— Ресторан похмільного супу? З якого це дива? — Лі Сайон розгублено глянув на Ча Відже.
Юн Ґьоль, схоже, це теж збило з пантелику. Але Ча Відже не міг нічого зараз пояснити. Він сидів, схопившись за голову, і намагався зібрати до купи власні думки.
Бляха, і як я міг про це забути?
Він був абсолютно певен: цей годинник був із ним від того самого моменту, як він отямився в сміттєвому баці. Зрештою це був подарунок від Системи першому пробудженому!
Але тоді це не здавалося йому чимось особливим, тож він подумав, що Система просто роздає всілякі дрібнички.
Трясця, я ж думав, це просто понти були…
Але для такого, як Ча Відже, який прожив нелегке життя, навіть безкорисний у бою предмет здавався справжньою розкішшю. Саме тому він закинув годинник до інвентарю і… Зовсім про нього забув.
Життя було надто божевільне, щоб згадувати про такі дрібниці.
І ось зараз, після втечі з розлому Західного моря… Цей годинник знову був на його руці.
Навіщо я його вдягнув?
Він і сам не знав.
Навіть коли питав себе, то не міг знайти точної відповіді. Варто було йому розв’язати одну проблему, як одразу зʼявлялась наступна. І так без кінця. Це зводило з розуму. Ча Відже тихо застогнав, майже волаючи подумки від безсилля.
Тим часом єдиний, хто знав, навіщо вони попрямували до ресторану похмільного супу, метушився, ледь не вириваючи собі волосся з голови. А Лі Сайон із Юн Ґьоль безпорадно стояли осторонь, не знаючи, чим зарадити. Вони мовчки спостерігали, хоча витримати це видовище ставало дедалі важче.
Лі Сайон тихо цокнув язиком, потім гучно плеснув у долоні — навмисно, щоб привернути до себе увагу.
— Гаразд, припустимо, що похід у ресторан і справді необхідний. У будь-якому разі нам потрібно якось повернутися.
— Що? — Ча Відже підвів голову.
— Є хоч якийсь спосіб повернутись у наш світ?
Ча Відже завмер, досі тримаючись за пасма чорнявого волосся. Погляд Лі Сайона став холоднішим і серйознішим.
— …Ти що, прийшов сюди, не продумавши, як повернутися? Без жодного плану?
— …
— Хіба не надто необачно діяти без жодного плану? Мінімум, що варто було зробити — подбати про шлях відступу…
— …Вибач, — тихо прошепотів Ча Відже.
Лі Сайон, який щойно на нього накинувся, на мить завмер. Ча Відже опустив ще нижче розпатлану голову.
— Це моя провина. Я не думав, що тебе теж сюди затягне…
— …
— Якби я тільки знав, що так вийде, нізащо б не дозволив тобі потрапити сюди…
Його слова, мов тягар, лягли на серце Лі Сайона. Це було вдруге, коли він відчував цей тупий, важкий біль. Уперше таке сталося ще тоді, коли побачив Ча Відже у тому жалюгідному стані в порту Інчон.
Лі Сайон зціпив зуби і раптом схопив Ча Відже за руку. Той здивовано звів на нього погляд. У яскраво-блакитних очах Ча Відже чітко відбився Лі Сайон.
— Не вибачайся, — пробурмотів той крізь зуби.
— Що?
— Не вибачайся.
Ча Відже не зробив йому нічого поганого. Абсолютно нічого.
— Але ж я…
Не дослухавши, Лі Сайон раптово простягнув руку і як слід розкуйовдив йому волосся. Нарочито, щоб вивести з себе. І, як годиться старому буркотуну, Ча Відже одразу ж схопив його за руку.
— Гей! Та що ти…
— Юн Ґьоль.
— Так?!
Лі Сайон повністю проігнорував спроби Ча Відже відсунути його руку і кивнув у бік дівчини.
— Ти щось знаєш?
— Ем… Можна я трохи подумаю?
— Тільки думати й зібралась? Якщо вже так, то давай швидше.
Лі Сайон, зовсім не зважаючи на те, що Ча Відже намагався якось скинути його руку, почав приводити до ладу розтріпане волосся.
— Схоже, сюди потрапили тільки наші душі… Якщо залишимося надовго відірваними від тіл, то нічим добрим це точно не скінчиться.
— …Мгм, так. Юн Бін теж щось подібне казав. Треба діяти швидше.
— Гм-м-м… А! Може… J, у тому еродованому підземеллі…
— Га?
Тим часом волосся Ча Відже вже виглядало майже охайно. Хоча ні — щось у ньому було інакше. Лі Сайон примружився. Колір змінився, став трохи світлішим, наче на його чорняве волосся хтось хлюпнув білу фарбу. Або ж ніби сам колір почав вицвітати.
— …
— Ви ж сказали Хон Йесону, що через Вас підземелля реконструювалося?
— Так.
— Чому Ви були у цьому так впевнені?
— Свої причини на це…
Ча Відже замовк. На його обличчя впали пасма попелястого волосся.
— Пам’ятаєте той фрагмент? Еродоване підземелля виглядало, як і світ, що пережив кінець. І це місце теж дуже схоже на нього.
— …
— Якщо Ви хоч щось знаєте, розкажіть. Може, це і є ключ, J.
Погляд, сповнений тривогою, ковзнув по щоці Ча Відже. Що ж так сильно стискало його горло? Важко сказати. Але Лі Сайон хотів не просто зрозуміти джерело цього тривожного вогню. Він хотів витягнути його назовні, роздивитись поближче, облизати і проковтнути. Щоб у Ча Відже не лишилось ані тривог, ані страхів. Щоб він міг просто жити, роблячи лише те, що справді хоче.
— А чому б тобі не розповісти? — лагідно, майже ніжно промовив Лі Сайон, всміхнувшись йому.
— … — Ча Відже почухав потилицю й нарешті заговорив: — З того моменту, як Юн Ґьоль показала мені фрагмент… Я гадав, що цей світ після кінця і те еродоване підземелля… Вони до болю схожі на розлом Західного моря. А може, й узагалі ідентичні.
— …
— Коли вона згадала ті підземелля, я не заперечував, бо… Одразу пригадав Західний розлом. Вони занадто схожі. Це не може бути простим збігом, — його голос опустився до ледве чутного шепоту. — Це не просто схожість… Це щось більше.
Не усвідомивши цього, Ча Відже міцно стиснув долоні, що ледь затремтіли.
— Тобто ти кажеш, що розлом Західного моря, еродоване підземелля і… Той світ можуть бути пов’язаними?
— …Так. Це тільки припущення, але…
— Якщо припустити, що це правда… — Лі Сайон перевів погляд кудись за стіну. — Тоді джерело ерозії може бути саме тут.
Ча Відже мовчки кивнув. Його зазвичай бадьоре обличчя зблідло. Чи усвідомлював Ча Відже, що всі його емоції були мов на долоні? Лі Сайон визирнув за зруйновану стіну.
У світі після кінця сонце не заходить за горизонт, і день триває нескінченно. Якщо довго перебувати у такому сліпучому місці невдовзі очі вигорять, як у Нам Вуджіна. Якщо той розлом і справді був таким місцем, то справжнє диво, що Ча Відже ще бачив.
— Ну що ж, рушаймо, припустивши, що ця гіпотеза має сенс, — схрестивши руки на грудях, кивнув у бік горизонту Лі Сайон.
— …Ти мені віриш?
— А чому б ні? — він нахилив голову, ніби щиро здивувався. — Світ пішов шкереберть з Дня Розколу, а мою душу затягнуло у якесь Меморіальне підземелля.
— До речі, я хотів поговорити з тобою про нього…
— Ще щось?
Раптом десь знизу замаячила рука. Лі Сайон опустив очі — перед ним стояла Юн Ґьоль з надто серйозним виразом обличчя.
— Вибачте… Мені соромно це питати, але…
— Так?
— …А що таке «Меморіальне підземелля»?
— …
— …
Троє переглянулись. Ча Відже був справді хорошою людиною, але біда була в тому, що метався він туди-сюди, як гумовий м’ячик. Важко було сказати, як він взагалі зміг впоратися із роботою в ресторані. Лі Сайон з роздратуванням закотив рукава своєї білосніжної сорочки.
— Ходімо.
За мить вони вже стояли на рівнині, вкритій м’яким білим попелом. Точніше, двоє стояли, а Лі Сайон сидів навпочіпки, щось шкрябаючи по землі пальцем. Невдовзі він легко здув попіл із почорнілих кінчиків пальців і неквапно підвівся.
— Отже, підсумуємо.
Білий попіл на землі був всуціль списаний літерами, що залишились від дотику Лі Сайона.
— Ми цього не знали раніше, але, здається, світ пережив кінець двічі.
— Так.
— Юн Ґьоль бачила лише один фрагмент. І це…
…світ, у якому Ча Відже загинув.
Лі Сайон проковтнув цю думку. Чому Лі Сайон того світу дозволив йому померти? Що він робив, поки така сильна людина, як Ча Відже, помирала? Він ніяк не міг цього зрозуміти.
— Світ, у якому J загинув першим. Так? — Ча Відже озвучив надто легко те, що Лі Сайон не наважився промовити вголос.
Це прозвучало жахливо, і Лі Сайон скривив губи. Його легко штовхнули у бік, але Лі Сайон проігнорував це, склав руки на грудях й заплющив очі.
— Так… Саме так. Я бачила десятки фрагментів, але жодного, де б J і Хон Йесон були разом. Завжди виживав лише Лі Сайон. Але в цьому щось не сходиться.
— Що саме?
— Чому… Назвімо це «Першим світом»… Чому про нього ніхто не знав? У двох світах J повернув час за допомогою годинника, так? Тоді звідки ж стільки відмінностей…
— Мене теж це дивує, але той гад Хон Йесон лише кинув загадку й зник.
— Годинник у ресторані похмільного супу, так?
— Га? Так.
— Отже, треба вирушати.
…Бо якщо та постать у плащі — це Лі Сайон, який втратив Ча Відже… Чи міг би він завдати шкоди тому, хто ще живий?
Але у такому разі це точно не Лі Сайон. Це очевидно.
Тоді мала б бути і причина, чому Юн Ґьоль опинилась у цьому місці. Лі Сайон ліниво розплющив очі. Мабуть, для того, аби спрямовувати Ча Відже у правильному напрямку. Бо щойно він отямиться, то піде її шукати. Отже… Щось має бути поруч.
— За мною.
— Ти щось зрозумів?
— Можливо.
Позаду почулися два кроки. З його чуттям він швидко вловив незвичний запах, і вже за мить земля під його ногами вигнулась. Перепад висоти був занадто різкий. І саме тоді почувся крик.
— Все гаразд?
Ча Відже схопив Юн Ґьоль за руку, коли та мало не впала. Вона стиснула губи, кивнула і нахилилася, піднявши дещо, об що щойно перечепилась.
Це була кістка
— …
Лі Сайон змахнув попіл ногою. Під ним лежав череп із тріщиною на лобі і з роззявленою у німому крику щелепою.
— Це… Ні, це місце… Заждіть…
— J? Що сталося?
Його голос затремтів, і невдовзі щось впало. Хтось упав. Лі Сайон різко обернувся.
Ча Відже стояв на колінах, змахуючи попіл з землі руками. Там, де проходила його рука, з’являлися все нові й нові кістки.
— Ох…
На кістки впала крапля. Слідом ще одна.
Ча Відже заплакав.
