Крики зливалися в єдину какофонію, у якій вже неможливо було щось розрізнити. Його ноги глухо вдарялися об землю. Дихати ставало все важче, а серце було на межі, калатаючи так, ніби ось-ось вискочить з грудей. Нудота підступала до горла, та зупинитись він просто не міг.
Бум!!!
Земля здригнулася, ніби від землетрусу. Не втримавшись на ногах, він похитнувся. Прямісінько за його спиною щось вибухнуло, і крізь весь цей гуркіт прорізалися крики. Йому не слід було озиратись — він знав це, але цікавість взяла гору над страхом.
І тоді…
— А-А-А-А!
На нього летів гігантський кулак. Він скрикнув і просто дивом встиг перекотитися вбік. Пил й попіл вмить укрили його, та це було неважливо.
Гуп!
Кулак, лише трохи минаючи його, врізався в асфальт. Скрегочучи, голова велетенського голема повільно повернулася у його сторону, і вже наступної миті гігантська тінь нависла над чоловіком. Він заплющив очі, а сльози безперервно котилися по його щоках.
Не треба було озиратись… Треба було обрати іншу дорогу… Ні, взагалі варто було не виходити з дому…
Але його думки обірвалися. Згорнувшись клубком, він молився лише про одне — щоб смерть настала швидко, та раптом…
Шурх! Туп!
Замість болю він почув звук, ніби щось пробилося крізь тіло, і повільно підвів голову. Голем завмер, а із його грудей стирчало щось… Тупе, чорне, пластикове…
…Парасоля?
Звичайна чорна парасолька, одна з тих, що продавалися у цілодобових магазинчиках біля дому, пробила серце голема.
Не вірячи своїм очам, чоловік роззявив рота і просто не міг відвести погляду від ідеально круглої діри. На плечі застиглого голема стояв чорний силует. Навіть з першого погляду було зрозуміло, що це був молодий високий чоловік.
Він підняв ту саму парасолю і…
Бемц!
…Ударив голема по голові.
Тіло гіганта похитнулося і невдовзі впало, здійнявши хмару пилу. Звідусіль долинув кашель. Минув деякий час, перш ніж повітря прояснилось. Чоловік обережно озирнувся, але чорна фігура вже зникла. Склалося враження, неначе він справжнісінького привида побачив.
Невдовзі почулися кроки. То були мисливці у флуоресцентних жилетах. Один із них підійшов до чоловіка, що досі сидів на землі.
— Ми з Бюро управління розломами. Ви як, у порядку?
— …Це був він, — нечітко пробурмотів чоловік.
— Перепрошую? — перепитав мисливець.
— Це був J!
— Він був у масці, тому я не бачив його обличчя, але, здається, це був J. Зник так швидко, що я і роздивитися його не встиг, та я впевнений, що це був J. Увесь у чорному, але це точно був J… Чому всі свідчення звучать однаково?
Переглядаючи показання, мисливець знизав плечима й вимкнув планшет. Флуоресцентна пов’язка з написом «Безпека» тихо зашурхотіла.
— Усі свідки кажуть одне й те саме. Зник так швидко, що ніхто не встиг як слід його розгледіти. Але принаймні хоч покази збігаються.
— Судячи з того, як пробито ядро, це, мабуть, і справді був J. Він що, спис свій використав? — присівши біля голема, промовив інший мисливець і сперся підборіддям на долоню.
— Якщо вірити словам очевидця… Парасолею.
— Та годі, це що за оди герою? Може, він ще й телепортуватися вміє?
— Свідок був на межі між життям і смертю… Тож цілком можливо, що він просто помилився.
Плесь!
Різкий звук змусив всіх повернути голови. Це була жінка у флуоресцентному жилеті поверх білої сорочки, Ян Хеджін — мисливиця А-рангу з Бюро управління розломами.
— Досить балачок. Що з очевидцями?
— Так точно! Через загрозу повторної появи монстрів їх евакуювали до найближчого укриття.
— Гарна робота. Тепер зачистіть район і розберіться з големом. Він наробив чимало шуму, вилізши просто посеред дороги.
Цокнувши язиком, вона засунула руки в кишені й стрибнула на тіло. Вітер підняв попіл, і жилет мʼяко затріпотів. Голова голема мала квадратну форму з глибокою вм’ятиною посередині. Чомусь ця форма здалася їй… Дивно знайомою.
— …Якого?
Її раптом охопило дивне дежавю — немовби вона колись вже це бачила. Насупившись, Ян Хеджін нахилилася і просунула руку у вм’ятину. Поруч із нею схилився один із мисливців.
— Сонбе, голема передадуть гільдії Совон. Вони хочуть дослідити його.
— Вчасно ж. А ти, новачок, скажи: чому мені здається, що я це вже бачила?
— Що саме?
— Цю голову.
Останнім часом і Бюро управління пробудженими, і Бюро управління розломами страждали від нестачі кадрів. Тож новачок, який досі залишався наймолодшим серед своїх колег, обережно піднявся навшпиньки і глянув на голема.
— Я точно десь це бачила, — пробурмотіла Ян Хеджін.
— …Справді? А я от вперше бачу.
— Та ну… Що ж це?
Вона сердито скуйовдила волосся, як раптом на її поясі запищала рація.
— Сонбе! Другій команді необхідна підмога! — відгукнувся один з мисливців, що прибирав завали.
— Дідько…
— А, схоже, перша група вже вирушила на підмогу.
— О, просто чудово. Мисливець Юн Бін — найкращий, — машинально відповіла Ян Хеджін і піднесла до вуха рацію.
І саме в ту мить її щось смикнуло зсередини — пейзаж навколо здався їй таким достобіса знайомим. Прямісінько за тим провулком колись було її улюблене місце з похмільним супом, але воно раптом закрилося…
Цей спогад лише погіршив настрій. Вона скучила за пряним бульйоном, ніжним м’ясом і ароматом порошку періли. І не лише за їжею — ще й за ввічливим і вправним хлопцем, що працював там. У голові спливло його охайне обличчя. Минуло лише три місяці, а пригадати його ставало все важче.
Завсідники дізналися, що власниця закладу та її онука наразі перебувають у безпеці. А от той хлопець? Зник. Без сліду.
Сподіваюсь, із ним усе добре…
Було важко не хвилюватись, особливо враховуючи, що заклад зачинився одразу після того самого дня.
— Зараз би похмільного супу й пляшечку соджу… — тихо зітхнула Ян Хеджін.
— Е-е, сонбе… У вас рація ще ввімкнена.
— Що?! Ой, срань!
Три місяці тому небо змінилося. Чорна Діра, що зависла високо над землею, раптом стала білою, й із неї виплив гігантський кит. Медіа негайно охрестили цей день як…
День Змін.
Назва звучала доволі пафосно, а хтось навіть жартома називав його «День Відбілювання».
На щастя, День Змін не завдав стільки шкоди, як День Розлому, і цього разу світ відбувся лише легким переляком. Кількість уламків, що падали з діри, поступово зменшувалася, а після того, як J вбив кита, подібних чудовиськ більше не з’являлося. Так, у порівнянні з минулим, дивні, незнайомі розломи й монстри почали з’являтися частіше, але люди вже проходили через подібне і швидко пристосувалися.
Пройшли місяці, зима поступилася весні, але люди вже не так раділи потеплінню. І причина була зовсім не в пилу й не в забрудненному повітрі.
— Більше не зможу носити чорний одяг.
Це було через білий попіл, що падав з неба, немов сніг, і невдовзі люди почали називати гігантський портал у небі Білою дірою.
На екрані висотки блимали новини.
— Лідер гільдії HB Мок Тео заявив, що безпека громадян — пріоритет. Лідер гільдії Самра Сон Чохон повідомив про готовність співпрацювати з HB, аби подолати кризу…
— Тим часом лідер гільдії Падо, Лі Сайон, досі не з’явився на публіці. Представники гільдії пояснюють, що у їхнього лідера погіршився стан здоров’я. Але з огляду на зростання кількості незареєстрованих розломів, громадськість дедалі більше непокоїть зникнення другого номера…
Бзз.
Механічний сигнал перервав голос ведучого.
— Виявлено розлом у Шінволь 5-дон, Янчхон. Команди, відгукніться.
— Група швидкого реагування №1 виїхала.
— Прийнято.
— Ух-х…
На даху будівлі, вкритому товстим шаром зеленої гідроізоляції, у тіні великої чорної парасолі сидів чоловік. Він притискав рацію до вуха, обережно налаштовуючи частоту, і невдовзі тихо зітхнув.
— Тут усе спокійно. Йдемо далі.
Рація знову тріснула.
— Зараз би похмільного супу й пляшечку соджу…
Похмільний суп. За темними окулярами чорні очі швидко поглянули на край даху. Високий чоловік у чорній куртці спирався на поруччя, трохи схиливши голову. Обличчя його було приховане маскою без отворів для очей. Вітер легенько колихав його попелясте волосся, що зливалося з сірими хмарами.
— Плануєте у майбутньому фарбуватися? — спитав раптом Со Мінґі.
— А сенс?..
Відповідь прозвучала мляво. Схоже, ця тема була йому не дуже приємна. Со Мінґі зрозумів натяк і вдав, що дуже зайнятий рацією.
— До речі, чутки стало важко стримувати, бо Самра й HB тиснуть. Заступник поки з себе дурня вдає, але надовго цього не вистачить…
— А ти певен, що він лише вдає?
— Ну, тут ви все ж маєте рацію.
Між пальцями в чоловіка тліла цигарка. Із тіні під його ногами зросла тінь, чимось схожа на попільничку, і наступної ж миті він струсив у неї попіл.
— Схоже, цього разу вони всерйоз вирішили закріпити своє лідерство серед гільдій.
— От же ж… — пробурмотів собі під ніс спотворений до невпізнання голос. — Лізуть поперед батька в пекло.
У сухому тоні відчувалася легка роздратованість. Со Мінґі нічого не відповів, лише кинув погляд у небо — попелу ставало все менше.
— Може, на сьогодні досить?
Попеляста голова повільно хитнулася у відповідь. Со Мінґі підвівся, прихопивши з собою парасолю.
— Ви й справді не можете без неї?
— Не хочу, щоб попіл осів на костюм. Та й… Парасоля сьогодні добре послужила, хіба ні?
— …Так, з цим і не посперечаєшся, — тінь під ногами поступово накрила його взуття. — Тоді я проведу вас, клієнте. І передавайте від мене вітання.
Чоловік у масці байдуже загасив двома пальцями недопалок. Здавалося, жару він зовсім не відчув, а від залишку цигарки й сліду не лишилося.
— Передам.
У наступну мить на краю даху осіла дрібка попелу.
Невдовзі він опинився на порозі темної, спустошеної квартири. Ча Відже скинув з себе брудне взуття, прочинив двері й зазирнув у довгий, тьмяний коридор. Звична, майже рідна йому тиша.
— Я вдома.
Відповіді він так і не почув, але це мовчання вже давно перестало бути дивиною. Майже беззвучними кроками він пройшов усередину квартири і відчинив щільно зачинені двері. Його зустріли темрява і ледь чутне, тихе дихання.
Клац.
Тьмяне бурштинове світло нічника залило кімнату. На ліжку хтось лежав. Чорні кучері розсипалися подушкою. Сильна рука зняла чорну маску, під якою показалося дещо різке, з чіткими рисами обличчя. Ча Відже. J. Він сперся на узголів’я й нахилився ближче, мовчки вдивляючись у чуже обличчя.
— Я повернувся, — з його вуст зірвався такий ласкавий, ніжний шепіт.
Минуло три місяці з Дня Змін, і багато чого встигло змінитися.
Однак не Лі Сайон. Він все ще спав.
Відтоді. І донині.
