— Хн-н… Вибачте. Хвильку… В-ви про що?
Юн Ґьоль швидко витерла очі рукавом і поглянула на пальто. Вона ще тремтіла, намагаючись стримати сльози, але вже виглядала набагато спокійніше.
Ча Відже легенько постукав по пальту кінчиком пальця. Їхні погляди перетнулися. Не промовляючи ані слова, він прошепотів одними лише губами:
— Фрагмент. Лі Сайон.
— Ах!.. — очі Юн Ґьоль округлились. Вона різко підвелася й поспішно продовжила: — Можете його розстелити?
— Зараз.
Ча Відже підвівся, розстелив пальто на підлозі зруйнованої кімнати, неначе ковдру, і присів перед ним. Пальто виявилося ще більш пошарпаним, ніж йому спочатку здалося — подряпини, дірки, затерті місця… А лівий рукав виглядав значно зношенішим, ніж правий.
Але найважливіше…
Ча Відже обернувся. Лі Сайон дивився на пальто, звузивши очі.
Воно… Дуже схоже на те пальто, яке Лі Сайон носив у тому фрагменті…
В іншому світі Лі Сайон був одягнутий у довге чорне шкіряне пальто. І крій, і розмір — майже все було ідентичним. Зважаючи на те, що Ча Відже був вищим за середньостатистичного корейця, пальто хіба що трохи звисало б на ньому.
Юн Ґьоль, що сиділа збоку, стараючись не заважати, нахилила голову й розгублено його розглядала.
— М-м… Схоже, Ви, J, маєте рацію… Але ж… — вона невпевнено подивилася спочатку на Ча Відже, потім на Лі Сайона, що стояв позаду, і беззвучно прошепотіла: — Він же — ось, тут.
Ча Відже ледь помітно кивнув. Так, Лі Сайон, якого він знав, справді стояв зараз поруч із ним, бо сюди його викликала Система, але…
Він прикусив внутрішню сторону щоки. Те чорне пальто, яким зараз була вкрита Юн Ґьоль, було тим самим, яке Лі Сайон носив у тому фрагменті. І, можливо, справжнім власником «Ікла Василіска», знайденого в розломі Західного Моря, теж був той Лі Сайон.
Зруйнований світ мовчазний і дивно знайомий. Як і розлом Західного моря.
Якщо той «Лі Сайон» справді був тут… Якщо цей світ і розлом якось пов’язані…
— Ти пам’ятаєш, хто його дав тобі? — тихо спитав Ча Відже.
— Га? Та я нічого такого не отримувала… — розгублено відповіла Юн Ґьоль.
— Але ж хтось тебе ним укрив, — долучився Лі Сайон.
— Справді?.. Невже…
— Неначе у кокон загорнув, — додав він.
— Сайоне…
— Та що… — Лі Сайон знизав плечима.
— Я була сама? — нахиливши голову, пробурмотіла Юн Ґьоль, перебираючи між пальцями край пальта.
— Так. Ти лежала зовсім одна, загорнута в нього.
— …Мені ніхто не віддавав це пальто, але… Я здогадуюсь, хто міг його залишити. Хоч і не впевнена до кінця.
Дехто. Ча Відже трохи насупився. Коли Юн Ґьоль просила тоді про допомогу…
— Ґьоль, ти ж казала, що у моєму сні навколо нічого не було, так?
— Я не збрехала! Там справді нічого не було. Чесно! Але…
— Тоді поясни усе як слід.
У розмову раптово втрутився холодний голос. Лі Сайон ледь не голки кидав у Юн Ґьоль поглядом, схрестивши руки на грудях.
— Здається, ти знаєш набагато більше, ніж ми.
— Ви маєте рацію… Пробачте, — Юн Ґьоль опустила голову.
— Гей, вона ж була тут сама. Злякалася, ясно діло… Дай їй трохи часу отямитись.
— Ой, точно… — Лі Сайон усміхнувся куточком губ. — Просто ви там щось своє пошепки обговорювали… Трохи дратує. Вибач?
Ча Відже легенько стукнув його по стегну, на що Лі Сайон нахилився ближче і прошепотів йому на вушко:
— Ти, здається, приховуєш чимало від мене… Еге ж, хьоне?
— …
— Ну… Сподіваюсь, тепер ти мені все розкажеш.
Довгий палець м’яко ковзнув по шиї Ча Відже, неначе натискаючи на клавішу фортепіано, невдовзі легко торкнувся вушка, схованого під темними пасмами, і так само швидко зник. Від теплого, лоскотливого дотику по його спині пробігли сироти. Ча Відже схопився за вухо й скрипнув зубами.
Цей гад… Раніше боявся і пальцем торкнутися через отруту, а тепер робить, що заманеться і коли заманеться…
Над вухом пролунав тихий, дражливий сміх, від якого по тілу пройшлася нова хвиля сирот.
— Розкажи все. І те, що ви там тихесенько обговорювали, — кивнув у бік Юн Ґьоль Лі Сайон.
— …
— Той, хто привів мене сюди, не потрудився багато чого пояснити…
Пальці, що лише мить тому зникли, знову легенько торкнулися потилиці Ча Відже, змусивши його мимоволі здригнутись.
Юн Ґьоль метнула на нього тривожний погляд і мовчки ніби питала: «Це Ви привели його сюди?» Ча Відже опустив очі. Він не хотів цього. Зовсім цього не планував. Але так… Сталося. Та і…
Бляха.
— Так, буде добре, якщо ти розкажеш нам усе. Від самого початку, як тільки ти сюди потрапила… Крок за кроком, — промовив Ча Відже, провівши тильною стороною долоні по губах.
Пальці на його шиї ніжно провели по шкірі, наче хвалячи за правильно підібрані слова. Від того дотику стало лоскотно, тривожно, і водночас якось… Дивно. Ча Відже ледве не заїкнувся на півслові. Але на щастя, Юн Ґьоль уже щось пригадала — її погляд у мить потьмянів.
— Коли я прийшла до тями, то вже була тут. Я довго йшла, блукала околицями… Але навколо нічого не було. Взагалі… Тиша й одна розруха… Здавалося, що я єдина жива істота у цьому світі. Навіть чудовиськ не було. І чим більше я думала про фрагмент, тим тривожніше ставало. Я сумувала за мамою… За друзями… — Юн Ґьоль шморгнула й продовжила швидше: — Я не знала, чому я тут і як повернутись… Але залишитися тут назавжди не могла. І тоді я вирішила якось звʼязатися з дядьком Юн Біном та J. Я ж можу бачити фрагменти у снах, тож подумала, що може, якщо спробую, то зможу вибратися…
— То ось чому ти з’явилася в моєму сні.
— Так. Я не думала, що це спрацює. Я навіть не змогла потрапити у сон дядька…
— …
— Коли знайшла сон J… Я довго йшла темрявою. Гадала, якщо продовжу йти, то хоч щось знайду… Так, я знаю, що коли губишся, треба залишатися на місці… Але… — вона метушливо перебирала пальці й стиха додала: — Але якби я нічого не робила… Я б просто збожеволіла…
Він розумів.
Ча Відже знав, що таке страх тиші, яка залишається після зникнення всього живого. Можливо, він знав це краще за будь-кого.
Страх, коли чуєш тільки власне серцебиття і дихання. Коли можеш кричати скільки завгодно, та ніколи не почуєш відповіді. Коли навіть загострені почуття не вловлюють ані найменшого натяку на життя…
Відчай, що накриває дедалі більше з кожною хвилиною.
Самотність.
І повна ізоляція.
— Я розумію.
— …
— Ти — молодець.
Тому він і міг по-справжньому її втішити. Пальці на потилиці Ча Відже легенько пробралися у його волосся і лагідно провели по шкірі голови, ніжно погладжуючи. Він не відштовхнув цю руку — навпаки, схилився трохи ближче до цього тепла.
Юн Ґьоль знову виглядала так, ніби ось-ось розплачеться, та цього разу змогла стриматися. Замість сліз вона короткого зітхнула, грубо витерла рукавом щоки і продовжила:
— …Я йшла дуже довго, і у мене вже почали боліти ноги. Тому і вирішила знайти хоч якесь місце, де можна присісти і трохи перепочити.
Хрусь… Хрусь… Хрусь…
Її кроки прорізали тишу, поступово сповільнюючись. Дихання ставало важким, уривчастим. Дивно, але голоду вона зовсім не відчувала — лише скимний біль у ногах, ніби ті ось-ось підкосяться. З досади Юн Ґьоль копнула землю, й у повітрі закружляв попіл.
— Знала б, що все так вийде, надягла б, трясця, спортивні штани…
Слова, які вона зазвичай тримала при собі, самі по собі зіслизнули з її вуст, проте… На мить вона перестала відчувати себе такою самотньою.
Було б добре знайти хоч щось. Хоча б мертвого монстра. Але вона одразу похитала головою. Жахлива думка. Зрештою вона зупинилась. Ноги боліли так сильно, що вона і кроку не могла далі ступити.
— …Хочу до мами, — вона почала бурмотіти думки вголос.
Я б не мала на неї сердитися, коли вона підняла мене зранку у школу.
Юн Ґьоль шморгнула носом. Зараз вона сумувала не лише за мамою, а навіть за своїм збірником для підготовки до ЗНО. Ніколи б не подумала, що того зошита їй буде так не вистачати.
— Цікаво, як там усі…
Мабуть, вони перелякалися не на жарт. Цікаво, чи дізналися вони, що я — пробуджена? Ну, вже нічого з цим не зробиш. Хоча було б круто, якби всі дізналися, що звичайна школярка пробудилась…
Хочу знову піти з друзями в караоке. Хочу перекусити ттокпоккі і…
Її розсіяні думки раптово обірвалися. Юн Ґьоль міцно стисла поділ шкільної спідниці, і її долоні мимоволі вкрилися холодним потом. Вона не чула ані шелесту трави, ані шурхоту листя, ані людських голосів.
Кінець світу був безмовним.
Краплі поту збігали по скронях, обличчя зблідло й посіріло, а тіло тремтіло без упину.
— Мені так, бляха, страшно…
Ніхто не відповів. І саме це лякало найбільше.
Аж раптом…
Туп… Туп…
Її гострий слух вловив чиїсь кроки. Юн Ґьоль різко підвела голову і забігала очима навколо. Але відчуття присутності швидко зникло, і знову настала мертва тиша.
Невже я остаточно збожеволіла? Чи мені вже мариться?
Вона ліниво почухала вуха…
Туп… Туп… Туп…
Кроки ставали дедалі ближчими. Серйозно?.. Юн Ґьоль різко обернулась на звук.
— …
— …Ах.
Юн Ґьоль завмерла з широко розплющеними очима. Посеред білих, зруйнованих руїн стояло щось велике й чорне. Зазвичай вона б одразу втекла, та після стількох днів наодинці з тишею страх ніби вивітрився.
Придивившись уважніше, вона зрозуміла, що то була людина. Людина, одягнена у довге чорне пальто, що тріпотіло на вітрі.
— …В-ви людина? — обережно спитала Юн Ґьоль.
— …
З-під глибокого каптура вона побачила бліде, гостре підборіддя. Сухі, потріскані губи ворухнулися.
— Йди за мною.
Голос був хрипким, зламаним, ніби ним не користувалися впродовж багатьох років.
