Кожного разу, як його язик торкався вкушеного пальця, той ледь здригався. Ча Відже розтиснув руку, якою тримав Лі Сайона за зап’ястя, але його рука так і не ворухнулась. Він дурнувато втупився очима в Ча Відже, але через мить відвів погляд у сторону.
— За те, що чекав на мене. За те, що тримався за обіцянку, яка тоді була лише порожніми словами... Ні, не так, — витер рота тильною стороною долоні Ча Відже.
— …
— Я віддячу тобі за все, що ти для мене зробив.
— …
— Навіть якщо ти будеш проти.
На суглобі лівого безіменного пальця чітко виднівся слід від укусу, де вже виступили дрібні краплі крові. Здалеку це навіть скидалося на яскраво-червону обручку.
— Якщо ще хоч раз скажеш, що ти не моя відповідальність або що мені не варто про тебе переживати, я цього просто так не залишу, — впевнено додав Ча Відже.
— …
— Лі Сайоне, поглянь на мене. Ти все зрозумів?
Лі Сайон, що дурнувато весь час вдивлявся у підлогу, неначе рахував плитку, повільно підвів голову.
— Ти… — мимоволі розтулив губи Ча Відже.
Обличчя Лі Сайона…
— …
…залило ніжним рум’янцем, неначе він засоромився!
Їхні погляди зустрілися лише на мить, перш ніж Лі Сайон поспіхом відвів очі. Він навіть прикрив рот тильною стороною долоні, наче це могло його якось врятувати. Цей жест геть не личив Лі Сайону, але в його голову миттєво прийшло лише одне порівняння — сором’язлива наречена, яка тільки що вийшла заміж.
Ча Відже застиг на місці.
…Чому?
Тіло пройняло, наче хтось ударив молотком по голові. Такої реакції він аж ніяк не очікував. Він був готовий до чергової суперечки, що почалася б із фрази «О, та невже?». І саме тому сказав і зробив усе це.
Та бляха… Чому?
Інстинкти, які не раз рятували йому життя, вчергове дали збій, як тільки мова зайшла про Лі Сайона. Ча Відже відчув себе несправедливо скривдженим. Хіба це нормально — ніяковіти після того, як тебе вкусили за палець? Та він мав би обуритися, а не знітитися!
Тим часом із рани, на диво, червонішої за обличчя, скотилась крапля крові. Якщо це була оселя Ча Відже у зруйнованому світі, то десь точно мала б бути аптечка. Він прикусив щоку зсередини й різко відвернувся.
— …Спершу треба хоч рану обробити.
— …
Лі Сайон тихо кивнув. Його повні губи, що зазвичай не замовкали й завжди були напоготові кинути дошкульне слівце, цього разу навіть не ворухнулись. Зробивши незграбний крок у сторону виходу, немов дерев’яна лялька, Ча Відже пробурмотів:
— І… Все ж зніми цей фартух.
Залишивши Лі Сайона на кухні, Ча Відже буквально втік у найближчу кімнату, грюкнувши за собою двері. На щастя, аптечка стояла прямісінько на тумбі. Ще б пак, яка з неї користь, якби її довелося шукати під час надзвичайної ситуації?
Всередині все було акуратно складено: звичайні ліки, знайома фіолетова протиотрута, рідкісні зілля. За винятком бинтів більшість речей виглядали новими.
…Не схоже, що це все я так поскладав.
Невже це зробив Лі Сайон цього світу? Ча Відже затис аптечку під пахвою й, повільно проходячись кімнатою, озирнувся навколо.
У центрі кімнати стояло досить велике ліжко — як для однієї людини. Було дивно, що обабіч нього стояли лампи, і ще дивніше, що речі у маленьких шухлядах під ними вочевидь належали двом різним людям.
У лівій шухляді лежав пейджер з Бюро управлення пробудженими, а у правій шухляді — пара окулярів.
Окуляри.
Ча Відже обережно взяв оправу й підніс її до очей. Зір так затуманився, що навіть у голові на мить запаморочилося.
Лі Сайон із цього світу, чий зір погіршився через наслідки отруєння.
А хіба Лі Сайон, якого він добре знав, не носив окуляри? Тільки один раз. Він бачив його в окулярах одразу після подій у порті Інчона.
Дивне й тривожне відчуття пронизало його у глибині душі.
…Серйозно?
Ча Відже завмер, все ще тримаючи у руках окуляри.
Ми… Спимо в одному ліжку?
Він та Лі Сайон?
Обличчя Ча Відже різко зблідло. Йому здавалося, що якщо він і далі думатиме у цьому напрямку, то назад дороги вже не буде.
Та ні, у тих спогадах такого точно не було і бути не може!
Але факти на поверхні говорили самі за себе. І виглядали… Доволі провокативно.
…Ні, це неможливо. Точно ні.
Після короткої сесії самогіпнозу Ча Відже так рвучко розчинив двері, що мало петлі не злетіли з рами, і повернувся у вітальню. Лі Сайон досі стояв на тому самому місці і на шум повільно підвів голову. Фартух з брендом соджу висів у нього на плечі, і, на щастя, його обличчя вже повернулося до свого звичного блідого відтінку.
— Сядь на диван, щоб я міг продезінфікувати та перев’язати рану, — кинув Ча Відже, пройшовши повз нього.
Лі Сайон ледь помітно кивнув і сів, простягнувши руку. Ча Відже збризнув антисептиком шматок марлі й обережно обробив місце укусу. На щастя, кровотеча була зовсім несильною.
— …У Вас це досить добре виходить, — нарешті озвався Лі Сайон.
— А що, ти думав, я просто заллю твою руку антисептиком та й все? — байдуже відповів на це Ча Відже, обрізаючи марлю маленькими ножицями.
— Гм. Гадав, що так…
— Ти за кого мене маєш? Я не раз рани обробляв.
— …Ага.
Відчувши нотку незгоди у тоні Лі Сайона, Ча Відже поспішив виправдатися:
— У ті часи цілителів не було, доводилось справлятись самотужки.
— Та принаймні медичний персонал мав би бути.
— Коли мисливці закривали розлом, на медиків валилась хвиля поранених… І мертвих. Ті, хто ще стояв на ногах, самі намагались себе врятувати.
— …
Лі Сайон насупився, але, на щастя, більше нічого не відповів. Закінчивши з перевʼязкою, Ча Відже нарешті відпустив його руку.
— Все, готово.
— Мгм, — Лі Сайон злегка поворушив пальцем і знизав плечима. — Вперше у житті руку поранив.
— …
— І, уявіть собі, це сталося, бо дехто мене вкусив…
Очі Ча Відже звузились, на що Лі Сайон прикрив рот долонею й тихенько засміявся.
— Вже встиг подумати, що Ви на собаку перетворилися.
— Нахаба…
Ча Відже злісно зиркнув на нього. Ще кілька хвилин тому Лі Сайон був майже… Милим, коли знітився, а зараз повернувся до свого звичного зухвало-спокійного вигляду, ніби терпляче чекав слушного моменту, щоб знову почати дошкуляти.
— Утім… Добре, що у цьому тілі немає отрути, — ліниво промовив Лі Сайон і простяг руку.
— …Немає?
— Ви ж самі сказали, що моя душа метнулась сюди, але тіло досі лежить непритомне у нашому світі, — Лі Сайон потягнув комір пальцями. — Коли прокинувся, відчував себе таким млявим.
— …
— З Вами ж усе гаразд? Бо, судячи зі всього, це тіло ще не пробудилося.
— Та скільки разів можна казати, що на мене твоя отрута не діє…
— Ну-ну, як скажете.
Щойно Ча Відже подумав, що нарешті розвіяв усі непорозуміння, як виявилось, що Отрута Василіска на нього не подіяла. Він просто… Напився крові. І тепер на вампіра дещо скидався.
— Як тільки виберемося звідси, укушу ще раз. Подивимось, як тоді заспіваєш, — пробурмотів Ча Відже, стиснувши руку у кулак.
— О-о-о… — Лі Сайон протяг голосну з неприхованим, дражливим тоном. — Добре. Ба більше…
Він поворушив перев’язаним пальцем.
— Після цього мені захотілося більшого.
З цими словами Лі Сайон легко підвівся з дивана й попрямував до стільниці. Ча Відже зітхнув і почав складати вміст аптечки назад. Раптом пролунав шурхіт, а потім з кухні донісся дзенькіт посуду, і одразу ж за ним — тиша.
— До речі, — Лі Сайон визирнув з-за дверей.
— Га?
— Ви раніше сказали, що нам поки не до цього.
— Так і сказав. А що?
— Мені все було цікаво. Я розумію, чому Ви сюди потрапили. Але що тут забув я? — Лі Сайон хитро всміхнувся.
Бляха…
— Може, краще за сніданком продовжимо?
Пам’ять у Лі Сайона була просто феноменальна.
— Йдіть вже сюди. Треба спершу поїсти.
На стіл по черзі лягли охололий омлет, який виглядав зовсім не апетитно, і хліб, підсмажений до такого стану, що важко було сказати, чи це тост, чи все ж вуглинка. Коли Лі Сайон нарешті переконався, що від його отрути і сліду не лишилося, він почав метушитися кухнею куди жвавіше.
І навіть дістав з холодильника абрикосове та полуничне варення й крем-сир. Не ідеальний сніданок, але цього для них мало вистачити. Та і вони обидва не були особливо перебірливими в їжі.
Ча Відже скоса зиркнув на Лі Сайона, який трохи насупився, жуючи омлет. Ідеальний момент — поки його рот зайнятий. Ча Відже, удаючи, що намазує крем-сир на хліб, швидко промовив:
— Як я вже казав, коли отямився й почав розбиратися, що до чого… Система сказала, що дасть мені те, чого я потребую найбільше.
Лі Сайон кивнув, а от голос Ча Відже трохи стих.
— …І я погодився.
— О…
Погляд Лі Сайона одразу загострився, наче от-от когось хотів з’їсти. Ча Відже відвів погляд і злегка надув щоки. Коли Лі Сайон проковтнув омлет, він відклав виделку й важко зітхнув.
— Ви просто взяли й погодились? Навіть не спитали, яка за це буде плата?
— Та ні, я..
— Ви, чесне слово… — Лі Сайон запнувся, намагаючись підібрати менш лайливі слова. — Наступного разу дивіться, аби Вас не надурили.
— Мене взагалі-то ніколи у житті не обманювали.
— Мгм, звісно, раз Ви вже так кажете. І що ж сталося далі?
— Ну…
— М-м?
— Ти… Опинився тут.
— …
— …
Цього разу вже Ча Відже довелося відвести очі у сторону, вдаючи, ніби нічого надзвичайного не сталося.
Те, чого Ча Відже потребував найбільше… Був Лі Сайон. І хоч він не до кінця розумів, чому, все ж факт лишався фактом. Зосереджено намазуючи крем-сир на бідолашний шматок тосту, Ча Відже намагався запевнити самого ж себе у тому, що нічого такого насправді не сказав.
— Отже, Ви найбільше потребували саме мене, — раптом долинув з-за столу тихий голос.
— …
— Ну…
— …
— Приємно чути.
Після цих слів почувся легкий шурхіт.
— З усього, що я почув, відколи потрапив сюди, це було найприємніше.
Раптом щось тепле торкнулося його ноги. Ча Відже, удаючи, що нічого не відчуває, завмер із хлібом у роті. Лоскотно, обережно, щось пройшлося по верхній частині його стопи…
Нога?..
Він крадькома поглянув на Лі Сайона. Той сидів, сперши підборіддя на долоні, й не відривав від нього погляду. Перев’язаний палець ледь постукував по щоці. Їхні погляди зустрілися, і Лі Сайон примружився, хитро усміхнувшись.
А тим часом нога під столом ковзнула вище до щиколодки Ча Відже й почала повільно тертися об кісточку. Незвичне відчуття змусило пальці мимоволі стиснутися.
— …Гей, — буркнув Ча Відже, швидко проковтнувши тост.
— Гм?
Лі Сайон злегка нахилив голову, усміхаючись, неначе справжнісіньке янголятко.
