Господар?
Ча Відже швидко озирнувся, і його погляд одразу впав на того, хто тримав Ікло Василіска. Це був Лі Сайон. Він стояв осторонь, трохи сутулячись, у тому самому одязі, що й у Меморіальному підземеллі.
Та бути не може…
Ікло Василіска смикався у його руці, немов щойно спіймана риба, ніби підтверджуючи, що Ча Відже має рацію.
[Думки Ікла: Нарешті я знайшов свого господаря!]
[Думки Ікла: А цей тип тільки і робить, що ігнорує мене! Так і ще до жаху нудний! Я хочу назад до господаря!]
Та «господар», Лі Сайон, абсолютно незацікавлено кивнув.
— На що чекаєш, хьоне? Якщо вже дістав його, то швидше встроми в череп.
— Ах, ні…
— …Га?
[Думки Ікла: Господарю?]
[Ікло Василіска приголомшений.]
Навіть без слів усе було зрозуміло. Ікло, що ще мить тому смикався у його руці, раптово завмер. Замість того, щоб привітати його чи хоч якось відреагувати, цей так званий «господар» пропонував… Братовбивство.
Хоч Ча Відже й не мав особливої прихильності до Ікла Василіска, втім, втеча з розлому Західного моря все ж зблизила їх. Він глянув на Ікло, що нині мовчав, хоч зазвичай був вкрай говірким.
— …Ти як?
— Тобі самому не здається, що це питання більше стосується тебе?..
— Не у тебе питаю. У нього.
Ікло мовчав. Попри тінь сумнівів Ча Відже все ж погоджувався з Лі Сайоном — спершу їм треба було вибратися звідси. Він стиснув покраще руківʼя клинка, і раптом його охопило дивне дежавю, що не залишило місця для тривоги. Адже тепер у нього були ті, кого він мусив попри все захистити.
У Юн Ґьоль залишалося зовсім небагато часу. Вони мали повернутися якнайшвидше. Погляд його впав на кістки під ногами — можливо, серед них були і рештки його товаришів. Та…
— …
Чи зможе він знову повернутися сюди?
Чи вдруге втече, лишивши їх усіх позаду?
Може, це був його останній шанс.
— Ви зможете повернутися, J.
Сповнений впевненості голос вирвав його з думок, і Ча Відже підвів голову. Юн Ґьоль, стримуючи кашель, дивилася на нього, а очі її сяяли золотом.
— Наші душі все одно б знайшли шлях назад. Можливо, ми не зможемо повертатись сюди дуже часто, але, так чи інакше, зможемо. Так само, як я знайшла Вас, J, навіть після того, як мене затягло сюди…
— …
— Але, мабуть, зараз Ви хочете знайти їх… — Юн Ґьоль опустила голову й почала метушливо крутити пальці. — Вибачте, що не можу Вам нічим допомогти… І мені щиро шкода, що в нас так мало часу…
Попри її слова тривога не полишала Ча Відже. Провина за те, що не зміг врятувати їх, залишиться з ним назавжди. Але…
— …Ні. Саме завдяки тобі я дізнався, що вони були тут.
— …
— Якби не ти, я й досі тягнув би за собою тінь розлому Західного моря, не знаючи, як усе змінити.
Ча Відже перетнувся поглядом з Лі Сайоном, який стояв трохи позаду Юн Ґьоль. І, дивлячись на свій єдиний успіх, він зухвало всміхнувся.
— Дякую.
Юн Ґьоль стиснула губи й кивнула, швидко витираючи очі рукавом. Ча Відже глибоко вдихнув і наступної миті високо підстрибнув.
Пух…
Він м’яко приземлився на купу кісток. Перед ним виринуло гігантське зміїне череп’я з роззявленою пащею. Гострі зуби та нижня щелепа були вкриті білим попелом. У самому центрі черепа виднілася чорна мітка — слід від удару Іклом Василіска.
Це справді те саме місце.
Розлом Західного моря.
Серце шалено калатало. Тривога стискала його груди, а тиша, що будь-якої миті могла опуститися знову, лякала. Рани на душі Ча Відже не могли зникнути так легко. Та сумніви вже не мали сили. Він мав зробити все, що тільки міг.
Ча Відже міцно обхопив Ікло Василіска обома руками і високо підняв його.
Гуп!
І лезо увійшло точнісінько у старий шрам.
— …
Ву-у-у…
Ча Відже підняв погляд. Повітря навколо затремтіло, і застиглий простір почав рухатись. За Іклом закрутився білий вир.
— Ах, спрацювало…
Ча Відже видихнув із полегшенням, притиснувши ближче до себе Ікло.
Йой!
Пролунало тихе зойкання, за яким послідувало м’яке приземлення. Лі Сайон з’явився поряд, тримаючи під рукою Юн Ґьоль, закутану в чорний плащ. Її обличчя у мить зблідло.
— Отрута… Мені не можна Вас торкатись… — прошепотіла та ледь чутно, прикривши долонею вуста.
— Ти і сама на ногах зможеш втриматися.
— Т-так…
Юн Ґьоль хитко підвелась. Всі троє мовчки вдивлялися у вир, та часу на вагання не лишалося. Ча Відже одним лише поглядом дав знак цим двом, і вихопивши Ікло Василіска, першим кинувся у білу безодню.
…Він повільно розплющив очі.
Темна стеля тяжко нависала над ним. Ча Відже різко сів. Згодом очі звикли до мороку, і він озирнувся. Увесь цей час він пролежав у темній кімнаті на м’якому ліжку. Тильна сторона його руки помітно пульсувала.
— Що за…
До руки була підключена крапельниця. То Со Мінґі все ж про нього подбав? Ча Відже обережно витягнув голку і озирнувся. Поряд стояло ще одне ліжко. Він відсунув фіранку і побачив Лі Сайона, що теж лежав під крапельницею.
— …Лі Сайоне, — тихо покликав його Ча Відже, і брови того ледь помітно сіпнулись.
— Угх… — Лі Сайон тихо простогнав і повільно розплющив очі. — …Ах, де це ми?
— Не знаю. Мабуть, якась лікарняна палата?
— …Угх, — Лі Сайон схопився за голову.
— Зачекай, голова болить? Я зараз когось покличу.
Ча Відже рвучко відчинив двері. Перед ним відкрилася дивно знайома картина. Спустошена кімната, настільки безлюдна і сіра, що складалося враження, ніби тут ніколи ніхто не жив. У вітальні стояв знайомий диван.
Це була квартира Лі Сайона.
І…
Ча Відже завмер, втупившись поглядом у панорамне вікно.
З неба повільно сипався білий попіл.
— …Що?
У тиші вітальні зненацька пролунало біпкання. Це був комунікатор.
— Лідере гільдії, це Со Мінґі. Оскільки справа не потребує особистого звітування, залишаю голосове повідомлення. Ситуація ззовні серйозна. Чорна діра раптово стала білою, і з неї без упину падають уламки. Крім того, містом бродять численні заражені — вони нападають як на мирних жителів, так і на пробуджених, ніби чекали саме цього моменту.
Чому?
— На даний момент гільдія Падо перейшла в режим надзвичайної ситуації. За наказом заступника лідера гільдії Бе Вонву всі зусилля зосереджені на евакуації цивільних та ліквідації заражених. На цьому завершую звіт, — після довгої паузи пролунала ще одна фраза: — Щиро сподіваюся, що ви якнайшвидше повернетеся, J, лідере гільдії.
Біп, біп, біп…
Зв’язок обірвався. Ча Відже приклав холодну руку до вікна й бездумно вдивлявся назовні. Перед ним розгорталася картина знищеного світу. Такого не мало статися тут, у цьому світі. Що ж пішло не так? Мала бути причина, щось мало це спровокувати.
У наступну мить повітря затремтіло. Звідкись із порожнечі він відчув вібрацію і машинально потягнувся до інвентарю. Ікло Василіска тремтів. Щойно Ча Відже витяг його, у голові пролунали чужі думки.
[Думки Ікла: Це сталося, бо господаря більше немає.]
— Що? Що ти маєш на увазі?
[Думки Ікла: …Ти що, справді не зрозумів? От дурень.]
[Думки Ікла: Господар утримував загиблий світ, не даючи йому злитися з вашим.]
Господар.
З усього, що він бачив і чув від Ікла, було зрозуміло — його справжнім господарем був Лі Сайон. Той самий Лі Сайон, який весь цей час блукав покинутим усіма світом.
[Думки Ікла: Господар був і наглядачем, і кайданами того світу.]
Він тримав ці світи окремо, не дозволяючи їм злитись. Кайдани. Білий попіл і уламки знищеного світу сипалися з білосніжної діри. Розлом Західного моря, що з’єднував світи, і стрімке зростання явища еродованих підземель… Якщо це все було наслідком проникнення того світу сюди…
[Думки Ікла: Але тепер, коли господаря більше немає…]
Біла діра спалахнула. Із неї повільно почало вибиратися щось величезне й біле.
[Думки Ікла: Загиблий світ наближається.]
Це був гігантський кит — точно такий, якого вони бачили в зруйнованому світі.
