Було важко у це повірити.
— Таке взагалі можливо? Щоб людина створила підземелля? — все ще не відпустивши дверну ручку, серйозно запитав Ча Відже.
— Ну-у… — Лі Сайон злегка знизав плечима. — Це лише припущення. Я не впевнений у ньому, бо ймовірність занизька.
— …І то правда.
— Але серед усіх, кого я знаю, з таким рівнем самозакоханості… — його погляд ковзнув до ручки дверей, і він все ж додав: — То міг би бути тільки Хон Йесон.
Ча Відже й сам знав про здібності Хон Йесона — чого коштує тільки одна маска. Його вміння і справді дуже вражали, але навіть так, наскільки б вправним він не був, створення підземель — це вже рівень Системи.
У голові промайнуло, як Ккокко відшмагав Хон Йесона, а той, кривлячись, усе одно показував великий палець догори, і як Хон Йесон тремтів, наче новонароджене козенятко, коли тримав на руках Юн Біна.
…Він?
Ча Відже озирнувся.
Оце все?
…Та ні. Швидше за все, він просто створив он ту ручку. Ча Відже похитав головою, відганяючи дивні думки.
— Якщо раптом усе це і справді зробив Хон Йесон… — пробурмотів Лі Сайон.
— …
— Тоді все не так вже й погано. Хвилюватися не варто.
— Га? Чому?
Не варто про це хвилюватись? Хіба це, навпаки, не привід для ще більшої паніки? Ча Відже здивовано глянув на Лі Сайона, який дивився кудись у сторону, задумливо покусуючи нижню губу.
— Бо… Хоч він трохи з прибабахом, але насправді не така вже і погана людина.
Він це серйозно?
На обличчі Ча Відже з’явилося повне сумнівів «А ми точно про одну людину говоримо?», на що Лі Сайон тихенько пирхнув.
— Я, мабуть, знаю Хон Йесона краще за Вас, хьоне.
— …То так, звісно.
— Довіртеся мені хоча б раз. У нього немає поганих намірів. І до речі…
— ?..
— Насправді все складеться куди краще, ніж Ви думаєте, — він простягнув руку Ча Відже, який досі сидів навпочіпки. — Вставайте.
— Гаразд.
Ча Відже без вагань ухопився за простягнуту руку. Лі Сайон одним рухом підняв його на ноги, і він одразу ж струсив пил зі штанів.
Але як тільки погляд Ча Відже впав на Лі Сайона, що руками вперся у стегна і прижмурив очі, він одразу зрозумів, що зараз почнеться допит.
— Я лише на хвилинку відвернувся, а Ви вже двері відчинили? Навіщо?
— Ну… Нам же треба зрозуміти, як пройти це підземелля. Ми ж не можемо залишитись тут назавжди.
— Ви могли б зробити це разом зі мною.
— Але ти ще не пробудився. Поки що ти звичайна людина, а я зможу одразу зреагувати, якщо щось піде не так.
— Мгм, і знову ті самі відмазки.
— …
— Ви завжди так робите.
Лі Сайон скривив губи. Він явно був незадоволений цією ситуацією, але Ча Відже не міг поступитися. Якби Лі Сайон був у своєму справжньому тілі, то можливо, але зараз він не дозволить простому цивільному наражати себе на небезпеку. Особливо якщо цією людиною був Лі Сайон.
— Гаразд, нехай. Але чому Ви тоді стояли там, витріщившись у двері, ніби от-от мали впасти у ту прірву?
— Я просто злякався.
— Якщо ще раз таке станеться, Ви реально можете туди впасти.
— Наступного разу не буде.
— І з чого б мені у це вірити?
Ча Відже на мить замовк і підвів очі. Обличчя Лі Сайона було блідішим, ніж зазвичай, і його губи ледь ворухнулись наступної миті.
— Як мені Вам вірити? Скажіть, от як?
Було стільки всього, що він хотів сказати. Але, побачивши цей вираз обличчя, думки Ча Відже ніби розчинились і зникли без сліду. Він просто мовчки дивився на Лі Сайона, так і не підібравши потрібних слів.
— Тепер я розумію, чому Ви пробудилися, — важко зітхнув Лі Сайон, спохмурнівши.
— …
— Це сталося через безсилля і злість.
— …
— Тому що тоді Ви були абсолютно безпомічні.
Він кинув ці слова, мов ніж, а потім розвернувся й швидко зник у коридорі.
Залишившись наодинці, Ча Відже опустив погляд на свої чисті долоні. На них не було ані шраму, ані золотистих ланцюжків, що раніше ледь блимали, варто було йому стиснути долоню.
Кроки стихли, і вода перестала шуміти. У квартирі запанувала тиша. Ча Відже стояв у передпокої, вдивляючись у порожній коридор.
Чому я подумав, що з Лі Сайоном усе буде добре?..
Серед цієї тиші почувся слабкий, ледве вловимий звук дихання. Ніби в трансі, Ча Відже рушив уперед. Ступив на дерев’яну підлогу, пройшов довгим коридором. Повз нього ковзнуло фото блакитного моря.
У самому кінці коридору стояв Лі Сайон, опустивши голову над раковиною. Не вагаючись, Ча Відже підійшов і обійняв його за широку спину. Тіло у його обіймах здригнулося, а дихання стало важчим. Він припав вухом до спини — серце Лі Сайона шалено билося.
— Вибач, — тихо прошепотів Ча Відже.
— …
— Я не подумав.
Всередині нього був справжнісінький безлад. Ча Відже був таким з того самого моменту, як увійшов у розлом Західного моря. Для нього це стало чимось звичним, абсолютно нормально. Але для однієї людини це було не так, і вона щиро хвилювалась за нього. Ча Відже міцніше стиснув Лі Сайона за талію.
Не кожне «все гаразд» є правдою.
— Ти хвилювався за мене, чи не так?
— …
— Пробач мені.
Вузол у серці, про який Ча Відже навіть не здогадувався, почав повільно розплутуватися. Лі Сайон поклав руку поверх його долоні й лагідно, майже несміливо, відштовхнув її. Коли Ча Відже трохи послабив обійми, Лі Сайон розвернувся.
Але перш ніж Ча Відже встиг побачити його обличчя, сам же й опинився в обіймах. Велика долоня обережно торкнулась його потилиці, а інша обійняла за талію. Довгі пальці м’яко заплутались у його волоссі.
Слухаєш моє серцебиття?
Ча Відже кліпнув очима і обійняв його за шию, притиснувшись щокою до міцного плеча.
Сподіваюсь, ти все ж його не чуєш.
Їхні серця тьохкали так швидко і сильно, що здавалося, ось-ось вистрибнуть з грудей.
Припустимо, що цей простір і справді створив Хон Йесон. Важко повірити, але навіть всемогутній ремісник, схоже, не мав владу над сіткою телевізійних програм.
Або… Він щось там накрутив, і маємо, що маємо?
Ігноруючи пасма волосся, які лоскотали його шию, Ча Відже знову і знову натискав кнопки на пульті.
По всім каналам крутили лише документалки: розумний восьминіг-учитель, повсякдення пінгвінів, панда, що ліниво дрімала на дереві, слоненя з родиною… Навіть розважальний канал показував тигра, що з нудьги позіхав на весь екран.
Я ж хотів просто глянути якийсь фільм…
Він відклав пульт, залишивши увімкненим канал, де пінгвіни ковзали по льоду на животах. Збоку лунало тихе, рівне дихання. Ча Відже трохи підтягнув його ближче за плече. Із заплющеними очима Лі Сайон щось невдоволено пробурмотів уві сні.
Обійми й вибачення? Це було приємно. Тримати його у власних руках? Тим паче. Хоча, здається, підстав вибачатись стає дедалі більше. Але нехай.
Лі Сайон ще довго не відпускав Ча Відже з обіймів. Навіть коли той намагався трохи відсторонитися, розслабивши руки навколо його шиї, Лі Сайон невдоволено буркнув, немов роздратований кіт. Але вічно так тривати все ж не могло. За вікном сонце повільно хилилось до горизонту, і здавалося, що у цьому місці час тече дещо інакше.
А раптом умова для проходження — провести тут один день та й все?
На мить він дозволив повірити собі у щось настільки оптимістичне. Тож, поплескавши Лі Сайона по спині, який прилип до нього, мов коала, він запропонував після миття посуду разом подивитися фільм на дивані — лише тоді Лі Сайон нарешті його відпустив.
І ось вони тут. Фільму так і не знайшли, замість нього увімкнули якусь документалку, а Лі Сайон задрімав поруч, завалившись на нього.
Хоча зовні він і не показував, та, певно, був страшенно виснажений — тільки-но сів біля Ча Відже, як одразу почав куняти. Ча Відже навіть стало дещо шкода дивитись на те, як його голова хитається зі сторони в сторону, і він дозволив Лі Сайону притулитись до себе.
Може, краще вже було б покласти його спати.
Поки він возився з телевізором, за вікном остаточно стемніло. Глянувши на темряву, що й не лишила сліду від заходу сонця, за склом, Ча Відже вимкнув телевізор і обережно торкнувся чужого плеча.
— Прокидайся. Ходімо спати.
— …М-м? Мгм…
Той повільно підвів голову. Ча Відже піднявся й подав йому руку.
— Ну ж бо, вставай.
— …
Лі Сайон слухняно взяв його за руку. Ча Відже повів його до спальні і пізно згадав про величезне двоспальне ліжко. Скроні почало поколювати, але зараз куди важливішим був Лі Сайон. Він відгорнув ковдру, і той без слів забрався під неї. Коли Ча Відже закутав його у ковдру, Лі Сайон ліниво розплющив очі.
— …А Ви, хьоне?
— Я?
— Ви не збираєтеся спати?
— …
Ча Відже трохи знітився, не знаючи, що й відповісти, на що Лі Сайон примружив свої заспані очі.
— Навіть не вздумайте казати, що зараз підете на диван… Лягайте поруч.
Бляха.
— Он же навіть дві подушки лежать…
І чому він такий настирливий навіть тоді, коли сонний? Стиснувши губи у тонку смужку, Ча Відже все ж ліг поруч, і Лі Сайон миттєво натягнув на нього ковдру. Ча Відже потягнувся до нічника з боку свого ліжка й увімкнув його, втупившись поглядом у стелю.
М’яке помаранчеве світло, дихання, що лунало зовсім поруч, зручний матрац і тепла ковдра.
— …
Невже все справді може бути так добре?
Це місце ніби коробка, наповнена лише найдорожчим і найціннішим. Настільки затишне й солодке, що боїшся і кінчиком пальця торкнутися, аби лише не зіпсувати його.
Ах…
У Ча Відже трохи розтулилися вуста. Так ось навіщо тут опинився Лі Сайон.
Він повернувся до нього, і Лі Сайон також повернув у його сторону голову, відчувши рух на іншому кінці ліжка.
Сонні фіалкові очі зустрілися з його власними. Ча Відже сперся на лікоть і швидко пробігся очима по його личку.
— …Хьоне?
Лі Сайон тихо покликав його трохи хрипким голосом. Ча Відже не відповів. Він лише простягнув руку й, пробравшись під ковдру, узяв чужу долоню, відчувши під подушечками пальців бинт на першому суглобі безіменного пальця. Невдовзі їхні пальці повільно сплелися. Великим пальцем Ча Відже ніжно ковзнув по тильній стороні його руки.
Він знав це напевно.
Власником цього спогаду є Ча Відже. Бо це місце — зібрання всього, перед чим він був найбільш вразливий.
І якщо так, то пройти це підземелля можна тільки так, як цього хоче сам Ча Відже.
Я завжди хотів це сказати.
Можливо, для когось це було чимось буденним. Але не для двох людей, які опинились тут зараз. Саме тому їм довелося пройти цей довгий, повний тривог шлях.
Але все добре.
Ча Відже всміхнувся. Він простяг руку й прикрив Лі Сайонові очі. Перед тим, як вони зникли під його долонею, він встиг побачити, як ті здивовано округлилися. Невдовзі Ча Відже сів на мʼякий матрац і, торкнувшись губами тильної сторони чужої руки, так тихо і мʼяко прошепотів, майже самими губами:
— На добраніч.
У ту ж мить перед ними з’явилося яскраво-біле віконце.
[Підземелля пройдено!]
Товста, м’яка ковдра, зручний матрац, тепле, приглушене світло спальні — усе почало поволі розсипатися білим попелом. Та він досі надто добре відчував мʼяке тепло іншої людини.
І це єдине, що було справжнім.
