сайона.
Ча Відже повільно опустив руки. Усе набувало сенсу. Навіть Юн Бін здивовано розплющив очі.
— Той Лі Сайон тримав на собі цілий світ, так? Тож його душа — незвичайна, як і душа Лі Сайона, якого ми знаємо…
Хон Йесон легенько торкнувся келиха носиком паперового літачка. Поверхня соку, налитого вщерть, ледь затремтіла, ніби ось-ось хлюпне через край.
— Ось що сталося. Дві душі опинилися в одному тілі, заповнивши його, мов цей келих. Тому-то Лі Сайон і заснув.
— Вау… — гучно плескаючи в долоні, Бе Вонву рвучко підвівся з місця. — Хон Йесоне, ти ж грьобаний геній. Це божевілля.
На губах Хон Йесона з’явилась усмішка. Навіть Со Мінґі, що досі стояв у тіні, неначе жнець, приєднався до оплесків.
— Ви змусили заступника одразу все зрозуміти… Без сумніву, ви геній.
— Я? Величний геній, небесами благословенний ремісник, Хон Йесон?
— А ось цього я вже не казав.
Ігноруючи цей кумедний спектакль перед собою, Ча Відже постукав по підлокітнику крісла. Поки що це була найрозумніша і найпереконливіша теорія. Та невдовзі сумніви закралися в його думки, і він кинув пильний погляд на ремісника.
А це не може бути той самий Хон Йесон з Меморіального підземелля?
Питання було доречне. Той Хон Йесон видавався значно кмітливішим, ніж той, якого він знав.
— Я називаю це його «періодом геніальності», — прошепотів Юн Бін, помітивши чужу розгубленість.
— І часто таке буває?
— Вкрай рідко.
Можливо, він був як годинник, що двічі на день показує правильний час.
— То нам лишається тільки чекати? Ми не можемо якось йому допомогти? — все ще плескаючи у долоні, стривожено запитав Бе Вонву.
— Га? Якщо душа Лі Сайона справді подібна до цього келиха…
Хон Йесон постукав пальцями по краю столу. Той злегка затремтів, і з краю стакана впали кілька крапель соку. Він знизав плечима, спостерігаючи, як рідина збирається під склянкою.
— …Навіть найменше потрясіння може все зіпсувати.
