Щойно Лі Сайон трохи прийшов до тями, як тихо вилаявся собі під ніс і, зморщившись від болю, одразу схопився за голову. Обличчя у нього було блідим, ніби після безсонної ночі.
— …Де це я? І чому…
— …О, я сам би хотів це знати.
Ча Відже хотів було ще щось сказати, але затнувся, коли Лі Сайон підхопив пальцями край фартуха і підняв його. Прямо посеред його грудей сумно розплилась блакитна жаба.
— І що це за фартух узагалі?
Ча Відже лише розвів на це руками, бо і сам гадки не мав, що тут взагалі коїться. Схрестивши руки за спиною, він ніяково провів очима по кімнаті.
— …Теж не знаю.
— …Хах.
Лі Сайон сперся ліктями на раковину й опустив голову на холодний акрил, важко зітхнувши. Ча Відже обережно підійшов ближче й присів поряд на плитку.
— Іди звідси, — сухо буркнув Лі Сайон.
— Не піду.
— …Бісиш.
Ча Відже притулився до білосніжної ванної і крадькома глянув на Лі Сайона. Той, на щастя, після «бісиш» більше нічого не сказав. Він мимоволі прислухався до чужого дихання, що поступово вирівнювалось.
Коли душа Ґьоль перемістилась у цей світ, у реальності вона знепритомніла…
То і їхні тіла, його і Лі Сайона, у реальному світі так само гепнулися, неначе їх хтось вимкнув? У Ча Відже пересохло в роті. А раптом, перш ніж Лі Сайона сюди затягнуло, він був на рейді підземелля? От же бляха.
Та клята ж ця Система… Як можна отак нас брати і висмикувати з реального світу?!
— А ти… Що робив? — обережно спитав Ча Відже, ворухнувши голими пальцями ніг.
— …Що я робив? — Лі Сайон трохи підвів голову й зиркнув на нього. Куточки його губ невдоволено скривились. — Був на зустрічі з членами гільдії…
Бляха.
— Обговорювали еродовані підземелля.
Ча Відже похнюпився. Це навіть гірше, ніж опинитися в підземеллі. То й не дивно, чому Лі Сайон так відреагував, побачивши його. Був собі на важливій нараді, у залі з купою людей — а потім хоп! — і він у маленькій ванні, ще й з Ча Відже.
— …Ви як? — пробурмотів Лі Сайон, закинувши назад голову і прикривши обличчя долонями.
— Га?
— Питаю, чи з Вами все гаразд.
— Зі мною? Та наче так.
Мабуть, тільки тому що у цьому тілі він відчував себе абсолютно так само, як і в реальному світі. Але з Лі Сайоном була вже інша історія. У цьому світі він ще не пробудився, так ще й мав проблеми зі здоровʼям. Ча Відже обережно прибрав вологі від холодного поту пасма чорнявого волосся.
— А ти? Нічого ж не болить хоч?
— Голова трохи… Але мине, — Лі Сайон розвів пальці і примружив свої фіалкові очі. — Що це взагалі за місце?
— …
— Чому Ви тут? Як Ви сюди потрапили? І як я тут опинився?
— …
— Поясніть. Зараз же.
Тепла, затишна атмосфера будинку вже давно розвіялась, залишивши місце напрузі, що висіла в повітрі, наче перед грозою. Ча Відже зітхнув. Він знав, що це було неминуче. Як тільки Лі Сайонові очі стали фіалковими, він зрозумів, що простими словами йому не обійтись.
— …Це буде довга історія, тож слухай уважно.
Це Меморіальне підземелля. Простір, створений із чиїхось спогадів. Ми не знаємо, як його пройти. А ще — це зруйнований світ, і нас сюди затягнули, точніше наші душі. Я кинувся рятувати Юн Ґьоль, тож моє тіло, мабуть, досі лежить у ресторані похмільного супу, а от твоє — прямо посеред зали для нарад.
Поки Ча Відже говорив, обличчя Лі Сайона залишалося незмінним. І це лякало ще більше, бо дивився він на нього, як хижак, який вже вибрав, з чого почне свою вранішню трапезу.
— Ну, поки що все зрозуміло? Питання є? — закінчивши пояснення, перепитав Ча Відже.
— …Ви серйозно питаєте, чи є у мене питання? — Лі Сайон гмикнув, у його голосі прозвучав крижаний сарказм. — Їх аж забагато.
— Одразу скажу, що сам майже нічого не знаю. Тільки-но до тями прийшов, — замотав головою Ча Відже.
— Ага… Тоді скажіть мені лише одне.
— …
— Ви взагалі при своєму глузді?
Та бляха.
Заперечити він нічого не міг. Тож замість відповіді Ча Відже просто надув щоки, як ображений хом’як. Можливо, його і справді зовсім трошки зачарувало те сяйво фрагмента. Лі Сайон знову сперся лобом на раковину й буркнув:
— Тобто ви лежите у ресторані, а я зомлів на нараді?
— …Так.
— Ну, принаймні не все так погано. Со Мінґі розбереться.
— Що? Як це?
— Я його попередив, що якщо зі мною щось трапиться, то він має спочатку перевірити саме Вас.
— Мене? А хіба він не має спочатку тебе перевірити?
— Хтозна.
Лі Сайон скривив губи у легкій усмішці й повільно випростався, все ще спираючись руками на раковину. Фартух із перекошеним логотипом соджу майорив при кожному його русі. Цікаво, а як цей фартух взагалі сюди затягнуло? Йому місце десь на стіні ресторану висіти собі спокійненько, але точно не на цьому хлопі. Лі Сайон зиркнув униз, на Ча Відже, який досі сидів навпочіпки біля ванни.
— Вставайте.
— Га?
— Ви ж їжу ніби готували?
— Ну, так… Але нам, може, треба спочатку зрозуміти, як із цього підземелля вибратись?
І саме у ту мить у його животі гучно завурчало. Він скривився.
З яких це пір я так швидко голоднію?..
Лі Сайон вдоволено усміхнувся і підняв підборіддя, мовляв, ну от, самі бачите.
— Хтось тут дуже голодний.
— …
— Ходімо, поговоримо за їжею.
Лі Сайон трохи відступив убік, ніби даючи йому дорогу. Ча Відже ніяково почухав потилицю й повільно поплентався у коридор. Лише через кілька кроків він почув, що Лі Сайон вийшов з ванної кімнати, але його кроки раптово зупинились. Ча Відже озирнувся і побачив, як Лі Сайон застиг на місці, дивлячись на фото моря, що висіло на стіні. Це видовище дещо нагадало йому картину.
І не в хорошому сенсі цього слова.
Лі Сайон… Виглядав як людина, замкнена у рамці цього фото, ніби вирвана з життя мить, яку дивом встиг зловити фотограф.
— …Сайоне, — гукнув його Ча Відже.
Лі Сайон повільно перевів на нього погляд. Личко його, як і завжди, було байдужим-лінивим.
— Чого стоїте? Ідемо, — знизав той плечима.
— …
— Ви ж ніби зголодніли?
Ча Відже кивнув головою в бік кухні, мовляв, рухайся вже, і поплентався туди першим.
Кухня, ще нещодавно охайна й чиста, нині виглядала так, ніби по ній пройшовся маленький торнадо. Тост вилетів із тостера й трохи підгорів, омлет згорнувся десь на півдорозі й встиг охолонути, а на столі стояли лише дві порожні тарілки. А от лопатка, яку лишив там Лі Сайон…
— …Вона що, перетворилась на ополоник?
Ще й вм’ятина така знайома на ньому. Лі Сайон тим часом неспішно розглядав кухню, схрестивши руки за спиною, і трохи нахилив голову набік, мовляв, цікаво, як ми до цього дожилися.
— Під цей фартух комплектом іде.
— …
— Віддати його Вам?
— Ні, не треба…
Ча Відже увімкнув воду й ретельно вимив руки. Принаймні хліб можна підсмажити заново, а омлет розігріти і доробити.
Поки він порався біля мийки, Лі Сайон неквапом вештався кімнатою — біля дивану вгледів радіо й клацнув кнопку на ньому. З динаміка вирвався шурхіт, — здавалося, апарат от-от здохне, але невдовзі заграла м’яка мелодія. Ча Відже не впізнав її, проте вона була досить приємною. Він витягнув з пакета два нові шматки хліба й закинув у тостер.
— Сайоне, доготуй омлет, — не обертаючись, промовив Ча Відже.
— Я не вмію.
Очі Ча Відже округлились, а потім він мимоволі закотив їх. Ну так. Той Лі Сайон, з чиїхось спогадів, вмів, а от Ча Відже, здається, на кухаря, навпаки, не скидався. Ну й нічого. Робитимуть те, що вміють.
Ча Відже увімкнув плиту й узяв сковорідку. На клацання Лі Сайон злегка обернувся через плече.
— Тоді я все приготую, а ти, як тости вискочать, витягни їх.
— …Рукавичок нема.
— Що?
— Тут є якісь щипці?
— …
— Я ж ні до чого не можу через отруту доторкнутися.
Ча Відже витріщився на нього, здивовано розтуливши рота. Лі Сайон досі тримав руки за спиною, неначе то була справжнісінька зброя. Навіть у цій затишній, безпечній кухні він залишався настороженим, ніби не до кінця довіряв самому собі.
Й у цю мить Ча Відже відчув, як у горлі підіймається важкий, тугий клубок. Він різко грюкнув сковородою об стільницю і кинувся до Лі Сайона. Той тільки встиг широко розплющити очі й зробити крок назад, як Ча Відже вже схопив його за запʼястя.
— Що це Ви робите? — зойкнув Лі Сайон.
— Не метушись.
Руки Лі Сайона були великими, світлими й акуратними. На них не було жодної темної плями, жодного натяку на отруту. Такими вони й справді могли б залишитися, якби він тоді не пішов. Якби залишився поряд із ним.
Відтоді минуло цілих вісім років. З того самого «обіцяю». Ча Відже цілком розумів, що вже нічого не зможе змінити. І він не шкодував за свій вибір — за те, що пішов тоді рятувати людей, які цього дійсно потребували. І все ж, варто було йому задуматися про те, що Лі Сайон тоді залишився сам, тягнув усе на своїх плечах, чіпляючись за ту нещасну обіцянку…
— Ти не повинен брати за мене відповідальність.
І тоді Ча Відже різко вкусив його за пальці. Лі Сайон здригнувся, рвучко видихнувши, а його рука сіпнулась, ніби він хотів відштовхнути від себе Ча Відже.
— Та що ти, в біса?!
Але Ча Відже його не слухав — тільки сильніше впився зубами в чужу шкіру. Не настільки, щоб завдати болю, але так, щоб залишився слід. Щоб Лі Сайон добре запамʼятав цю мить. Відчувши присмак крові на кінчику язика, Ча Відже повільно провів ним по чужих пальцях і підняв палкий погляд на Лі Сайона.
— Припини вже нести дурниці.
