Ву-у-у-у…
Білосніжний кит підняв голову й голосно заревів. Повітря навколо затремтіло. Нарешті з білої діри повністю показалося його тіло. Він плив у небі, наче те було морем.
Щоразу, як кит невимушено змахував хвостом, уламки, що сипалися з білої діри, розліталися на друзки.
Бам, бах…
Навіть крізь товсте звуконепроникне скло глухі удари чулися напрочуд чітко. Ча Відже гарячкою занишпорив кишенями. На щастя, телефон усе ще був там, і він швидко увімкнув його. Заряду залишилося небагато, а у контактах було всього лише два номери — Пак Хаюн та Лі Сайон.
Ча Відже набрав номер Хаюн і натиснув кнопку виклику. Гудки все тягнулися і тягнулися. Невже лінії зв’язку вже було обірвано? Ні, не може бути. І саме в ту мить, коли холодний піт виступив на долоні, що нервово стискала телефон, гудки раптово стихли.
— …Дядьку? Це Ви, дядьку? — прошепотів голос на тому кінці.
Ча Відже міцно заплющив очі. Його рука не переставала тремтіти, та голос, на щастя, залишився твердим.
— Так, це я… Ти в порядку? Де ти зараз? Де бабуся?
— Бабуся зі мною. Ми… Е-е… В укритті, здається.
— У якому саме?
— Не знаю. Нас привів якийсь дивний чоловік у чорних окулярах. Сказав, що він Ваш друг. Це ж правда?
Щойно Пак Хаюн згадала чорні окуляри, на думку спала лише одна людина. Со Мінґі, що ніколи не знімав свої сонцезахисні окуляри. Ча Відже мимоволі згадав його незворушне обличчя та фірмовий жест «peace».
— Чоловік був у чорному костюмі? — він все ж вирішив уточнити.
— Ага. І в нього були очі, як у панди!
…Це точно був Со Мінгі. Напруга в грудях трохи ослабла.
— Так… Він мій друг, — зітхнувши, продовжив Ча Відже.
У ту ж мить у слухавці почулося якесь шарудіння, а за ним знайомий голос.
— Перепрошую. Алло? Це Романтичний провідник. Ви мене чуєте? Пам’ятаєте ж? Сподіваюсь, я звертаюсь до правильної людини?
Звісно, він пам’ятав, хоч їхня остання зустріч була не з приємних. Тоді Романтичний провідник висів на гойдалці, мов білизна на сушці. Але, здається, він вже благополучно прийшов до тями. Після того, як Ча Відже переконався, що з Пак Хаюн і бабусею все гаразд, його тривога трохи вщухла.
— Так, це я, — притиснувши лоба до скла, він відповів.
— Фух… Я так довго на Вас чекав. Ви нарешті повернулися! Пак Хаюн і бабуся зараз в укритті при гільдії Падо. Со Мінґі одразу ж привів їх сюди, як усе почалося, — з полегшенням видихнув Романтичний провідник.
— Там хоч безпечно?
— Члени гільдії Падо охороняють його, тож усе під контролем. Можете не хвилюватися.
— …
— А… Лідер гільдії теж уже прокинувся?
— Віддай! Га? Можна я ще трохи поговорю? Віддай!!!
Після короткої метушні, схоже, Пак Хаюн таки виборола телефон.
— Я в порядку, дядьку! Бабуся спить на ліжку, — прозвучав її радісний голос.
— …
— Ваш друг сказав, що у Вас якісь невідкладні справи?
— …Так.
— А багато часу займе?
Ву-у-у…
Хвіст кита зачепив невисоку будівлю, і та миттєво впала, залишивши по собі білу хмару пилу. Яскраво-блакитні очі Ча Відже не відривалися від кита.
— …Так, багато.
— Ох… — хоча її голос трохи стих, Пак Хаюн впевнено продовжила: — Нічого страшного! Я почекаю.
— …Добре. Нікуди не йди. Якщо знудишся, то попроси того дядька погратися з тобою. І передай бабусі, що дядько в порядку і вибачається, що не може приїхати.
— Добренько, дядьку.
Не чекаючи відповіді, Ча Відже завершив дзвінок і, глибоко вдихнувши, звернувся до Ікла Василіска:
— …Є спосіб це зупинити?
[Думки Ікла: Це ще не кінець. Це наслідок світу, який мав зникнути, але залишився.]
[Думки Ікла: Потрібно лише витримати… Поки він не зникне.]
[Думки Ікла: Так казав господар.]
— …
Але Лі Сайон, який виступав у ролі кайданів того світу, не витримав і зник. Або ж…
— Передай йому ось що: все піде своїм ходом… Тож хай надто не переймається.
Можливо, і це було передбачено. Щоб знайти хоч якусь підказку, потрібно повернутися до ресторану похмільного супу і перевірити годинник. Мабуть, сприйнявши мовчання Ча Відже інакше, Ікло Василіска знову заговорив, але цього разу гучно й настирливо.
[Думки Ікла: Кінець приходить до тих, хто на нього чекає.]
[Думки Ікла: Не дозволь страху поглинути тебе, нерозумна людино.]
[Ікло Василіска вас утішає.]
[Думки Ікла: Це не втіха! Придурок.]
[Ікло Василіска зніяковіло.]
Ікло Василіска почав злісно смикатися у руці. Насправді так навіть було краще. Іронічно, але серйозність йому зовсім не пасувала.
— …Куди зник твій попередній господар, Лі Сайон? — відвівши погляд від вікна, тихо запитав Ча Відже.
Метушня миттєво припинилася. Ікло Василіска, що ще мить тому галасував без упину, раптом замовк. Відповіді Ча Відже так і не почув, але натомість він вловив звук чиїхось кроків.
Обличчя Лі Сайона було блідим, дещо перекошеним від болю. Повільно, тримаючись за голову, він підійшов до Ча Відже. Раптом велика рука лягла на його плече, обережно потягнула до себе — і він опинився в м’яких, несподівано теплих обіймах.
— …Якби ти вийшов ось так… — прошепотів глухий голос.
— …
— Всі б одразу здогадалися, що ти — той самий напівставник… Еге ж?
— …Ти правий.
На ньому досі були сірий худі та джинси. Кожен, хто хоч раз бував у ресторані похмільного супу, одразу б зрозумів по одному цьому вбранні, що працівник і J — одна й та сама людина.
— Я дам тобі одяг. Одягни його перед тим, як підеш, — пробурмотів Лі Сайон, тиснучись щокою до щоки Ча Відже.
— Твій одяг може бути трохи завеликий на мене.
— Рукава підвернеш — і буде якраз.
Лі Сайон відпустив Ча Відже з обіймів й, м’яко взявши його за руку, повів за собою. Постать, що віддалялась, чомусь здалася йому дивно новою.
Зайшовши до гардеробної, Лі Сайон почав ритися в охайно складеному одязі. За мить він простягнув Ча Відже звичайну чорну футболку з круглим вирізом. Він вже було взявся знімати худі, як раптом Лі Сайон витяг щось, схоже на броню.
— Тут ще спорядження є, хочеш?
— Якщо вдягну щось незвичне, воно тільки заважатиме.
— Так… Мабуть, ти правий.
Ча Відже стягнув із себе худі. Його струнке, підтягнуте тіло одразу впало в очі, та насамперед увагу притягували не м’язи, а численні шрами, що вкривали верхню частину його торсу.
Коли він рухався, здавалося, що вони оживали. Щойно він акуратно склав худі й поклав його на комод, щось тепле й м’яке торкнулося його шиї. Він завмер. До потилиці притиснулися теплі губи.
— …Хіба ти не надто беззахисний?
— Що? Гей, зачекай… Бляха.
Ча Відже мимоволі затамував подих. Губи, що лоскотали його шию, повільно ковзнули нижче, залишаючи по собі тонкий, ледь вловимий жар. По хребту пробіг озноб. Це було дивне відчуття — тривожне й водночас заворожливе. Губи зупинилися на шрамі, що перетинав лопатку. А вже за мить пролунав лінивий, майже муркотливий сміх.
— Навіть після поцілунку…
— Зараз не час для цього…
— Звісно… Я знаю.
Біль пронизав його лопатку. Лі Сайон вп’явся зубами у його плече. Ча Відже прикрив рот долонею й проковтнув стогін. У порівнянні з усім болем, який йому довелося пережити, ці укуси були простим лоскотом — і саме тому відчувалися так яскраво і водночас дивно. Лі Сайон обережно провів язиком по червоних слідах на його лопатці.
— Навіть якщо я скажу тобі не йти, ти все одно підеш, правда?
— …
— І все ж…
Легкий поцілунок упав на свіжий слід.
— Якщо буде надто важко, ти завжди можеш втекти. І в цьому немає нічого поганого.
— …
— Я завжди чекатиму. Чекатиму тебе, хьоне.
Ча Відже повернувся до Лі Сайона. Той м’яко всміхався. Єдиний успіх, якого він зрештою досяг, сяяв у цій усмішці.
Ча Відже простягнув руку й, ніжно стиснувши м’яке волосся на потилиці Лі Сайона, притягнув його ближче. Їхні губи зустрілися. Жоден не заплющив очей — обидва бачили один одного наскрізь. Обіцянка, вимовлена пошепки, розтанула у поцілунку.
— Я повернуся.
— …Звісно.
Тихий сміх згубився між губами.
Одяг Лі Сайона все ж був трохи завеликий для нього. Закотивши рукави до ліктів, він раптом помітив, як Лі Сайон простягнув йому мізинець і хитнув рукою, немов запрошуючи.
— …
Ча Відже м’яко засміявся й простягнув руку. Їхні мізинці ніжно переплелися — коротка обіцянка без слів, що залишила по собі м’яке тепло. Та в його долоні вже лежав сувій телепортації Хон Йесона. Очі Ча Відже округлилися, коли простір довкола почав змінюватися. Останнє, що він побачив, — знайома м’яка усмішка Лі Сайона.
— Повертайся швидше, хьоне, — легко махнув той рукою наостанок.
…І ось Лі Сайон залишився наодинці у квартирі, де щойно згасло тепло Ча Відже. Він повільно пройшов порожнім коридором до ванної. Клац — і світло увімкнулося. У дзеркалі відбивалося його обличчя — сьогодні воно здавалося особливо блідим і таким незнайомим.
Раптом світло згасло.
А коли блимнуло знову…
У дзеркалі на нього дивився Лі Сайон, що шкірився у моторошній посмішці, а очі його світилися сліпучою, мертвою білизною.
Вдивляючись у власне спотворене від посмішки відображення…
Лі Сайон вчепився в раковину й опустив голову. Все попливло перед його очима, а з кутика рота скотилась крапля чорної крові.
Його відображення на це лише нахилило голову. «Лі Сайон» підніс руку до обличчя й торкнувся губ. Пальці, долоня, навіть зап’ястя, що визирало з-під рукава, — усе було вкрите немовби чорною фарбою. Його блідо-фіалкові очі звузилися, і тишу ванної кімнати розірвав лінивий голос.
Я трохи зачекав… На слушну мить. Проводжати когось — важливо. Та і дотримуватися обіцянок — теж…
— …
Тож, тепер…
— Ах…
Жили на тильному боці його руки набрякли, а холодний піт без упину стікав скронею. Лі Сайон скривився у зневажливій посмішці.
— А ось це вже погано…
ГУП!
Його почорніле тіло безсило впало на підлогу.
