Ча Відже розплющив очі.
Він стояв посеред знайомого залу ресторану похмільного супу. Тепло, яке щойно торкалося його руки, розтануло, мов марево, і Ча Відже несвідомо стиснув порожню долоню. Попри те, що він був у місці, яке здавалося таким рідним, на серці було дивно порожньо.
Йому так хотілося залишитися ще бодай на хвильку. Хоча б на десять нещасних хвилин. Навіть п’ять були б для нього справжнім подарунком. Давненько ж він не відчував такого щемкого жалю.
І як він точніше міг описати це дивне відчуття?
— …
Гуп…
Земля здригнулась. Здавалося, ніби десь зовсім поруч обвалилося щось важке. Автограф у рамці, що висів на стіні, затремтів, а тоді з глухим стуком упав додолу. То був автограф Юн Біна. Ча Відже кліпнув очима. Зараз було зовсім не до дурних сентиментальностей. Він змахнув пил зі скла і обережно поклав рамку на стіл.
Невдовзі він підійшов до прилавка. Під касовим апаратом лежала маска J, а прямісінько до неї була приліплена маленька жовта нотатка з охайним, витонченим почерком.
[Залишаю її тут, бо знаю, що Ви обов’язково повернетеся до ресторану. Можете не дякувати.
— Маленьке диво, Со Мінґі]
Цей хлопець може майбутнє бачити чи що? Та хай там як, Ча Відже був йому щиро вдячний. Він надів маску і спритно відкрив шухляду під касовим апаратом. Всередині все лежало на своїх місцях: облікова книга, стара гумова кулька — схоже, її залишила Пак Хаюн — кілька кольорових олівців і...
— …
Годинник.
Ча Відже обережно підняв його.
Брязь…
Сріблястий годинник виглядав геть інакше, ніж він пам’ятав. Скло тріснуло, корпус був подряпаний і затертий до знемоги, а в деяких місцях вже навіть проступила іржа, та й обидві стрілки завмерли.
Коли я розплатився ним за вечерю, він виглядав, як новенький…
Та придивившись уважніше, Ча Відже помітив, що годинник мав дивну, майже химерну будову. Усередині циферблату виднілися три маленькі кола. Два з них були вкриті чимось білим, неначе хтось навмисно замазав їх густою фарбою, намагаючись приховати те, що ховалося під ним. Лише одне коло залишалося відкритим — це був крихітний циферблат у самому серці годинника, і…
Тік.
Він рухався. Єдиний, хто ще зберіг життя у цьому знівеченому механізмі.
Це твій третій і останній шанс…
Саме так йому і сказав той «Хон Йесон». Ча Відже не зводив очей з секундної стрілки, що повільно повзла вперед. Маленький циферблат зупинився на десятій годині.
І в ту мить перед ним з’явилося знайоме біле віконце.
[◼◼◼ Наручний годинник (◼)]
[Модифіковано відлюдним ремісником, що мешкає в ◼◼◼ для збільшення кількості використань.]
[Та він не зміг уникнути ходу часу і відбілювання.]
[Тепер він більше не придатний до використання.]
[Це твій останній шанс.]
[Творець: ◼◼◼]
Чому опис предмета звучить так… Зловісно?
До того ж Ча Відже відчув дивне дежавю, читаючи ці слова. Фраза «відлюдний ремісник» здавалася такою знайомою…
— Ах!
Ча Відже поклав годинник і витягнув Ікло Василіска. Відтоді, як він вирішив скористатися своїм безпрецедентним правом на мовчання, меч не вимовив ані слова. Стиснувши руків’я, він різко змахнув Іклом, і в той самий момент з’явилося чергове системне вікно.
[Ікло Василіска (S)]
[Меч, викуваний із ікла Василіска відлюдним ремісником, що мешкає в ◼◼◼. Лише гідні можуть ним володіти.]
[Творець: ◼◼◼]
Відлюдний ремісник. Ікло Василіска, що називав Хон Йесона своїм батьком, що мав гравіювання на лезі з іменем все того ж Хон Йесона. Однак Хон Йесон, якого він знав, присягався, що ніколи раніше не кував такої зброї.
Коли він мене викрав, ці слова здалися ще тою дурнею, але тепер…
Хон Йесон і справді був невинним. Й Ікло Василіска, й цей годинник — усе вказувало на Хон Йесона, якого він зустрів у Меморіальному підземеллі. Ча Відже мимоволі цокнув язиком.
Хон Йесон, хоч і був трохи наївним, подеколи навіть недолугим, але не був поганою людиною і значно відрізнявся від того хитрого і підозрілого «Хон Йесона». Принаймні, справжній був простим і прозорим, як дно кришталевого озера, — й у думках, й у бажаннях.
Може, варто ставитися до нього трохи краще наступного разу…
Ча Відже перехопив годинник тією самою рукою, в якій щойно тримав Ікло Василіска, і в ту саму мить…
[Умова виконана.]
[Вхід у ◼◼◼◼ ◼◼.]
Світ перед очима згас, затягнувшись непроглядною темрявою, і Ча Відже невдоволено скреготнув зубами.
Та що, бляха, цього разу?!
— Цього буде замало… — луною прокотився крізь морок чоловічий голос. — Той, хто став точкою відліку, володів неабиякою силою. І хоча після нього залишився слід цієї енергії, цього не буде достатньо. Це як одноразова батарейка, у якій залишилися крихти заряду. Сам факт, що щось узагалі залишилося, вже диво. Але якщо спробувати повернути час лише з цим — усе розвалиться ще до того, як бодай хоч щось розпочнеться.
— …
— Тобто… Він не придатний?
Темрява поступово розсіялася, відкриваючи навколишній простір. Вони були в майстерні — захаращеній, повній інструментів, пилу і спогадів. Першим у полі зору з’явився Хон Йесон, — примружившись, він розглядав крізь лупу годинник. Кілька секунд він щось бурмотів собі під ніс, а потім глибоко зітхнув.
— …Це ж річ J? Ти кажеш, що він використав її, щоб повернути час?
— Так, наскільки мені відомо, — відповіла ясним голосом Юн Ґьоль.
Вона змінилася відтоді, як Ча Відже бачив її востаннє — стала дорослішою, стриманішою. Її слова були тихими, та в них тепер відчувалася твердість.
— Ми були б дуже вдячні, якби Ви дали чітку відповідь.Чи можемо ми використати його, щоб повернути час? Так само, як це зробив раніше J.
— …
— Ви знаєте, що сталося. Нам вдалося відвернути апокаліпсис… Але ціною надто великих втрат. Цей світ уже ніколи не оговтається. Він повільно, крок за кроком, котиться до загибелі.
Хон Йесон кинув погляд у маленьке віконце.
— Будь ласка, пане. Нам потрібна хоч крапля надії…
Її голос затремтів. У майстерні запала важка й напружена тиша. Нарешті, знову зітхнувши, Хон Йесон почухав скуйовджене волосся.
— Можливо, й можна. Але… Доведеться пожертвувати кимось. А може, навіть не одним.
— Пожертвувати? — перепитала Юн Ґьоль.
— Точніше буде сказати, що нестача сили в артефакті має бути доповнена людською. Якщо чесно, я не впевнений, що це взагалі спрацює. Я не знаю, які можуть бути побічні ефекти і скільки доведеться витримати. Це невідомий шлях… Але ви все одно хочете спробувати?
— …Лише одне питання, — хрипкий і низький голос раптом втрутився у розмову.
Його власник стояв у кутку майстерні, спершись спиною об стіну, із схрещеними на грудях руками. Бліда шкіра, загострені риси обличчя, довгий чорний плащ, меч у таких же чорних піхвах на боці… І фіалкові очі, які холодно зблискували крізь пасма скуйовдженого волосся.
Це був Лі Сайон.
— Якщо з ним вийде повернути час…
— …
— Це точно поверне його до життя?
Ніхто не перепитав, кого саме він мав на увазі. Всі й так це знали. Знав і Ча Відже, який мовчки спостерігав за всім зі сторони. Юн Ґьоль повільно, але рішуче кивнула.
— Так. Тому ми й досі тут… Бо J зміг.
— …Зрозумів, — Лі Сайон опустив руки. — Для мене цього достатньо.
Не вагаючись, він простягнув руку і взяв годинник.
І в ту ж мить усе навколо втратило барви, а люди застигли на місці. Ча Відже, вже добре знайомий із цим дивним відчуттям, не розгубився. Він спокійно чекав. Саме тоді в очах Хон Йесона спалахнув золотистий візерунок. Очі Провидця закрутилися з шаленою швидкістю й різко зупинилися, вп’явшись у Ча Відже. Серед переплетених ниток мудрості, що ледь вловимо ворушилися в глибині його погляду, раптом з’явилося щось м’яке — тихе співчуття, якого він зовсім не чекав побачити у цю мить.
— Схоже, тепер твоя черга, — ледь чутно прошепотів ремісник.
Ча Відже кліпнув очима — і перед ним знову постали каса та термінал ресторану похмільного супу. Здавалося, його свідомість щойно кудись віднесло, хоча він так і не зрушив з цього місця.
— Тепер твоя черга?..
Що це взагалі мало означати? Хон Йесон, як і завжди, говорив одними лише загадками.
— І все ж, бодай щось корисне я зміг дізнатися…
Він покрутив у руках годинник, замислившись. Гаразд, час розкласти все по поличках. Спочатку цей годинник був одноразовим артефактом. Та перша «точка відліку» — сам же Ча Відже — мала настільки надзвичайну силу, що годинник не зник навіть після повернення часу. І коли Юн Ґьоль і Лі Сайон зіткнулися з другим апокаліпсисом, вони використали годинник, який залишив після себе покійний J.
Вони використали одноразову річ удруге — ще й у далеко не ідеальних умовах. Тож побічні ефекти були неминучі. Усі наслідки взяв на себе Лі Сайон, ставши своєрідними «кайданами», але…
Це було занадто для однієї людини…
Урешті-решт зруйнований світ почав впливати на теперішній, викликаючи ерозію підземель. Ча Відже роздратовано провів руками по волоссю. Чомусь йому було так тривожно. Ніхто краще за нього не знав, що значить — залишитися позаду.
Блукати порожнім світом, не знаючи, чи ця самотність колись скінчиться.
Яка ж це дурість…
До того ж його не полишала ще одна надокучлива думка. Той Лі Сайон зник, а зруйнований світ почав активно заражати теперішній. Чому він зник? І куди взагалі подівся?
У цей момент крізь прочинені двері донеслися голоси. Ча Відже миттєво пригнувся за прилавком.
— Закінчуємо тут і переходимо до іншого району. Перевір, чи залишилися люди, які ще не евакуювалися, розчисти завали, і якщо побачиш когось із тих залежних, то негайно ліквідуй. Як усе зробиш, зв’яжись з тімлідом Юном, — пролунав ззовні змучений голос.
— Зрозуміла. Заступнику, а лідер досі до тями не прийшов?
— Схоже на те. Я лишив йому повідомлення, щоб зателефонував, коли прокинеться… Але досі нічого.
— Може, просто ігнорує, як і завжди?
— Та ні, зараз ситуація обертів набрала. Сайон не з тих, хто став би ігнорувати у такий момент.
То були постійні клієнти ресторану — Бе Вонву і Кан Чісу. Ча Відже завмер за стійкою, затамувавши подих, і прислухався. Щось не складалося. Хіба Лі Сайон не прокинувся? Так, він був виснажений, але все ж отямився… Невже знову втратив свідомість?
Ча Відже тихо перевів телефон у беззвучний режим і набрав номер Лі Сайона.
Ніхто не відповідав.
Тим часом тема розмови змінилась.
— Бачив повідомлення? Бюро каже, що залежні стали ще агресивнішими після появи кита. Уламки сиплються частіше, а їхня кількість тільки зростає. Може, спершу треба зайнятися тим китом? — роздратовано пробурчала Кан Чісу.
— Думаєш, Юн Бін про це не думав? Але зловити цю тварюку — ще та морока. Літає, як скажена. А якщо промахнемося, то будівлі знесемо. І немає зараз серед пробуджених нікого зі здібностями польоту високого рівня. Бюро, мабуть, і самі там уже волосся на голові рвуть. Тьфу.
— А якщо метнути в нього списа?
— Це тобі не жарти — спис метати. Хіба що, якщо ти — J… Стривай.
Бе Вонву різко замовк. Тон його став настороженим, і обидва повернулися до ресторану. Бляха. Невже його помітили? Та Ча Відже швидко передумав.
Ні… Того кита все одно треба впіймати.
Саме тому він і залишив Лі Сайона. Потрібно було швидко завершити цю справу і повернутись — аби самому пересвідчитись, що з ним усе гаразд. Відтоді, як зникло те тепло з його руки, тривога не полишала Ча Відже.
Хай це буде просто параноя…
Та інтуїція рідко його підводила. Ча Відже різко підвівся. У масці його все одно ніхто не впізнає.
Якщо що… Покличу Со Мінґі.
Подумки звернувшись до «універсального ключа» Со Мінґі, який міг вирішити будь-яку проблему, Ча Відже рішуче відсунув двері.
Скрегіт?
Залежний, який щойно зіштовхнувся з двома членами гільдії Падо, повільно повернув голову… На 180 градусів і вп’явся в Ча Відже поглядом.
Бемц!
Рефлекторно, не думаючи зайвий раз, Ча Відже вдарив його ногою. І вже в наступну мить пошкодував. Його тіло завжди діяло швидше, ніж мозок.
Бляха.
Наркоман видав хрипке гарчання і полетів назад, врізавшись у стіну. Після короткого смикання тіло завмерло, а шипи зникли. Бе Вонву і Кан Чісу ошелешено глянули на Ча Відже. Бе Вонву ледь чутно шепотів: «J… J… J…» Та Ча Відже просто проігнорував це.
— Я сам не в курсі всього. Просто покінчимо з цим пошвидше.
Ча Відже вказав пальцем у небо. Вони обидва одразу підняли погляди.
Ву-у-у-у…
Кит, що завис на самому кінчику його пальця, протяжно заревів.
— Я збираюсь впіймати цю штуку. Допоможете? — пролунав спотворений голос.
— Я-як саме? — Бе Вонву важко ковтнув.
Ча Відже — ні, J — кивнув у бік висотної будівлі. Саме там, де він і залишив Лі Сайона.
— Позичите мені дах гільдії Падо?
