— Ти… Твоя нога…
— А що з нею? — спокійно, навіть з деякою насолодою у голосі, спитав Лі Сайон.
Його фіалкові очі, ледь примружені, були повністю зосереджені на Ча Відже. Той мимоволі стиснув пальці на шматку хлібчика. Стопа, що щойно торкалася його щиколодки, тепер підчепила край штанини. Ча Відже поспішно відклав тост на тарілку.
— Гей, хвилиночку…
— Не «гей».
Чужа стопа ворухнулась, і край штанів безпорадно хитнувся, лоскочучи його шкіру. Ча Відже заплющив очі й нарешті сказав те, що від нього хотіли почути:
— …Лі Сайоне.
— Ага, слухаю.
— Нащо ти чіпаєш мою ногу?
— Ну… — Лі Сайон невинно усміхнувся. — Бо захотілося.
— І ти думаєш, що можеш робити, що заманеться, тільки тому що хочеш?
— Але…
Щойно Ча Відже подумав, що той нарешті прибере ногу, як стопа ковзнула вгору і м’яко вляглась у вигині, неначе завжди мала бути саме там.
— Ви ж усе одно мені це дозволите? — злегка підняв підборіддя Лі Сайон.
Що з ним не так? І чому він такий неспокійний із цією своєю ногою?
Чи було це дивне відчуття спричинене атмосферою в кімнаті, яку він раптово помітив, чи, можливо, обличчям Лі Сайона, яке збентежено залилося румʼянцем? Він не міг сказати точно, але стопу все ж спробував підібгати ближче до себе.
— Що за дурня… Прибери ногу.
У той момент, коли Ча Відже збирався заховати ногу під стілець…
— Ви не змогли витримати навіть цього після того, як вкусили мене за палець…
Лі Сайон підняв руку, демонстративно показавши перебинтований лівий безіменний палець. Ча Відже навіть на мить втратив дар мови. Він зірвав джекпот — Лі Сайон тепер щоразу згадуватиме про цей палець. З суперечливим виразом обличчя він знову підхопив тост, але вдати, що йому все одно, не зміг — стопа Лі Сайона продовжувала лагідно погладжувати його ногу.
— Схоже, у цьому світі ми з Вами… Досить близькі, — ліниво пробурмотів Лі Сайон, спершись підборіддям на долоню.
Близькі…
Ча Відже подавився і швидко прикрив рот долонею. Перед очима знову спливло те ліжко — надто велике для однієї людини, і ті дві тумбочки по боках, з речами, що явно належали двом різним людям. Його щоки і вуха миттєво спалахнули рум’янцем. Навіть якщо не так сильно, як у Лі Сайона, але точно помітно.
Бляха, і чому навичка Покерфейс ніколи не вмикається, коли треба?..
Кашель поступово стих, а сам Ча Відже на мить завмер.
…Зачекайте. А коли взагалі вона востаннє спрацювала?..
— Що там у Вас у голові коїться… Ви аж почервоніли, — Лі Сайон дещо нахабно і водночас тепло всміхнувся, помітивши це.
— …Просто вдавився.
— Ох, зрозуміло…
— Я зараз серйозно.
— Звісно-звісно. Але я так-то говорив про нас, як про родину… — Лі Сайон знизав плечима й кивнув у бік вітальні. — Там, до речі, є наші спільні фото.
— Фото?
— Не бачили? Схоже, Ви і справді були не при собі… Гляньте пізніше.
Сказавши це, він спокійно підчепив виделкою шматочок омлету й закинув його собі до рота. Ще мить тому він усміхався, але щойно їжа потрапила до рота, нахмурився. Це було дивно.
— Щось не так із омлетом? Якщо не хочеш, то не їж.
— Та ні… — Лі Сайон трохи зморщив ніс. — Просто подумав… Що давно вже такого не було.
— Чого саме?
— Ну… — протягнувши склад, він ще раз повільно пережував і ковтнув. — Щоб я їв і відчував смак.
— …Що?
— Та не звертайте уваги. Просто дурниця, — кинув натомість Лі Сайон і вже наступної миті почав мазати варення на хліб.
Ча Відже міцно стиснув губи. Невже він не відчував смаку їжі увесь цей час? Хоча тоді у ресторані похмільного супу йому наче все сподобалось…
І тут раптом у його памʼяті сплив один момент. Той самий день, коли Лі Сайон вперше завітав до його забігайлівки. Ча Відже чітко пам’ятав, бо уважно спостерігав за Лі Сайоном, чекав на якусь реакцію від нього.
Якщо так подумати…
— Бульйон гарячий. А от мʼясо ніжне.
Про смак він так нічого і не сказав.
Клята отрута…
— Ви що, жалієте мене?
Ча Відже підвів голову. Лі Сайон неквапливо відкусив шматочок тосту з варенням. Його адамове яблуко ледь помітно ковзнуло вниз, а великим пальцем він легко змахнув крихти з куточка вуст.
— Якщо вже так…
М’яка шкіра знову ледь-ледь торкнулась його стопи.
— То хоч не відштовхуйте мене, — мʼяко всміхнувся Лі Сайон.
Ча Відже нічого не відповів. Чесно кажучи, обидва вони знали, що він насправді не жалів Лі Сайона і що не збирався відштовхувати його ногу. Це було просто…
— …
Виправдання. Виправдання для самого ж Ча Відже.
Бо є деякі речі, які краще залишити невисловленими, навіть якщо їм обом усе давно стало зрозуміло.
І є почуття, для яких вони ще не вигадали назв.
Саме тому Ча Відже не відсахнувся від тепла, що знову і знову так мʼяко торкалося його, а, навпаки, легенько, неначе зовсім випадково, торкнувся його щиколодки кінчиком свого пальця.
Ча Відже підняв маленьку рамку з тумбочки у вітальні. На фото він і Лі Сайон обіймали один одного за плечі й талію, усміхаючись прямо у камеру. Світ, у якому ніколи не було розлому Західного моря.
Якби не той розлом, невже ми могли б жити ось так? Наче справжня родина.
У цю мить у його кишені задзижчав телефон. Ча Відже поставив рамку на місце і, затримавши подих, глянув на екран. Йому прийшло повідомлення.
[Любий, смачного вам! Ти там із Лі Сайоном добре хоч ладнаєш? Подзвони мені ввечері, добренько?~^^]
Коротке повідомлення з цим дурнуватим смайликом у кінці було від…
Тітка.
Пак Хеґьон. Ча Відже натиснув на знайомий номер і відкрив переписку. Повідомлень було безліч, а дзвінки траплялися щонайменше кожні два дні.
Тобто… У цьому світі тітка жива.
Він провів пальцем по екрану, ніби намагався торкнутись самих слів. Сонце, що лилося у кімнату з великого вікна, було таким яскравим і теплим, аж очі сліпило.
Це місце здавалося просто ідеальним, наче зіткане лише з найкращих спогадів.
Ш-ш-ш…
З кухні долинув шум води. Ча Відже підвів голову. Лі Сайон стояв біля стільниці, змиваючи піну з посуду. Відчувши на собі погляд, він обернувся, і їхні очі зустрілися. У фіалкових очах зʼявилось легке здивування.
— …
Ча Відже вимкнув екран і швидко сховав телефон у кишеню. З найважливішим розібрався. Тепер настав час думати, як вибратись із цього підземелля.
Краєвид за вікном майже не змінився. Без сумніву, відповідь лежала десь там. Цей дім, схоже, був своєрідною базою чи чимось на кшталт безпечної зони.
Він підійшов до вхідних дверей. Вони не мали цифрового замка, а відчинялися звичайним ключем — досить незвично для Кореї. Обережно відімкнувши їх, Ча Відже взявся за ручку.
Просто швиденько гляну, що там.
Він був готовий зустрітися з монстром, варто лише відчинити двері. Його пальці міцно стиснули ручку й опустили її. І тоді…
— …Що за…
За дверима зяяла одна лише порожнеча.
Туп, клац…
Черевик, який він так невчасно зачепив, перекотився через поріг і… Полетів у темряву. Звуку його падіння він так і не почув. Зовні не було нічого, окрім прірви і суцільної непроглядної темряви.
Ча Відже застиг, усе ще тримаючись за ручку дверей, і тут з-за спини почулось:
— Хьоне?
Та що це, бляха, таке…
Це неможливо. Якщо за дверима була порожнеча, то що ж було за вікном? Де бос? Де взагалі межі цього підземелля?
У ту ж мить почулися поспішні кроки, і раптом пара вологих рук швидко, мов змії, обвили його талію. Міцні груди вперлись у його спину, а велика долоня накрила його руку, що трималась за дверну ручку.
ГРЮК!
Двері захлопнулись. Біля самого вуха Ча Відже відчув важке дихання і лише тоді нарешті отямився. Лі Сайон важко видихнув, сперся чолом на його плече і майже одразу випростався.
— Ви з глузду з’їхали?
— Ні, я… Ти бачив?
— Бачив. І коли щось подібне стається, то перше, що треба зробити, — це зачинити двері, а не стояти і очима глипати! — різко гаркнув Лі Сайон.
Але Ча Відже нічого не відповів і лише продовжував дивитися на зачинені двері. Це було меморіальне підземелля, створене з чиїхось спогадів. А отже, межі підземелля…
— Цей будинок — це… — прошепотів Ча Відже.
— Що?
— Все це підземелля, гадаю, і є будинок.
Тільки цей будинок… Незрозуміле відчуття тривоги повільно поповзло по його спині. Якщо підземелля — це дім… А більшість підземель закриваються, коли гине їхній бос…
Тоді бос цього підземелля знаходиться всередині…
Ні… Тільки не це.
Йому потрібно позбутися цієї дурної звички завжди чекати на найгірше. Ча Відже прикусив внутрішню сторону щоки і міцніше стиснув дверну ручку між пальцями. І в ту ж мить щось зачепилось за кінчики його пальців. Очі Ча Відже мимоволі округлилися.
— І нащо Ви досі за ці двері чіпляєтеся? — смикнув його Лі Сайон, все ще обіймаючи за талію.
— Зачекай…
Під ручкою щось було. Наче подряпина. Ча Відже звільнився з обіймів Лі Сайона, присів перед дверима і уважно придивився до них.
На ручці було чітко вирізьблені…
[HYS]
**…**Ініціали.
— HYS?.. — тихо прошепотів Ча Відже, провівши по них нігтем.
— Ви сказали HYS?
— Так. Ось тут, під ручкою.
Щойно Лі Сайон почув ці літери, він роздратовано цокнув язиком.
— Якого біса тут ініціали того йолопа…
— Що?
— Ви ж сказали, що це підземелля створене на основі чиїхось спогадів, м?
— Так.
— …Хон Йесон також, ймовірно, може створювати підземелля. Він же здатен змінювати простір, тож не дивно, якщо…
— Хон Йесон?
У голові Ча Відже одразу виник образ: усміхнений Хон Йесон з піднятим догори великим пальцем. Як же він його дратував, але здібності у нього були по-справжньому неймовірними.
— Цей тип маніакальний нарцис… Він залишає свій підпис майже на всьому, до чого торкається. Китайські ієрогліфи — на своїх «шедеврах», а англійські ініціали — на всьому, що зробив по фану, — невдоволено пояснив Лі Сайон, склавши руки на грудях.
— Тобто ти хочеш сказати, що він створив це місце?
— Якщо це не просто дверна ручка… То, ймовірно, все підземелля і є справа рук Хон Йесона, — Лі Сайон потер пальцями скроню і тихіше додав: — Точніше, Хон Йесона цього світу.
