— За мною, — коротко кинувши ці слова, він повернувся і пішов далі.
— Гей, заждіть!
Юн Ґьоль поспішила за ним, геть забувши про біль у ногах і те, що цей чоловік узагалі-то незнайомець. Просто вона відчула полегшення від розуміння, що зустріла хоч когось живого. Під сірувато-чорним плащем вона побачила зношені, вкриті попелом чоботи. З кожним кроком вони лишали за собою все більше слідів.
Як не дивно, чим дужче вона намагалася наздогнати його, тим швидше він віддалявся.
Фух, фух…
Дихання ставало все важчим, а в роті з’явився солодкуватий присмак. Плащ, який щойно майорив прямо перед її очима, тепер майже зник з поля зору.
То він такий швидкий чи я настільки повільна?..
А, може, він телепортуватися вміє? Якого він…
Юн Ґьоль шморгнула, намагаючись вирівняти дихання. І раптом кроки, що поступово віддалялися, зовсім стихли.
— …
Він стояв далеко попереду й мовчки дивився на неї.
— В-вибачте… У мене болять ноги, — знітившись, пробурмотіла Юн Ґьоль.
— …
Постать у чорному плащі не відповіла, а натомість щось їй кинула. Це був старенький шкіряний мішечок. Юн Ґьоль дивом впіймала його і швидко розгорнула. Усередині вона знайшла різноманітні зілля, і виглядали вони надзвичайно цінними!
Він хоче, щоб я це випила?
Юн Ґьоль невпевнено витягла червоне зілля і зиркнула на нього.
— Нам треба йти далі.
У нього що, алергія на розмови?
На щастя, він терпляче чекав, поки вона вип’є зілля і повільно наздожене його. Коли Юн Ґьоль підійшла ближче, то відчула, як повітря наповнилось солодкуватим, змішаним із гіркуватим запахом попелу, ароматом. Ця солодкість була настільки насиченою, ніби десь зовсім поряд розчинили цілу жменю цукру.
Що це?
Вона повільно вдихнула, та аромат миттєво розвіявся.
Може, здалося?
Юн Ґьоль потерла кінчик свого носа. Тим часом постать у плащі продовжила йти, і вона поспішила слідом, розмахуючи зі сторони в сторону шкіряним мішечком. Хоч незнайомець і здавався підозрілим, Юн Ґьоль майже повністю переконалася у тому, що все ж він не погана людина.
— А куди ми йдемо? — промовила вона.
— …
— Гм… А монстрів тут дійсно нема?
— …
— Нам ще далеко?
Чесно кажучи, те, що він взагалі заговорив раніше — диво. Бо трохи згодом вона поставила ще декілька запитань, але відповіді так і не отримала, від чого відчула себе ще тою дурепою, яка розмовляє зі стінкою. Юн Ґьоль щось бурмотіла собі під ніс і косилась на його плащ. Але коли вони знову рушили, він ішов уже не настільки далеко.
Поволі все довкола почало змінюватися. Вулиця, облямована залишками зруйнованих будівель, поступилася місцем рівній місцевості. Можливо, це була колись дорога? Невдовзі вони натрапили на напівзруйновану споруду, від якої лишилося лише кілька стін і каркас. Назвати це будівлею було важко.
Постать у плащі увійшла першою, а Юн Ґьоль — слідом, озираючися навколо.
— Відпочинь, — той коротко промовив.
— Га? О, добре…
Юн Ґьоль повільно присіла на підлогу. Нарешті вона відчула, що може дихати. Злегка постукуючи пальцями по ногах, вона глянула на чоловіка, що спирався спиною на стіну, і раптом запитала:
— А чому Ви мені допомагаєте?
— …
Звісно, вона й не чекала відповіді. Юн Ґьоль знову тихенько пробурмотіла щось собі під ніс, опустивши голову, аж раптом…
— Бо ти його покликала.
— Га?..
Юн Ґьоль різко підняла голову. Його гостре підборіддя було повернуте у її бік. «Бо ти його покликала». Кого? Єдиний, кого вона кликала…
J.
Цього не може бути.
Її пройняв холод, а по спині побігли сироти. Юн Ґьоль напружено стиснула кулаки. Чи варто попередити його? Але як вона це зробить, коли цей чоловік стоїть прямо тут? А що, якщо J не прийде, то вона залишиться у цьому світі зовсім сама…
Щось біле раптово поповзло з-поміж тріщіни у підлозі, обвиваючись навколо її ніг. Воно було схоже на те, що раніше схопило її за шию й затягнуло сюди. Задихаючись, Юн Ґьоль затамувала подих.
— Не рухайся, — прошив її слух холодний голос.
— А-а…
— Не думай.
— Н-не…
— Викинь все з голови.
Та як мені це зробити?!
Юн Ґьоль заплющила очі. Скажи людині не думати про слона, і вона одразу його уявить! Білі щупальця вже дісталися рук, і невдовзі вона почула важке зітхання.
— Гей.
Юн Ґьоль обережно розплющила очі. Крізь білу масу важко було щось розгледіти, але він присів прямісінько перед нею навпочіпки — спокійно, ніби зовсім нічого не сталося. І саме тоді, коли вона різко вдихнула, він рвучко стягнув з себе каптур, і на його плечі висипалось чорняве волосся.
— Я…
— …
— Все, що я можу зробити, це спостерігати. Спостерігати за неминучим кінцем, який настане. Починаючи звідси.
— …
— Але допоміг я тобі…
Крізь пасма, що частково закривали його обличчя, вона побачила гострі, блідо-фіалкові очі.
— …Тільки тому що він би цього хотів.
Попри те, що вони палали білим вогнем, у них не відбивалося ані крихти життя.
Юн Ґьоль широко розплющила очі. Цей короткий погляд здався їй дивно знайомим. Але де ж вона його бачила? Те тьмяне світло в його очах швидко згасло. Якби лише вона могла побачити трохи більше, то, можливо, змогла б пригадати.
Раптом перед очима з’явилося щось чорне. Ледь помітний срібний відблиск — й усе потонуло у цій темряві.
Та я ж навіть не встигла і слова сказати!
ЇЇ свідомість повільно згасала, а очі поволі заплющилися. Білі щупальця, що обхопили її тіло, поступово ослабли й зникли, і напруга в її тілі невдовзі щезала.
— Передай йому ось що: все піде своїм ходом… Тож хай надто не переймається, — пролунав у тиші низький голос.
— Чому… Ви самі… Йому не скажете? — перепитала Юн Ґьоль, з останніх сил намагаючись не знепритомніти.
— Яке дурне питання, — він гмикнув. — Та тому що…
Вона почула, як він піднявся і як щось зашелестіло у повітрі. І невдовзі його легкий, низький сміх рознісся лунким відгомоном.
— Якби я його зустрів…
— …А коли я прокинулась, то вже була тут. Гадаю, плащ належить тому чоловікові.
— Ти пам’ятаєш, що він сказав наприкінці?
— Ні… Я почула лише частину. Вибачте.
Юн Ґьоль важко зітхнула, нервово тереблячи край спідниці між пальців. Вона кинула короткий погляд на Ча Відже, а потім на Лі Сайона, що стояв позаду, і знову схилила голову.
Ча Відже й сам не міг знайти собі місця після почутого. Чоловік у чорному шкіряному плащі, фіалкові очі, які не втратили свій яскравий колір навіть після того, як вигоріли, і надто вже знайома грубість. Ча Відже, насупившись, прикрив рот стиснутим кулаком.
…Бляха, а то хіба не Лі Сайон був?
Той світ уже зустрів свій кінець. І Ча Відже вже бачив того Лі Сайона. У фрагменті Юн Ґьоль, де Лі Сайон, тонучи у темряві, не реагував навіть тоді, коли по нього прийшли Ганібі і Бе Вонву.
— …
Постать в чорному плащі казала, що прийшла побачити кінець, який має рано чи пізно настати. Ча Відже мимоволі торкнувся розгорнутого на підлозі плаща. Зношена шкіра стала зовсім м’якою, а у повітрі ще витав солодкуватий аромат.
Третій шанс.
Якщо їхній світ і був цим третім шансом, значить, вже настало два апокаліпсиси, а час було повернуто назад також двічі, хоча ніхто цього і не пам’ятав. Але Ча Відже бачив ті два інші світи.
Згідно з тим, що показав йому Хон Йесон у Меморіальному підземеллі, саме Ча Відже вперше повернув час. Лі Сайон тоді загинув, і, не маючи способу зупинити катастрофу, він вирішив відмотати його для другого шансу.
У світі, який показала йому Юн Ґьоль, першим загинув Ча Відже. Лі Сайон втратив його, і це повністю зламало його. То хто ж відмотав час у тому світі?
Щоб повернути час, потрібна була точка відліку.
У світі, де загинув Ча Відже, хто ж нею став?
— …
Раптом Ча Відже підняв голову. Позаду нього пролунав розгублений голос:
— Хьонe?
Ча Відже стиснув кулак.
Це точно був Лі Сайон, бляха…
Ча Відже знав межі власної сили, але все ж не до кінця розумів, що саме означає стати «точкою відліку». Це точно мало бути чимось таким, що неможливо витримати завдяки простій силі волі. І з огляду на жорсткість Системи він точно не міг використати той артефакт двічі. Краплі холодного поту мимоволі виступили на його долоні.
Якщо це Лі Сайон відмотав час…
Чому ж тоді Лі Сайон, який став точкою, досі блукає цим зруйнованим світом, немов справжня примара?
Побічний ефект? Чи його сили було недостатньо? Чи є якась інша причина? А, може, воно так і має працювати?
Було б добре поглянути на той годинник і прочитати його опис. Тоді всі ці здогадки швидко чи підтвердились би, чи спростувалися би. Ча Відже витер долоню об штанину замість фартуха, і його губи мимоволі розтулилися.
Фартух і пошарпаний ополоник, які затягнуло сюди разом із Лі Сайоном… Де вони мали бути? У ресторані похмільного супу. Пак Хаюн і бабуся. Перше місце, куди він зайшов після втечі з розлому Західного моря.
Ресторан похмільного супу.
Тоді бабуся не вигнала змученого Ча Відже і натомість подала йому теплу миску супу. Але Ча Відже не мав нічого, чим міг би віддячити їй за доброту. Усе, що в нього залишилось, — це порожня пляшка з-під зілля та власне втомлене тіло. У розпачі, намагаючись дати їй хоч щось, він почав нишпорити по своїх речах…
— Ах.
Він віддав той срібний годинник, про який зовсім забув.
Той самий годинник, який Ча Відже перед тим, як повернути час назад, показав Хон Йесону!
Його рот мимоволі розтулився, а за мить він з криком підскочив на ноги.
— А-а-а-а-а-а!!!
— Хьоне?
— J?
— Мати Божа!
Лі Сайон і Юн Ґьоль спантеличено глянули на нього. Але у нього не було часу звертати увагу на їхні погляди. Його серце шалено закалатало. Ча Відже був у цілковитому розпачі.
— Ми… Ми маємо йти. Просто зараз!
— Куди йти?
Ключ до всіх проблем був саме там, у тому старому ресторанчику похмільного супу.
— У ресторан похмільного супу!
Він був там увесь цей час. Увесь цей бісів час!
