Ліжко, на якому вони лежали, а за ним каркас і стіни зникли, залишивши по собі лише чисту білу порожнечу.
Серед білого попелу, що кружляв у повітрі маленьким буревієм, Ча Відже різко потягнув руку, яку досі тримав, і пригорнув велике тіло до себе, ніби намагаючись його хоча б так захистити. Воно легко, без опору піддалось. Але тривало це лише мить. Тепло у його обіймах поступово згасло.
Очі Ча Відже широко розкрились. Він розтиснув обійми й подивився на свої долоні. Вони були порожні.
— Лі Сайоне! — крикнув Ча Відже і зціпив зуби.
І раптом перед його очима щось майнуло. У тому ж порожньому просторі, де щойно не було нічого, з’явився хтось у чорному — він стояв навколішки, схилившись над чимось таким же темним. Постать здавалася водночас знайомою й чужою. Побачити власну спину — рідкість, але він одразу зрозумів.
Це був він сам.
Ча Відже завмер, не відводячи погляду від цієї постаті. Зрештою «той» підвів голову. Повільно зіп'явшись на ноги, «він» опустив погляд на чорну труну, до якої щойно припадав.
— Все гаразд, — тихо і ніжно промовив. — Просто поспи ще трохи.
Наступної миті «Ча Відже» рушив уперед. Він перетнув подвір’я, всіяне сухою, давно мертвою травою. В одному з кутів палахкотіла піч, а у ніс ударив різкий запах. Не зупиняючись, «Ча Відже» рвучко відсунув щільно зачинені двері.
У майстерні, заваленій інструментами й матеріалами, Хон Йесон одягнувши лупу, що стирчала, неначе монокль, випрямив своє згорблене тіло. Його старі, вимазані у багнюці, капці з трьома смужками хлюпнули по підлозі.
— Гей, витри з себе кров перед тим, як заходити.
«Ча Відже» грубо витер кров з маски тильною стороною долоні, а куточок його губ мимоволі сіпнувся.
— Це не моя кров.
— Та я й не сумнівався. То там досі жахіття, так?
— Ага.
— …
— Уже надто пізно.
— …
— Але я прийшов не тільки про це поговорити… Хон Йесоне, ти ж казав, що можеш керувати простором, так?
Хон Йесон кліпнув очима і швидко знизав плечима.
— Га? Ну, як бачиш. Достатньо, аби облаштувати собі невеличке гніздечко.
— Мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробив.
— Що саме?
— Створи простір, заснований на моїх спогадах. Нехай навіть зовсім маленький.
— Що? Зараз?
— Не можеш?
— Гей, ти за кого мене маєш… Ну, не факт, що вийде, але спробувати можу.
— …
— Але чого так раптово? — обличчя Хон Йесона набуло тривожного виразу. — Тільки не кажи, що… Лі Сайон… Гм, ти збираєшся піти за ним?
— …Ти й сам це розумієш — світ стоїть на краю прірви й уже перетнув межу.
— …
— Я не зможу сам. Навіть із тобою нас замало.
— …На щастя, лишився ще один варіант, — задумливо потер щоку Хон Йесон, скривившись.
«Ча Відже» різко закотив рукав бойової уніформи й рішуче виставив уперед ліве зап’ястя. На ньому виблискував сріблястий без жодної подряпинки годинник. Над його склом почала підійматися м’яка золотиста димка.
Після цього він зняв маску. Його обличчя було втомленим, очі — припухлі й червоні, та в них усе ще горіло яскраве блакитне світло.
— Я збираюся повернути час назад. До початку кінця.
— Але ж для цього потрібна… Точка відліку, чи не так?
— Я і стану нею. Я вже проходив це. Наступного разу не помилюся. У мене буде час підготуватися.
Хон Йесон нервово сковтнув, а його голос став тихішим.
— Це… Справді єдина причина?
— …
— Хіба нема інших причин…
«Ча Відже» не відповів, лише міцно стиснув губи. На цей момент сам Ча Відже вже спостерігав за ним збоку, ніби відокремившись від себе.
Він ніколи раніше не здавався. Не тоді, коли є кого захищати.
І все ж він зрештою здався.
Перед його очима знову спливла чорна труна. Він відчув, що знав, кому вона належить. Можливо, зрозумів це ще в ту першу мить, коли побачив її.
Ця труна належала…
У пам’яті промайнуло обличчя з хитрою усмішкою і злегка примруженими очима.
— Хьоне, — тихо і неодноразово кликав його голос.
…Лі Сайону.
У горлі пересохло.
— Я більше не програю, — прошепотів Ча Відже, майже вирвавши ці слова з себе.
— …
— Більше ніколи.
Обличчя Хон Йесона сповнилося жалем, але він так нічого і не сказав, лише дістав із кутка майстерні коробку й почав у ній нишпорити. Усередині блищали різноманітні магічні камені.
— Добре. Але навіщо тобі залишати спогади? Яка тобі з цього користь? — піднявши фіолетовий камінь до світла, запитав той.
— …
Гул… Земля здригнулась. Матеріали, акуратно складені на полицях, загриміли й посипалися додолу.
Хон Йесон зойкнув і кинувся збирати все, що впало. «Ча Відже» вийшов за двері. Небо поволі вкривалося білим виром. Хоча це вже було важко назвати небом — щось зовсім інше. Білий попіл кружляв у повітрі, мов передноворічний сніг.
Губи Ча Відже ворухнулися. Його голос і голос іншого Ча Відже злилися в одне ціле.
— Бо це допоможе мені витримати.
Якщо я зберу усе найкраще й найщасливіше, навіть якщо настане день, коли я більше не зможу жити…
То принаймні на мить я зможу там дихати.
Раптово все навколо стало чорно-білим. Потік повітря, падаючі речі, навіть постаті Ча Відже і Хон Йесона — усе застигло, мов кадр на старенькій фотоплівці. Ніхто не дихав, ніхто не подавав жодних ознак життя. І врешті все почало розсипатися на дрібний попіл
І саме тоді він відчув на собі погляд. На цьому тліючому чорно-білому знімку щось все ще ворушилося. Золотисті Очі Провидця яскраво сяяли, світилися, переливалися тисячею живих візерунків.
Вони пильно дивилися на Ча Відже. Це був якийсь сигнал? Застиглий Хон Йесон смикнувся. Його рука повільно, неначе лялька на нитках, піднялась, і він вказав прямо на Ча Відже. По спині пробіг мороз, а затуманений розум прояснився.
Його губи ворухнулися.
— Це третій і останній шанс.
— Ти не витримаєш більше. Ні він, ні ти.
— Не помились цього разу.
Що це означає?
Він хотів запитати це вголос, але тіло відмовлялося слухатися. Раптовий сильний порив вітру зірвав Ча Відже з місця. Губи Хон Йесона вигнулися у довгій усмішці.
— Я спостерігаю.
Зараз же поясни, що ти маєш на увазі!
З останніх сил Ча Відже підняв руку і потягнувся до Хон Йесона, але той був уже надто далеко. Хон Йесон, що так сильно скидався на ляльку, повільно помахав йому рукою.
— Прощавай, друже.
— Покидьок! **— Ча Відже все ж зміг поворухнути затерплою рукою й показати йому середній палець.
— Ха-ха…
Чужий сміх поступово згасав.
Блим!
Сліпуче світло, мов від спалаху фотоапарата, розірвало простір, і Ча Відже міцно заплющив очі.
Коли він нарешті розплющив очі, то зрозумів, що плаває у безмежній білій порожнечі. Здавалося, що його тіло перетворилось на скляну пляшку, яку безцільно несе хвилями моря. Тіло Ча Відже було спокійним, але розум вирував. Третій раз. Поразка. Лі Сайон… Потік спогадів був занадто стрімким і надто болючим водночас.
Хіба не Ча Відже першим загинув у фрагменті, що показала Юн Ґьоль?
Чому ж тоді він був живий у щойно побаченій сцені?
Чи все гаразд із Юн Ґьоль? І чи це взагалі той самий світ, куди її затягнуло?
І чому він був другом Хон Йесона?
Та й узагалі… Навіщо я повернув час? І чому нічого з цього не пам’ятаю?
Ким був той Лі Сайон, що самотньо сидів у темряві зруйнованої будівлі?
Блядство, а де взагалі Лі Сайон?
Його думки закрутилися у вир, як буревій. Та серед усіх образів чітко виринув один — де Лі Сайон був у його обіймах, але раптово щез. Може, він повернувся до їхнього світу? **Адже він потрапив сюди через нагороду Системи. Було б краще, якби це виявилось правдою…
У цю мить порожнеча навколо почала гудіти.
…
— …Га?
Ча Відже підвів очі. Гул наростав, стаючи дедалі голоснішим.
…Хьоне.
Нарешті він упізнав цей голос. Лі Сайон.
Що за чортівня? Де ти?
Ча Відже витягнув шию, мов черепаха. І раптом…
— Ча Відже!
Лі Сайон з надривом вигукнув його ім’я. Серце Ча Відже у мить тьохнуло, і він спробував підвестися. Він кличе хьона на ім’я? Отак просто без жодних манер?
Очі Ча Відже різко розплющилися. Білої порожнечі більше не було її замінили знайомі руїни, де в повітрі повільно кружляв білий попіл. Він кліпнув, а серце шалено закалатало у грудях.
Картина перед ним так сильно нагадувала розлом Західного моря. Ні, можливо, це й справді був розлом Західного моря. Може, його нарешті справді затягнуло туди?..
І раптом він відчув, як щось важке впало на його груди.
— Бляха…
У ту ж саму мить м’які пасма волосся торкнулися його обличчя, лоскочучи шкіру. Ча Відже глибоко вдихнув. Його міцно і водночас так м’яко обійняв Лі Сайон. Тепло тіл і глухий стукіт двох сердець наповнювали простір між ними.
— Ти не прокидався… — тихо шепотів Лі Сайон, вчепившись у його одяг так, неначе боявся втратити його будь-якої миті.
Ча Відже лагідно провів долонею по його спині.
Глухий, важкий звук рознісся підземеллям. Не розриваючи обіймів, Ча Відже підвів погляд.
<Око Спостерігача!>
Його очі, залиті яскравим блакитним сяйвом, швидко оглянули місцевість. Неподалік він побачив знайоме полум’я. Це була Юн Ґьоль. Але вже за мить велетенська тінь поглинула її. Ча Відже підвів голову ще вище, намагаючись знайти джерело звуку.
За білим обрієм, із моря білосніжного попелу, виринув гігантський кит.
