Дз-з-з...
Телефон на білому столі завібрував. Поруч із ним рука з мозолем на першому суглобі вказівного пальця опустила на стіл чашку. Над чаєм плавно здіймалася пара.
— І чай мені подали… Як же мило з Вашого боку.
— На вулиці так шумно. Хіба Ви не повинні цим зайнятися?
Чоловік у білому халаті злегка відхилив жалюзі пальцем і визирнув у вікно. З неба сипався білий попіл. Міцна, хоч і зморшкувата рука легко охопила чашку.
— Напевно, викликають на підмогу. З якоїсь причини та змія так і не зрушила з місця.
— Але якщо не хочете викликати підозри, Вам варто піти.
— Раз уже знаєте це, закінчимо тоді пошвидше, Іване.
— Т-так...
Чоловік на ім’я Іван обернувся. Хоч і сутулячись у своєму білому халаті, він був чималого зросту. З-під скуйовдженого каштанового волосся блиснули окуляри.
— Сон Чохоне, Ви дуже допомогли нашому дослідженню. Я щиро вдячний Вам за це.
— Я теж отримав від Вас чимало.
— Саме тому... На честь сьогоднішнього дня я хочу поділитися з Вами нашою справжньою метою, — зробив невеличку паузу Іван, перш ніж схвильовано продовжити: — Ми, Прометей і пророки, завжди… Чекали на прихід апокаліпсиса. Ми бачили його у своїх снах — світ, вкритий білим попелом.
Іван повернувся до великого екрана, що займав цілу стіну. На ньому повільно плив у повітрі кит, ширяючи над містом. Погляд Івана, сповнений захвату, ковзав за плавною траєкторією його польоту.
— Нарешті… Нарешті настав кінець, — пробурмотів той.
Це просто абсурд.
Який ще кінець? Сон Чохон проковтнув насмішку і кивнув із привітною усмішкою, вдаючи, що згоден з ним.
— Минулого разу апокаліпсис не вдалося зупинити навіть силою пробуджених. Бо цього просто було недостатньо, — продовжував без упину Іван.
Манія величі.
— Проблема весь цей час крилася в самій Системі. В її несправедливому механізмі відбору. Ми маємо звільнитися з-під її контролю…
Комплекс неповноцінності.
І він говорив все це людині, яку сама ж Система й обрала. Але Сон Чохон і далі кивав із показною приязністю.
— …Ми врятуємо людство, — засяяли бліді очі Івана.
Потреба в самовиправданні.
І ось — зустрічайте чергового «рятівника світу».Від цієї натягнутої усмішку у нього вже почало нити обличчя. Сон Чохон легенько провів пальцем по краю чашки. Мозолиста рука вченого посунула прозорий пакетик до чашки.
— І ми…
Усередині був білий порошок.
— …На одному боці.
У куточках зморшкуватого рота залягла глибока усмішка. Тверда рука забрала пакетик. Незабаром порошок повністю розчинився у ледь теплій чашці чаю, не залишивши по собі й сліду.
— Звісно, професоре.
Його зовсім не цікавили бредні цих психопатів. Зрештою він був пробудженим першого покоління, обраним самою Системою. Але одна річ таки його цікавила — наркотики, які вони постачали.
Кит спокійно плив у повітрі й раптово голосно заревів. Іван різко обернувся до екрана, а обличчя його сповнилося тривогою. Він натиснув кілька кнопок на пульті, збільшуючи зображення. На спині білого кита з’явилася чорна фігура.
І в руці тієї фігури був…
…Гігантський спис.
Чорна постать підняла списа високо над головою. Сон Чохон насупився і осушив чашку чаю до дна. На його скронях і шиї на мить виступили жили й одразу ж зникли.
— Великий герой… Завжди з’являється у найважливіший момент, — він тихо пробурмотів
Чашка дзенькнула, недбало вдарившись об стіл. Незабаром на екрані спалахнуло яскраве синє світло. Сон Чохон з прикрістю заплющив очі.
Грюк.
Туп, туп, туп…
Навколо метушилися кроки. Через навушник безперервно надходили звіти та прохання про підтримку. Відтоді, як чорна діра перетворилася на білу, ситуація все ніяк не могла стабілізуватися, і саме тоді, коли здавалося, що все йде на лад, поява гігантського кита знову перевернула все з ніг на голову. Ні, насправді все стало тільки гірше.
— Від гільдії Самра все ще тиша? — запитав Юн Бін, притиснувши пальці до скроні.
— Так, досі не отримали жодної відповіді.
— А як справи у гільдії Совон?
— Лідер Нам Вуджін робить усе можливе, але, схоже, у них вже просто не вистачає місць для евакуйованих.
— Є дані, скільки будівель було знищено? — крізь потік звітів прорізався різкий голос.
Світле волосся, зібране у високий хвіст, майнуло перед очима — це була Ганібі. Юн Бін кивнув їй на знак привітання, а вона спокійно, вправним рухом стерла кров зі своєї рапіри.
— За останніми звітами приблизно двадцять будівель. І кількість усе росте, — він знизав плечима.
— Додай ще одну. Він щойно розчавив рекламний щит. На ньому, курва, було моє обличчя!
— Запишемо в перелік пошкоджень.
— …А де це Лі Сайон і чим він узагалі зараз зайнятий?
— Гадки не маю. Також від нього нічого не чув.
— Неймовірно. Якщо перший номер не з’являється, то хоча б другий мав би більше старатись. Ці високорангові вже зовсім розслабились.
— Вже не справляєшся?
Ганібі стиснула губи й підвела погляд до неба. Юн Бін теж поглянув угору. Над вулицею, де вони стояли, нависла тінь — гігантський кит затулив собою денне світло.
— …Щось не так, — пробурмотіла Ганібі.
— Що саме?
— Відтоді, як та чорна діра перетворилася на оце… У мене в голові постійно крутяться дивні думки. До біса, певно, просто накручую себе, — вона з силою прикусила губу, потім різко зиркнула на Юн Біна. — Тільки не смій помирати.
— Перепрошую? Це з якого дива?
— Просто кажу, не смій помирати!
З цими словами вона зникла з його поле зору. За мить її жовтий силует уже перетворився на крапку вдалині. Невже вона справді прийшла сюди лише заради цього? Юн Бін почухав щоку, а тоді знову глянув у небо. На кита, що заповнив собою увесь обрій.
Якби тільки J був тут.
Юн Бін похитав головою, намагаючись відігнати цю думку. Не можна було чекати допомоги від когось, кого він сам же відправив рятувати Юн Ґьоль. Це було б… Надто нахабно й егоїстично, але…
— …
У такі моменти він не міг не думати про нього. Можливо, під час кожної кризи він завжди буде згадувати саме його і нікого іншого. Бо Юн Бін жив у той час, що й він, бачив його силу, знав, яким добрим той був.
Мабуть, саме тому він так старався не думати про нього. Бо він втомився жити завдяки чиїйсь жертві.
А тоді сталося це.
Ву-у-у-у…
Пролунав оглушливий рев. Тінь, що вкрила цілу вулицю, здригнулася, а повітря різко змінило свій напрямок. Юн Бін миттєво підняв погляд. Кит, який до того спокійно плив по небу, раптом почав безладно метатися у повітрі, немов від страшного болю.
— …Цього не може бути, — мимоволі прошепотів Юн Бін.
БАХ!
Із тіла кита вирвався спалах блакитного світла. Одразу за тим небо сколихнув шалений вихор. Юн Бін прикрив обличчя рукою, ледве втримавшись на ногах. Коли буревій з попелу нарешті вщух, він обережно підняв голову.
Стовп яскравого блакитного сяйва пронизав кита наскрізь, розірвавши межу між небом і землею.
— Ах…
Насаджений на світловий спис кит раптом розсипався — наче феєрверк, що вибухнув білим попелом. Блакитні іскри сипалися з неба, немов дощ. Це було неймовірне видовище — прекрасне й величне водночас. Від нього по-справжньому перехоплювало подих. І тільки одна людина у цілому світі могла зробити щось подібне. Юн Бін проковтнув клубок емоцій, що переповнювали його у цю мить.
— J повернувся… — хтось прошепотів.
Його ім’я прокотилося вулицями міста.
Минув тиждень відтоді, як чорна діра перетворилася на білу. Вона так і не набула своєї колишньої форми, й хоч білий попіл іноді ще падав у похмурі дні, його ставало дедалі менше. Та люди, про всяк випадок, усе ще тримали напоготові віника.
Дехто вже встиг назвати це «Другим днем Розколу», але збитки були не такими масштабними, як тоді, тож прізвисько швидко зійшло нанівець. Майна було пошкоджено чимало, зате людей загинуло небагато. Втім увага людей була прикута до дечого іншого.
— У наступному репортажі: мисливець J, перший номер у рейтингу Південної Кореї, якого вважали загиблим, несподівано з’явився після восьмирічної відсутності і знову зник…
Національний герой, якого всі вже вважали мертвим. J, що був протягом багатьох місяців лише ім’ям у рейтингу й жодного разу не з’явився публічно, повернувся в критичний момент, аби знову врятувати країну, й одразу ж зник. Ідеальна історія, щоб заспокоїти стривожених цивільних. Тому фото мисливця J щодня й показували у новинах.
Питання про те, чим була насправді біла діра і чому події розгорнулися саме таким чином, так і залишилися без відповіді. Новини про зростання кількості людей, які звертаються до психіатрів, стверджуючи, що страждають від спогадів, які їм не належать, теж швидко зникли зі стрічок і нікого особливо не цікавили.
І відтоді двері ресторану похмільного супу лишалися зачиненими.
— Знову зачинено, так? — пробурмотів, сховавши руки у кишенях пальта, керівник Хан.
Пронизливий вітер зірвався з даху й скуйовдив його волосся. Поруч насуплено стояла Ганібі в шкіряній куртці, схрестивши руки на грудях, і міцно стискала пальці.
— Думаєш, це через те, що тоді сталося?
— Якби це було так, його ім’я було б у списку загиблих. Я перевірив, і його там немає.
— …
Керівник Хан дістав цигарку й поклав її до рота, але не підпалив. Ганібі шморгнула на це носом.
— Як хтось може взяти й зникнути, не лишивши і сліду?
— Сам не розумію.
— Тоді, коли він возив бабусю до лікарні, принаймні залишив записку на дверях. А тепер — нічого, одні лише замкнені двері.
— …
Керівник Хан мовчки слухав — чи то нарікання, чи то сум — і, зрештою, дістав телефон.
— Дзвонять вже. Мені час йти. Ти лишаєшся?
— …Ще трохи постою, — буцнула землю шкіряними черевиками Ганібі.
— Не затримуйся надто довго, — він співчутливо всміхнувся і невдовзі пішов геть.
А вона ще якийсь час стояла, не зводячи очей із червоної вивіски «Похмільний суп», уважно проводячи поглядом кожну літеру, поки, врешті, не надула щоки.
Єдине світло в кімнаті, де важкі чорні штори повністю перекривали сонячне проміння, йшло від тьмяної бурштинової лампи. Тінь чоловіка, що сидів нерухомо на стільці біля стіни, лягала на підлогу. Ним був…
— …
…Ча Відже.
Він сидів, схрестивши ноги, на складному стільці, досі у тому ж одязі, у якому і покинув цю квартиру. Його погляд не відривався від людини, що лежала на ліжку. Ча Відже простягнув руку і обережно поправив розкуйовджене чорняве волосся. Лі Сайон, здавалося, був занурений у глибокий сон.
Минув уже тиждень, а він досі не прокинувся.
Після вбивства кита Ча Відже знайшов непритомного Лі Сайона у ванній кімнаті. Він не міг чітко згадати, в якому стані був чи що саме тоді зробив, але коли прийшов до тями, все його тіло було обвите тінями, а перед ним лежав дивом живий Со Мінґі.
— То ось як… Ти почувався, коли я так і не повернувся, — м’яко прошепотів Ча Відже.
— …
— Захотів навчити мене емпатії?
— …
Тиша. Насправді це було краще, ніж чути щось від Лі Сайона.
— Оскільки ти чекав на мене…
Ча Відже ніжно підняв долоню Лі Сайона, обхопив її обома руками і м’яко притулив до свого чола, ніби в молитві. Його яскраво-блакитні, мов кольору океану, очі повільно розкрилися.
— …Тепер моя черга чекати на тебе.
Чи відчував ти те саме?
Коли твоє серце розривається на дрібні шматки, коли бажання знищити все навколо майже бере над тобою гору.
— Спи спокійно.
Слова були сповнені смутку і такого тягучого болю. Обережно пригладивши скуйовджене волосся, Ча Відже нахилився і легко торкнувся вустами чола того, хто полишив його на самоті.
Мисливець хоче жити спокійно. Кінець Першого тому.
